Як не закінчитися раніше за війну або чому "незламність" може бути пасткою?
Одна моя колега-психологиня нещодавно роздратовано зреагувала на чергове відео з Київського моря. В сильний мороз під час відсутності світла й опалення люди танцювали – і вона прокоментувала вголос:
– Знаєш, ми певно перегинаємо з тою незламністю.
– Тобто?
– Днями говорила з приятелями із Західної Європи. Вони сміялися, казали, їм також треба вимикати світло, щоби хоч сусіди між собою перезнайомилися. І довго раділи: мовляв, які ми, українці, молодці, з усім справляємося. А я не змогла сказати їм, що того дня в наших околицях кілька людей померло внаслідок холоду і відсутності їжі та ліків…
Звісно, згадане на початку відео тут не зовсім до теми – люди креативно грілися як могли, за що їм велика повага. Суть в іншому. У четверті роковини повномасштабного вторгнення, коли російсько-українська війна триває вже 12 років, стає дедалі більше помітно: ми поступово (й дещо знервовано та виснажено), але починаємо рух до переосмислення поняття "незламність".
Раніше все це звучало ледь не як культ ("незламні за всяку ціну"). Тепер з'являється більш зріле розуміння: психологічна стійкість, яка не дає зламатися насправді, неможлива без гнучкості, визнання своїх потреб і відповіді на них. А також без дуже чесного виходу собі назустріч. Ще в лютому 2022 мені трапилася фраза: "Навіть якщо твоє життя – безперервний бій, не забувай, що і під час бою потрібно жити".
Зберегти себе, живучи "або на фронті, або для фронту" непросто. Однак нам конче треба спробувати
Перед нами зараз вельми непроста задача: спробувати – як мінімум – не закінчитися раніше за війну. Так, мабуть, це не "мова героїзму", якою ми вже звикли говорити, однак якщо мета стоїть таким чином, дещо прояснюється.
Уявімо собі пересічних киян. У Миколи з 25 поверху хронічний фоновий стрес і виснаження: кожен різкий раптовий звук лунає для нього мов постріл. Сусіди вже не дивуються його гнівним посланням у чаті: як він взагалі живе на тому 25-ому на Лівобережній? У Петра – посттравматичні прояви і порушений сон ще з грудня 2013-го. Але він нікому не каже, бо це прозвучить, як щось про динозаврів. Як не каже і те, що ніяк не коментує 24 лютого, бо для нього війна – це тільки і лише від 19 лютого 2014-го, коли його поранили на Майдані. Алевтина тим часом задумливо читає про розлади харчової поведінки, дожовуючи третій гамбургер без конкретного розуміння, чи їй хотілося їсти ще два гамбургери тому.
Зараз часто звучить фраза, що українці – "або на фронті, або для фронту". Це правда, й іншого виходу у нас немає, якщо не хочемо, щоб замість лютого був "фєвраль". Однак, якщо перекласти це мовою реальності, стан багатьох із нас чітко та щиро кричить: потрібна підтримка. Чи вона завадить незламності? Радше навпаки, не ламаються саме так.
Битви за власну психіку – це про базові потреби
Коли "поточні" базові потреби (сон, тепло, вода, стабільність тощо) системно не закриті місяцями або роками, це, звісно, має свій вплив на психіку. І – увага! – я зараз про цивільних. Часом чую переживання цивільних про те, "якими ж з війни прийдуть ветерани". Однак може статися так, що набагато більш актуальним стане питання, якими після всього цього будемо ми в тилу. Мотивація, братерство/сестринство, звичка отримувати підтримку надзвичайно посилюють фронт попри всі випробування для психіки, які там наявні. Водночас відмова дбати про себе в тилу може мати гірші наслідки, ніж бойові дії.
Після чергової гучної ночі на ранок буває важко згадати не лише перелік робочих завдань, але й власну дату народження. Постає питання: чи коректно взагалі очікувати від людини "стійкості", якщо вона живе в умовах постійної фізіологічної нестачі?
Водночас слово "незламність", яке стало майже національним брендом, часом починають сприймати некоректно – як нечутливість, буквально "залізність", холодну байдужу "стійкість". У цей момент корисна ідея внутрішньої сили починає шкодити, а установка "ми все витримаємо" може стати пасткою, а не ресурсом.
Зрештою, людей, які справді "витримують усе" нечутливо і без наслідків, можна зустріти хіба на цвинтарі. Доки ми живі, відчувати реальність і проживати всі свої почуття – потреба, що була і є визначальною у бутті людиною. "Триматися" насправді можливо лише за власну внутрішню опору. Однак тут частиною сили стає… визнання своєї слабкості.
Хлопчик, кріт, лисиця та кінь
Це назва анімації, яку я останнім часом раджу переглянути всім. Її можна довго і завзято розбирати на цитати, однак для мене максимально цінним є один діалог між головними героями. Хлопчиком, який хотів мати дім, і конем, який втратив крила.
– Для яких слів тобі знадобилася найбільша відвага?
– Для слів "мені потрібна допомога".
Якихось особливих висновків тут не буде. Що робити, кожен із нас і так знає. Аудит здоров'я (так, знаю, звучить нудно), власних сенсів (вже цікавіше) і свого психічного стану (бо все це якось доведеться "вивозити"). Вихід собі назустріч. Оте затерте "мені можна": можна давати час уповільнитися, можна не вирішувати всього й одразу, можна казати "мені потрібна підтримка", можна жити в послідовній, а не паралельній мультизадачності.
Йдеться про шанс прийняти факт, що за допомогою звертаються не тому, що здаються, а саме тому, що відмовляються здатися. Це четверті роковини "повномасштабки" – хтозна скільки ще їх буде. Всього знати не можемо, але можемо готувати тіло й "зозуленьку" до будь-якого розвитку подій. А там (раптом) і перемога не забариться.
Ірина Максименко, керівниця Програми психосоціальної підтримки міжнародного благодійного фонду "Карітас України", спеціально для УП. Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
