Новий закон про психологічну допомогу: крок вперед чи ілюзія змін?
Як практикуюча психологиня я не раз бачила, як відсутність регулювання у нашій сфері шкодить і клієнтам, і фахівцям. Наприклад, коли шкільного психолога без досвіду та знань травма-орієнтованої терапії, а також особливостей роботи із військовими ставлять консультувати ветеранів. Або коли психологи навіть із необхідними дипломами запевняють, що їм не потрібна власна терапія, вони і так справляються. Або ж люди, які не мають спеціалізованої освіти, представляють себе психологами і починають надавати послуги людям.
Ці приклади говорять про нерозуміння відповідальності та поверхневих підходів до професії у деяких випадках, що може шкодити і клієнтам, і самим фахівцям, і загалом ринку психологічних послуг, який і так насичений міфами.
Закон про систему охорони психічного здоровʼя в Україні, який невдовзі має підписати президент, обіцяє змінити цю ситуацію. Однак, як і будь-які масштабні зміни, він стикається з викликами: від обмежених ресурсів до можливих прогалин у реалізації.
Чому цей закон важливий?
Україна переживає кризу психічного здоров’я. Постійний стрес, війна, втрата близьких і невизначеність майбутнього створили величезний запит на психологічну допомогу. Зокрема, на основі мого наукового дослідження у 2023 році було виявлено, що у 32% респондентів виявлені усі симптоми ПТСР (посттравматичного стресового розладу) та у 73% середній та високий рівень тривожності.
Однак, згідно з дослідженням Gradus Research, лише 26% українців готові звертатися до психологів. Причин декілька: люди бояться натрапити на некваліфікованих спеціалістів; невідповідальне ставлення до свого здоровʼя, нерозуміння можливих наслідків; міфи та стереотипи, що якщо ти звертаєшся до психолога, то одразу стаєш "психом", "якимось не таким", "а що люди скажуть, якщо дізнаються" тощо.
Новий закон – це шанс змінити ситуацію, захистити як клієнтів, так і фахівців. Він запроваджує чіткі стандарти, сертифікацію, контроль за якістю послуг та підвищення якості психологічної просвіти. Але чи достатньо цього, щоб створити довіру до психології?
Ключові зміни
Сертифікація та стандарти
- Добровільна сертифікація протягом перших шести років дозволить фахівцям поступово адаптуватися до нових вимог.
- З 2032 року сертифікація стане обов’язковою для всіх, хто працює у сфері психології.
- Буде створена Національна комісія з питань психічного здоров’я, яка займатиметься:
- Видачею сертифікатів, що підтверджуватимуть професійний рівень.
- Розробкою стандартів, які відповідають міжнародним нормам.
- Моніторингом якості психологічних послуг.
- Видачею сертифікатів, що підтверджуватимуть професійний рівень.
- Розробкою стандартів, які відповідають міжнародним нормам.
- Моніторингом якості психологічних послуг.
Роль саморегулівних організацій (СРО)
Саморегулівні організації відіграватимуть ключову роль у сертифікації та навчанні. Вони також забезпечуватимуть професійний розвиток і впровадження міжнародних стандартів.
Як закон працюватиме на місцях?
Закон покладає важливу роль на органи місцевого самоврядування. Їхні завдання:
- створення місцевих психологічних служб, щоб забезпечити доступ до допомоги навіть у найвіддаленіших громадах;
- інформаційні кампанії для населення про важливість психічного здоров’я;
- навчання фахівців у співпраці з професійними організаціями;
- підтримка шкіл, лікарень і громадських установ, щоб допомога була доступною для кожного.
Чи вистачить цих змін?
Новий закон – безсумнівно важливий крок для регулювання сфери психологічної допомоги в Україні. Але чи зможуть ці зміни ефективно працювати на практиці? Чи забезпечать вони доступ до якісних послуг для всіх українців? Саме тут і виникають виклики.
Перший виклик, про який обов'язково будуть говорити органи місцевого самоврядування (ОМС), – фінансування. Багато органів місцевого самоврядування не мають достатніх ресурсів для створення повноцінних психологічних служб, особливо в сільських громадах, де часто не вистачає навіть базової інфраструктури. Навіть якщо закон надає громадам чіткі зобов'язання, їхнє виконання без фінансової підтримки залишиться лише на папері.
Рішення: громади повинні шукати додаткове фінансування для цих послуг, щоб забезпечити їхню якість та ефективність. Це можна зробити через партнерства з громадськими організаціями, які вже надають психологічні послуги. Крім того, якщо громада має власну стратегію розвитку, їй буде легше залучати кошти від міжнародних партнерів та бізнесу для "м'яких проєктів" у сфері ментального здоров'я. Також пропоную проводити консультації з громадськістю щодо впровадження закону на місцях та створити цільову програму для його реалізації.
Ще одне важливе питання – контроль якості. Закон передбачає сертифікацію фахівців, але як бути впевненими, що цей процес не перетвориться на формальність? Сертифікати повинні підтверджувати кваліфікацію, а не видаватися заради галочки чи домовленості. Якщо контроль буде недостатнім, нова система може відтворити старі проблеми або навіть погіршити ситуацію, створивши додаткове джерело корупції.
Рішення: саморегулівні організації та спільнота психологів і психотерапевтів мають бути активними, долучаючись до роботи Національної ради. Ті, хто не входить до ради, повинні запровадити незалежний моніторинг її діяльності. Це дозволить забезпечити якісне впровадження закону.
Сподіваюся на благі наміри представників Кабміну у підходах до роботи цієї комісії, оскільки від її результатів залежить здоров'я українців. Окрім того, судова система потребує реформування, щоб як фахівці, так і клієнти могли ефективно захищати свої права. Зокрема за кордоном ліцензування та сертифікація якісно працюють, оскільки є хороша практика судової системи.
Окремий виклик – нерівний доступ до послуг. Мешканці великих міст, ймовірно, отримають кращі послуги завдяки більшій кількості професіоналів та розвиненій інфраструктурі. Водночас мешканці сільських та віддалених регіонів можуть залишитися поза увагою цієї реформи, хоча саме ці громади часто найбільше потребують допомоги через обмежений доступ до ресурсів і вищий рівень стресу, пов'язаний із війною.
Рішення: розвиток мобільних психологічних служб, які зможуть виїжджати з більших громад до менших, а також організація онлайн-консультацій, що вже передбачені законом.
Усі ці та інші виклики створюють ризик, що новий закон може залишитись декларативним, а не стати реальним інструментом змін. Однак, маючи правильні ідеї та рішення, можна мінімізувати ці ризики.
Прогрес чи ілюзія?
З одного боку, закон обіцяє зробити психологічну допомогу в Україні більш доступною та якісною. З іншого – ризикує стати ще одним законом для галочки, що лише ускладнить надання послуг. Як практикуючий психолог та керівниця організації, що десятки років працює щільно з громадами, я бачу цей конфлікт між амбіціями закону і реальністю щодня. Але, незважаючи на це, я вірю в його потенціал.
Реалізація потребуватиме як політичної волі, так і активної участі професійної спільноти, громадських організацій, донорських програм та корпоративно-соціальної відповідальності бізнесу, що можуть спільними зусиллями створити якісні умови для розвитку ментального здоров'я.
Закон – це крок до створення професійної спільноти, яка відповідає міжнародним стандартам. Він дає надію на те, що українці отримають доступ до кваліфікованих спеціалістів, а довіра до психології стане частиною нашої культури.
Олександра Гліжинська, голова Правління Інституту "Республіка", керівниця ВО "Активна Громада", клінічна психологиня, практик, спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
