Право на спогад. Як пам’ять стає простором конфліктів

Після загибелі людини пам'ять про неї не завжди об'єднує. Іноді вона стає простором болючого змагання між тими, хто любив, пам'ятає і по-різному має право на спогад.

У новелі Сергія Жадана "Тоді Господь покличе жінку", що входить до його "Арабесок", є сцена прощання із загиблим військовим у церкві. Біля домовини Діна, його дружина. Вона стоїть "з того боку, де на мертвій руці була обручка". Жадан пише про неї як про жінку, що в присутності смерті стає ще переконливішою: висока, стримана, "ображена на життя", вона не плаче разом з іншими, а дивиться "сухим вугільним поглядом", який ніхто не здатен витримати.

У цій сцені Діна має не лише біль, а й позицію. Вона дивиться на смерть "як і належить єдиній спадкоємиці" – гідно, з відчуттям, що "всі роки їхнього спільного життя, всі зради, таємниці, відречення й прокляття" належать їй. Це її минуле. Її історія з померлим. Її обручка і його обручка.

Десь осторонь стоїть Анна – його кохана і посестра. Вона намагається втриматися за "своє право любити, бути разом і не соромитись" і за коротку близькість останніх місяців, яка залишиться невидимою для інших.

Вони бачать одна одну й обидві розуміють, що в цьому просторі вирішується не лише порядок прощання. Діна розуміє, що померлого забере саме вона. Анна, як пише Жадан, "це теж розуміє". У цій сцені пам'ять стає територією конфлікту.

Коли я читала цей текст, я думала про те, що це тільки початок, бо після похорону починається інше життя пам'яті. У ньому вже немає самої людини, яка могла би щось з цим вирішити. Залишаються живі – і кожен із них тримає свою частину правди. І саме між цими різними правдами починається боротьба за те, хто матиме це право на пам'ять та спогад.

Пам'ять не стає спільною автоматично

Ми часто говоримо про пам'ять як про щось об'єднавче і конче потрібне всім. У публічній мові пам'ять про загиблих майже завжди звучить як моральна очевидність: людину треба назвати, її історію треба зберегти. Але у реальному житті пам'ять значно складніша. Буває, що після загибелі людини її історія не переходить у сферу публічного, спільного вшанування безболісно. Вона може залишатися полем ревнощів, провини, сорому, образи, зʼясування юридичних статусів, невисловлених претензій та родинних конфліктів.

У "Меморіалі" ми щодня вже протягом чотирьох років публікуємо історії пам'яті полеглих військових. Зазвичай життєпис починається з дуже простого жесту: хтось із близьких хоче, щоб про людину згадали, щоб героя вшанували гідно. Заповнює форму, надсилає фото, згадує про дитинство загиблого, його характер, роботу, службу. З цих деталей складається життєпис, що має стати простим кроком до спільного памʼятання.

Поступово в цьому процесі команда фіксувала ситуації, про які складно говорити публічно. До платформи звертається одна близька людина загиблого. Потім приходить інша з претензіями та образами. "Чому в тексті є вона? Чому в тексті немає нас? Чому її названо дружиною? Чому батьків не згадали? Чому наречена говорить так, ніби мала на це право?".

У цьому тексті я використовую кілька таких ситуацій у якості анонімізованих прикладів. Я прибираю імена, конкретні обставини, географію, деталі служби, родинні подробиці й усе, що може зробити людей впізнаваними. Мені важливо не переказати чужі конфлікти, а загалом окреслити проблему, як після загибелі людини її близькі можуть почати ділити право на спогад як одну із частин спадщини загиблого

Коли життєпис стає полем напруги

В одній історії жінка, яка була поруч із загиблим, і тепер багато робила для збереження його пам'яті, хотіла говорити про нього публічно. У її спогадах були його слова, творчість, спільні плани, їхній побут і те світло, яке вона в ньому бачила. Батьки вимагали не згадувати її в тексті. Для цієї жінки ж це означало бути викинутою з історії людини, яку вона любила.

В іншому випадку дружина зробила видання в пам'ять про чоловіка. Для неї це був спосіб зберегти його голос і залишити щось після нього. Матір загиблого сприйняла це як привласнення пам'яті про сина і нібито спробу "піаритися" на його смерті.

Є історії, де конфлікт розгортається навколо самого слова "дружина". Жінка може називати себе дружиною, бо так жила, так була представлена в їхньому спільному колі, так будувала з людиною спільне життя. Родина може наполягати, що юридично вона не була дружиною, отже, не має права на цей статус у публічному вшануванні.

Бувають ситуації, коли наречена погоджується, щоб її взагалі не згадували, аби тільки історія коханого залишилася видимою. Та в якийсь момент конфлікт стає уже настільки гострим, що текст доводиться взагалі не публікувати.

Бувають випадки, коли батьки вимагають не згадувати дружину й дітей, або навпаки, бо між ними є юридична або спадкова напруга, певний конфлікт всередині родини. Бувають ситуації, де пам'ять стає продовженням боротьби за виплати, документи, визнання, право називатися родиною героя. Ці ситуації болючі ще й тому, що в них майже неможливо провести чітку межу між любов'ю та контролем над пам'яттю.

Після кількох таких конфліктів у "Меморіалі" з'явилося правило, прописане тепер в методології та етичному кодексі: життєпис має бути погоджений зі всіма близькими родичами. Воно виникло з досвіду конфліктів, коли опублікована історія могла завдати нового болю тим, хто побачив у ній власне викреслення. Для себе ми сформулювали це так:

"Ми просимо підтвердити згоду членів родини на публікацію. Це не формальність, а бажання захистити сім'ї від можливих конфліктних або болючих ситуацій. Іноді історію може передавати більше ніж одна людина, і наша мета – не допустити непорозумінь. Підтвердження допомагає переконатися, що родичі та інші близькі загиблому люди підтримують публікацію історії".

Це правило не завжди рятує. Інколи воно робить публікацію неможливою. Часом люди не можуть домовитися, а команда платформи опиняється там, де не має права бути: у ролі арбітра між матір'ю, дружиною, нареченою, сестрою, дітьми, друзями. У якийсь момент доводиться сказати собі: "Ми не є платформою для з'ясування родинних стосунків. Ми не можемо визначити, хто любив правильніше. Ми не можемо призначити головного носія пам'яті, але хочемо, щоб життєписи не стали інструментами помсти у втраті".

"Мені доводиться доводити, що цей зв'язок був"

Щоб краще зрозуміти, що відбувається всередині таких конфліктів, я звернулася до жінки, яка була цивільною дружиною загиблого військового. Тут я також не називатиму її імені, імені загиблого, міст, підрозділів, деталей поховання чи інших юридичних обставин. У цій розмові важливо не це, а відчуття людиною свого права на пам'ять.

Вона говорить про них не лише як про пару. Каже, що вони були близькими людьми ще з юності, формувалися під впливом одне одного. Їй важко зводити цей зв'язок тільки до романтичних стосунків, бо він був ширшим: дружба, партнерство, спільна мова, спільне дорослішання.

"Ми були парою. На жаль, ми не встигли одружитись. Нам завжди здавалося, що буде час", – каже вона.

Після його загибелі вона почала збирати історії про нього. Їй важливо, щоб говорили друзі, знайомі, люди, які знали його з соцмереж, ті, кому він колись допоміг, ті, хто пам'ятає його за одним вчинком або одним текстом. Вона говорить про пам'ять як про щось, що складається з багатьох частин. Кожна історія додає ще один фрагмент до образу людини.

Та поруч із цим є інша реальність: батьки, з якими стосунки були розірвані ще за життя чоловіка. Формально зараз саме вони мають більше юридичних прав. Емоційно ж, за словами жінки, ці люди давно не були частиною його життя.

Вона не заперечує, що інші люди теж мають право пам'ятати. Її страх в іншому: що ті, хто не знав його останніх років (та навіть останнє десятиліття), отримають можливість визначати, яким його памʼятатимуть. Що публічний образ людини складатиметься не з того, ким він був для друзів, коханої, побратимів, свого оточення в дорослому житті, а з формального родинного статусу.

Мама проти дружини. Дружина проти сестри. Наречена проти батьків. І кожен із живих говорить: "Я знаю, як би він хотів". Це неможливо перевірити до кінця, тому пам'ять стає територією болючого поділу.

Один із важливих шарів цих історій - розрив між юридичним статусом і реальною близькістю. У документах є родичі першої лінії, законний шлюб, спадкоємці. Вони – люди, які мають право погодження, рішення, отримання нагород. Цивільна дружина, з якою я говорила, каже, що через відсутність юридичного статусу багато речей їй доводиться доводити. Що її пам'ять не випадкова. Що вона не "ніхто". Що вона не перестає бути коханою людиною після його загибелі.

Етика пам'яті як відповідальність живих

Мені здається, саме тут тема стає суспільною. Бо війна масово виводить приватне горе у публічний простір. Держава дає нагороди. Громади називають вулиці. Медіа пишуть тексти. Платформи пам'яті створюють життєписи. У кожному з цих жестів треба вирішити, хто говорить від імені загиблого і має це право на пам'ять. Часто відповідь очевидна. Інколи – ні.

Публічне вшанування робить приватну втрату видимою. У цьому його сила і у цьому його ризик. Ми звикли думати, що найбільша загроза пам'яті – забуття. У цих конфліктних ситуаціях, де втрати гостро болять, видно іншу загрозу: боротьба за право на спогад може тільки поглибити цей біль.

За весь час роботи "Меморіалу" в нас була одна історія, де створення життєпису стало не територією продовження конфлікту, а місцем примирення. Мама загиблого і його дружина мали напружені стосунки, та під час роботи над текстом разом із нашою командою почали чути одна одну. Вони говорили про одну людину з різних позицій, і саме ця спільна робота допомогла їм побачити не суперництво за пам'ять, а спільну втрату. Цей випадок поки що радше виняток, ніж правило.

Найпростіше було би сказати: треба дати слово всім. Насправді це не завжди можливо. Присутність деяких голосів травмує інші. Деякі люди використовують пам'ять як спосіб помсти. Деякі конфлікти настільки гострі, що будь-яка публікація стає новим ударом. Деякі родини не зможуть домовитися ніколи.

Та якщо ми будуємо нову культуру пам'яті під час війни, нам доведеться навчитися говорити і про це також. Не тільки про героїзацію. Чи готові ми прийняти, що пам'ять про загиблих не завжди об'єднує, іноді вона оприявнює все, що було зламане ще до смерті?

Полегла людина не може бути нічиєю власністю. Її пам'ять не можна оформити як спадок і розподілити між претендентами. Вона живе там, де про неї говорять чесно, не привласнюючи повністю й не викреслюючи інших.

Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи пам'яті Меморіал, спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.