Як історичні події сформували ставлення українців до житла та чому ми так болісно переживаємо його втрату
Українці за одне тільки минуле століття пережили безліч трагічних і несправедливих подій. Наприклад, у багатьох відбирали майно через "розкуркулення".
Десятки років потому в СРСР у містах деяким робітникам "видавали" квартири за їхню роботу. Як це могло впливати на психологічний стан тих, хто пережив це?
Житло завжди було для людини символом безпеки, тепла, затишку. Втрата житла і майна загалом в усі часи була однією з найбільш болючих для людини втрат. Такою, що тягне за собою довге й непросте горювання. Адже у втраті дому йдеться не лише про речі та стіни – це про зусилля, вкладені у здобуття всього цього. Про спільні вечори в улюбленій кухні чи вітальні; про пам’ятки, подаровані найближчими людьми – все те, що формує пам’ять і дорогі серцю спогади й зміцнює у важкі часи.
На жаль, репресії радянської влади проти українського народу, зокрема, так зване "розкуркулення" чи арешти з конфіскацією майна, застосовані проти дисидентів і в’язнів сумління, створили дуже складну для нас історичну пам’ять у цій темі.
Не полегшив ситуацію й подальший досвід епохи радянського тоталітарного режиму: квартири чи кімнати, які буцімто просто "видавали", насправді заробляли або десятиліттями надзвичайно важкої праці, або не вельми гідним шляхом (комуністичні партійні діячі отримували все першими і значно кращої якості, ніж прості робітники).
Є хороший документальний фільм "Хто ми? Психоаналіз українців", що вийшов на зламі 2021/2022 років – там багато з цих тем представлені максимально повно і обґрунтовано.
Суттєвим у плані ставлення до житла та майна є ще інший історичний факт: видача паспортів мешканцям українських сіл розпочалася лише 28 серпня 1974 року, а завершилася аж у 1981 році!
Досвід розкуркулення часто формував виражений страх, помітний чи підсвідомий, втрати майна й даху над головою. Його через виховні настанови постраждалі нерідко встигали передати не лише дітям, але й онукам. А от у випадку життя без паспорта працював інший механізм. Рідна хата, якщо було не все гаразд, перетворювалася ледь не на в’язницю.
Колгоспна "повинність" – у кріпацтво, адже свобода переміщення за власним рішенням і бажанням не існувала.
Чи є в українців якісь специфічні психологічні травми, пов’язані із житловими питаннями?
Втрата дому – це фактично втрата безпеки, тимчасова чи постійна, що теж асоціюється з розривом безпечної прив’язаності (те, що "мій дім – моя фортеця", для нас вкрай важливо з дитинства).
Посттравматичні ознаки, які тут можуть виявлятися, це, наприклад, підвищена тривожність і страх щодо можливої втрати нажитого (аж до відмови від купівлі житла, бо є страх втратити і його), соціальна ізоляція через фальшивий сором ("це не мій дім, тож не буду сюди кликати гостей"), агресивність або замкненість, дратівливість, прояви безнадії тощо.
З іншого боку, тут ми можемо зустріти й так звану набуту безпорадність (її також називають навченою безпомічністю). Вона, наприклад, може штовхати людину несвідомо визнати майно ціннішим за життя, залишаючись у зоні смертельної небезпеки, якщо майно неможливо забрати звідти з собою.
Фраза "та кому ми десь там потрібні?" теж з цієї сфери, тобто кому ж ми потрібні не вдома. Однак, на жаль, якщо ми насправді не потрібні передусім самі собі, складно очікувати, щоб цю потрібність хтось і десь "якось" компенсував.
Також довший час життя в непевності та небезпеці після втрати житла може травмувати і позначатися на формуванні особистості, її подальших виборах та рішеннях. Наприклад, людина, яка в дитинстві чи юності пережила втрату житла і фактичну бездомність, дорослою може дуже чутливо ставитися до будь-чого, що може загрожувати її майновому стану. І важко сказати, до чого це призведе і на що підштовхне.
Чи могли наші батьки-дідусі-бабусі "передати" нам певні психологічні настанови або травми, пов’язані з житлом?
У певному сенсі це можливо. Однак тут я була би дуже обережною у формулюваннях, щоби підкреслити, що в такій передачі не бачу жодних "містичних досвідів", "родових проклять поколінь" чи подібних маніпулятивних абстракцій.
Шлях передачі доволі банальний – це процес виховання і настанов, словесних чи невербальних, які батьки передають через спілкування, власний приклад, традиції чи побутові звички. І нерідко травмують нас своїми уявленнями чи переконаннями, якими раніше травмували їх інші дорослі (або так сталося через якісь трагічні події).
Також зараз вчені досліджують таке явище, як "епігенетика": звучать гіпотези, що важкі часи та пережиті людьми психологічні травми можуть передаватися наступним поколінням шляхом епігенетичних змін на рівні ДНК. Однак те, чи буде це обґрунтовано і стане фактом, а не лише гіпотетичними твердженнями, покажуть подальші дослідження, які зараз активно ведуться в США.
Однак повернемося на знайомий нам рівень звичайного життя. Це може бути історія жінки, що терпить насильство та/або негідне ставлення збоку партнера, аргументуючи це чимось на зразок "а куди я, на вулицю піду?!" А кільканадцять років тому вона щодня чула від матері, яку батько вигнав із дому разом із дітьми: "Дивися, обирай нормального чоловіка і тримайся його, покинуті жінки нікому не треба!".
Або уявімо чоловіка, який втрачає останні сили на роботі й не йде до лікаря, хоча почувається погано, щоби тільки його сім’я якнайдовше не відчула, що їхній добробут під загрозою. А колись його батько заклав їхню квартиру і втратив її, чим зруйнував своє життя і дуже зашкодив сім’ї.
Тут всюди йдеться саме про виховний (чи радше антивиховний) вплив на фоні отриманої травми, бо всі ці попередні події перевищували дитячу стійкість, не були опрацьованими, а відтак сформували певні хибні переконання в житті вже дорослих людей.
Війна на початку 2014 року та повномасштабне вторгнення сприяли переселенню великої кількості людей, які не захотіли лишатися на тимчасово окупованих територіях. Які є психологічні травми в українських переселенців?
Важливо зауважити, коли ми говоримо про психологічну травму – вона не настає автоматично у всіх, хто переживає важкі події, зокрема і втрату дому. Одне з найкращих на сьогодні досліджень саме в темі втрати дому представив дослідник, психолог і вчений Ренос Пападопулос у роботі "У чужому домі.
Травма вимушеного переміщення: шлях до розуміння та одужання". Там є мінімум дев’ять спроб визначення поняття "травма". Однак усі вони об’єднані тим, що травматизацію провокує важка стресова подія (події), яка перевищує ресурси психіки людини, що провокує порушення її звичайного функціонування.
Тому узагальнювати тут непросто, адже "діапазон" травм і втрат починаючи від 20 лютого 2014 року, дня початку окупації Криму, що є фактичною датою початку російсько-української війни, аж надто великий. Хтось втратив "лише" дім та своє колишнє життя – а хтось і всіх близьких. Хтось пережив загибель рідних і руйнування, а інша людина щодня стискає від гніву та безсилля кулаки, думаючи, що в її квартирі тепер живуть проросійськи налаштовані родичі, яких так і називати тепер важко.
Тому тут, з одного боку, йдеться про травму від втрати – і ця втрата суттєва та варта поваги, а не коментарів на зразок "не переживай, головне, самі живі", які насправді є виявом знецінення. З іншого боку, це і про невизначену втрату. Більшість із тих, хто втратив дім, досі не знає, чи побачить його колись знову, чи зробить крок по рідному подвір’ю. І чи інший дім колись знову буде.
Як можна пробувати зарадити собі з наслідками психологічних травм українських переселенців, пов’язаних із житлом?
Передусім адаптація до вимушеного переміщення відбувається на рівні переконань: "Мій дім – там, де мені безпечно". Ці слова можна часто почути від тих, хто максимально зміг прийняти новий етап у житті. Звісно, повної безпеки не існує ніде, але хоча б відносну безпеку ми для себе можемо визначити.
На нове місце можна і варто взяти з собою якісь важливі домашні звички – наприклад, спільний вечірній чай і щирі розмови десь на кухні чи в окремому більш затишному закутку. Не буде зайвим і пригадати, що найнадійнішим домом для людини часто лишаються міцні обійми близьких їй людей. Зрештою, квартиру орендувати більш реально, ніж любов і турботу найближчих.
У випадку, коли близьких немає або вже немає, на людину чекає встановлення нових зв’язків. Ще Віктор Франкл, відомий як автор автобіографічного твору "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі", засвідчив, що добра дружба була можлива, і вона давала йому розраду навіть в умовах Аушвіца. А ще, до речі, полегшення приносив добрий спільний гумор.
У місцях тимчасового проживання (зазвичай знані як шелтери) ми часто заохочуємо психологів мотивувати мешканців мати бодай найменший, але свій простір відповідальності. Навіть якщо його площа – фактично площа квіткового горщика, добре і це. У кожного з нас і в будь-яких умовах мусить бути певна "площа турботи", про яку треба дбати. Щось "наше", навіть якщо це частина спільного майна.
Є й інші способи – об’єднуватися у місцеві спільноти переселенців з одного міста, зустрічаючись періодично, чи то просто поплакати разом, чи для змін у громаді на краще.
Влаштовувати особливі вечори, коли можна поговорити про рідне місто, про дитинство і юність; приготувати смачні локальні страви й когось пригостити; витерти сльози під "Де би не був, не забуду дім" чи розплакатися під "Справа в тому, що у мене немає дому".
До наслідків травми можна адаптуватися по-різному – головне їх не замовчувати. Не заїдати безкінечно, не заливати алкоголем.
Визнавати їх і піклуватися про себе, даючи собі час і простір – спочатку для горювання, а згодом і для посттравматичного зростання, яке парадоксально може вивести людину на новий рівень розвитку, вищий від того, який би був "за звичайних умов". Таку гіпотезу, до речі, теж обґрунтував згаданий вище Ренос Пападопулос.
Через постійні обстріли цивільного населення з початку повномасштабного вторгнення руйнується багато житла. Які психологічні травми це дає людям, у яких житло зруйнували і що з ними робити?
Дуже важливо, щоб людина, втративши житло, якнайшвидше отримала першу психологічну допомогу для стабілізації свого стану. Це може суттєво знизити ризик посттравматичних проявів. Тому я щиро вважаю, що під час війни курс "Перша психологічна допомога" хоча би онлайн може пройти кожна людина віком навіть від 14–16 років (але для неповнолітніх важливо адаптувати під них форму подачі). Звісно, для проходження такого курсу абсолютно необов’язково бути психологом.
Раптова втрата житла може спровокувати гостру реакцію на стрес. Без якісної допомоги на місці це може в подальшому підвищити ризик розвитку ознак посттравматичного стресового розладу. Горювання, кризу довіри і стосунків, емоційні "гойдалки", порушення сну і нічні кошмари – все це і не лише, на жаль, може принести втрата житла.
В контексті допомоги собі важливо звернутися до кваліфікованих фахівців. Це може бути сімейний лікар чи лікар-психотерапевт або психотерапевт, який працює у певному методі (не лікар); звичайний психолог чи лікар-психолог, а також лікар-психіатр (особливо коли потрібне призначення медикаментів, це може зробити лише лікар).
Важливо, що психологи та психотерапевти, хоча не призначають ліків, можуть навчити людину способів стабілізації, часто не менш важливих, ніж медичні препарати. А також стати супровідниками на шляху адаптації та поступового зцілення, яке зробить можливим подальше зростання людини попри все пережите.
Так чи інакше, часто повторюю як собі, так і колегам, один суттєвий, гадаю, принцип. Ми – це не те, що з нами сталося, наша історія не визначає нас. Але кожного з нас визначають дії, які ми обираємо після того, що з нами сталося. Ми не відповідаємо за злочини цієї війни. Але здатні взяти на себе відповідальність за те, що робимо з їхніми наслідками, а передусім – із собою.
Едіт Еґер, яку нацисти також намагалися знищити у Аушвіці, стала докторкою психології та написала книжку "Вибір" (доктор Едіт жива і активна досі, в 98 років). Там влучно підкреслено: часто саме кризова ситуація найдієвіше вдосконалює нас як людських істот.
Парадокс, але що в той же час, коли лихі події можуть іноді нищити людей, вони зазвичай надають і досвід, що спонукає до зростання. Так людина може зробити переоцінку власного життя, змінивши його відповідно до нового усвідомлення своїх можливостей, цінностей та цілей.
Ірина Максименко, керівниця Програми психосоціальної підтримки міжнародного благодійного фонду "Карітас України", спеціально для УП. Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.