Як прожити втрату: горювання, підтримка та особисте зцілення

Втрати – неминучі. Такою є діалектика життя – все живе народжується і вмирає, кожне покоління уступає місце наступному. Так відбувається в усій живій природі. Але переживання глибокого горя втрати – це унікальний людський досвід. Це та найвища ціна, яку ми платимо за любов і близькість.

За межею певного віку втрати близьких стають невідворотними, але ти ніколи до них не готовий. І єдине, що можеш – проходити їх гідно, з повагою до шляху людини, яка пішла в засвіти, з любовʼю і співчуттям до себе.

Незважаючи на більш ніж десятирічну війну і надвеликі людські втрати, наша культура горювання великою мірою базується на спадщині патріархального суспільства і навʼязує нам необхідність бути сильними, заборону на глибоку печаль і оплакування. Задача – швидко зібратись із силами і йти далі, адже життя триває. Давай, давай, треба швидше, зберися, не розкисай, немає часу на сльози.

Але як не можна вирости сильному дереву за один рік, так і від шоку першого повідомлення про смерть до прийняття і поступового повернення цілісного життя має пройти час.

Бути освіченим в тому, як проходити важкі втрати, як підтримувати себе та інших – це доросла відповідальність кожного з нас.

Якими бувають втрати?

Втрати є невідʼємною частиною життя людини:

• завершені етапи – стосунки, дитинство дітей, навчання, трудова діяльність
• драматичні зміни – зрада, хвороба, розлучення, еміграція, коли втрачено контакт, довіру, здоровʼя, звичний спосіб життя;
• нездійснення мрій, планів, надій на щось нове, інше;
• розірваний зв'язок з природою як втрата контакту з великим Всесвітом внаслідок прогресу;
• втрата як витіснення окремих частин особистості в процесі виховання і зростання, те що Карл Юнг назвав Тінню;
• матеріальні втрати – майно, житло, загублена або вкрадена річ, гроші.

Втрати бувають різні, але найбільшою, найгіршою і найскладнішою є смерть.

Переживання такої втрати є дуже нелегким, дуже сильним досвідом, що потрясає і змінює нас. Щоб його пережити і знайти сили жити далі, ми потребуємо знань, ресурсів, підтримки, супроводу, мудрості, співчуття і любові.

Горювання

Це не просто печаль.

Це глибокий внутрипсихічний процес, через який психіка примиряється зі смертю, прощається з минулим і знаходить можливість бути в природному органічному прагненню до життя, розвитку і еволюції.

Найбільша помилка – це заборона на горювання. Коли людині не дозволяють оплакувати або вона діє під такою забороною, складається небезпечна ситуація – біль заморожується, і на цьому фоні виникають депресії, емоційне оніміння, агресія. Тому горювання це не слабкість або примха, це єдиний шлях до продовження цілісного життя.

Це як зцілення складної тілесної рани. Якщо її постійно торкатись і ятрити, вона не буде загоюватись. Якщо заклеїти і не відкривати, рана буде запалюватись і може інфікувати весь організм людини.

Щоби рана загоїлась, її треба обробити в чистому просторі. Потім закрити, через певний час знову відкрити, обробити і знову закрити. І через певну кількість часу, залежно від складності рани, вона загоїться.

Якщо від метафори повернутися в реальність, то великі втрати зцілюють три фактори: говорити про втрату, робити це в безпеці, дати на це достатньо часу.

Час

Час це те, що в метафорі ми назвали закриттям рани. Він є індивідуальним для кожної історії великої втрати, від кількох тижнів сильного горювання до трьох-чотирьох років.

На довжину часу зцілення впливають:

• особистість людини – наскільки вона є самозарадною і стресостійкою, чи вона відкрита до співчуття і допомоги чи навпаки, здорова чи має фізичні або психічні захворювання;
• обставини її життя – чи є поруч близькі чи вона самотня, фінансово стійка чи зводить кінці з кінцями, займається улюбленою справою чи ні;
• смерть була природною внаслідок поважного віку або довгої хвороби чи це втрата неочікувана, раптова і трагічна, стара людина відійшла чи молода, родитель чи дитина.

Всі ці умови мають вплив, і якщо ви поруч з людиною, яка горює, зважайте, перш ніж робити висновки про те, скільки їй потрібно часу. А якщо саме ви проживаєте втрату, дайте собі стільки часу, скільки потрібно саме вам в ваших обставинах життя.

Говорити про втрату і плакати

Наступний фактор – це говорити про втрату і оплакувати, тобто обробляти рану стільки, скільки потрібно, і з тими, чия присутність є допоміжною.

Чому важливо говорити і плакати?

Коли ми знову і знову проговорюємо свої почуття і вивільняємо через сльози, на рівні нейрофізіології відбуваються зміни.

В моменті шоку природно реагує лімбічна система і запускає емоційно забарвлений стан. Одна з перших емоцій, яка оволодіває нами в горюванні, це гнів як реакція на фізичне розʼєднання. Слідом за гнівом приходить печаль, яку недарма називають хвостом гніва. Саме вона з часом розриває емоційний зв'язок з людиною, яка пішла. І це є необхідним для примирення і пошуку сенсу на екзистенційному рівні.

Коли ми говоримо, називаємо почуття, описуємо події і обставини, свої стани, вмикається префронтальна кора, яка їх осмислює і перетворює емоційний хаос в усвідомлене розуміння і врешті-решт називає речі своїми іменами, приймає факт смерті.

Поступово спогади перепаковуються і емоційне сприйняття "я не витримую", "це ніколи не скінчиться", "я не можу жити", "біль нестерпний", відокремлюється від фактичного спогаду. Психіка починає відрізняти і відділяти факт втрати від того, як я відчуваю втрату. "Я не можу це витримати" змінюється на "його більше немає". Поступово біль стає менш гострим, а пам'ять більш керованою. Стає ясніше, що робити далі. Кермо повертається до рук.

При проговоренні спадає рівень гормонів кортизолу і адреналіну і активуються парасимпатична нервова система, яка відповідає за розслаблення, що суб'єктивно відчувається як полегшення. І коли ми ділимося з іншими своїм болем, відбувається викид гормону окситоцину, що додає відчуття довіри і підтримки.

Сльози – це не просто фізіологічний прояв печалі. Це форма відданості і вірності. Ми плачемо не через смерть, ми плачемо через любов. Тому оплакування – це спосіб сказати: ця людина для мене була важливою.

Безпека

Третій фактор це безпека, те що в метафорі "рани" ми назвали чистим простором. Адже не варто обробляти рану в антисанітарних умовах, це може погіршити ситуацію. Під безпекою йдеться про надійний і підтримуючий контакт.

Якщо не було безпеки після розмови замість відчуття розрядки, тимчасового спокою і тихого суму, людина може відчути страх, посилення емоційного болю, внутрішню порожнечу, розчарування, образу, роздратування, агресію. Може бути конфлікт.

Як ми можемо впливати?

- не ділитись з тим, хто знецінює, підганяє, ігнорує або підбадьорює, коли ще рано

- зупиняти, якщо те, що людина вважає підтримкою, вам не підходить

- пам'ятати, що ніхто не знає, що потрібно саме вам, доки ви про це не сказали. Для когось підтримкою є добре слово, смс з питанням" як ти?", а для когось реальні дії і практична допомога.

- брати допомогу психолога або іншого фахівця допомагаючі професії, як людини, що професійно створює атмосферу довіри і безпеки. Але буває по-різному, і тут теж варто довіряти собі. Якщо щось (манера, тон, швидкість, спосіб комунікації) не підходить – шукайте іншого фахівця. Головне, не залишитись без допомоги

Забування

Пережити важкі втрати допомагає одна з найважливіших функцій пам'яті – забування, яка поступово знижує емоційну інтенсивність спогадів. Коли ми відчуваємо біль, гнів, розпач, відчай в поточному моменті, ми не можемо це витримувати довго, це руйнуючий процес і тому природа влаштувала психіку таким чином, щоби ми мали здатність забувати.

Коли відбувається щось хороше, ми кажемо: я не хочу це забути, я хочу це запам'ятати назавжди.Тобто ми знаємо, що все одно забудемо і не зможемо проживати подію з тою ж інтенсивністю емоцій, коли вона стане спогадом, тому хочемо затримати процес забування.

Але забування втрати це дар, який допомагає нам поступово інтегрувати біль, щоби не бути постійно ним перевантаженим, щоби з часом перевести втрату в автобіографічну памʼять і повернутися до здатності жити далі. Це спосіб, яким психіка дозує біль у часі, щоб людина могла його витримати і не зруйнуватися.

Допомога при горюванні

Якщо ми допомагаємо комусь горювати важливо пам'ятати, що ми нічого не можемо зробити за людину, щоб полегшити чи прискорити процес пережиття втрати. Вона має пройти через усі почуття, усі етапи цього процесу – пройти кожен метр цієї дороги власними ногами, тільки тоді буде спроможність увійти в майбутнє.

І єдина роль тих, хто хоче бути корисним – просто бути присутнім. Не підштовхувати, не розраджувати, не давати порад і вказівок. Просто бути підтримкою.

Елізабет Кюблер-Росс, американська психологиня і авторка концепції "петля втрати" казала: "Реальність така: люди будуть забувати, що ви сказали, але вони ніколи не забудуть, як ви змусили їх почуватися."

Тому запам'ятайте кілька фраз, які не варто говорити людині в горі, навіть якщо це здається цілком доречним і відповідає вашим уявленням про проживання втрати:

• я тебе добре розумію – навіть якщо ви втрачали, кожний досвід абсолютно унікальний;
• в мене теж так було – було не так, в цей момент горе людини є найбільшим в світі і його не можна виміряти або порівняти;
• не плач, це вже нічим не допоможе або плач, буде легше – будь-які директивні висловлювання можуть викликати у горюючої людини роздратування і агресію, на це йде багато енергії, а вона їй потрібна, щоб просто залишатись тут;
• ти ще молода, молодий, знайдеш собі – це безцеремонне втручання і не потрібна оцінка;
• треба перегорнути сторінку і жити далі – правда треба, але спочатку треба полікувати рани;
• все буде добре – перевизначення реальності, людині дуже погано, і вона не може думати, як буде колись;
• час все полікує – правда, але в цей момент у людини немає довіри до цього, вона впевнена, що біль буде завжди і такі слова здаються обманом і викликають злість;
• зараз війна, скільки людей втратили близьких – для людини її втрата найбільша, не можна знецінювати її досвід і почуття;
• що ти зробиш, це життя – не допомагає;
• ти сильна, ти справишся – це найгірший "пластик", який може спровокувати заборону на горювання і мати наслідки.

Основні принципи, які допомагають бути поруч з людиною у втраті:

• вербальна емоційна підтримка, якщо є дозвіл – "я з тобою", "я поруч", "немає більшого горя ніж твоє", "я співчуваю", "я горюю разом з тобою". Не знецінювати свій вплив, значимість і доброту серця
• практична турбота – запитувати, що потрібно, пропонувати, годувати, в гострій фазі давати пити багато води, вирішувати поточні проблеми, допомогти з організацією похорону, не боятись бути зайвим, якщо ваша допомога не потрібна, людина про це скаже.
• разом згадувати про людину, що пішла – пропонувати зустрічі, говорити, ділитись спогадами.
• турбуватись про членiв родини, особливо, якщо є діти і літні люди
• бути уважним до фізичного і психічного стану людини, якщо потрібно знаходити лікаря, не стояти осторонь.
• в розмові йти за ініціативою людини, яку підтримуєте – дозувати погладжування, не намагатись розрадити "пластиковими" втішаннями, бути уважним до проявів людини, не навʼязуватись
• важлива духовна підтримка – знаходити людей, які можуть сказати цінні речі, дати важливі послання, допомогти віднайти сенс.
• витримувати емоції і сльози, бути стійким, а коли потрібно – плакати разом
• дозволяти вiльно висловлювати почуття – не зупиняти, не ігронувати, не перебивати, не оцінювати почуття або думки
• бути терпеливим i вірним – стільки скільки буде потрібно
• турбуватись про себе – спати, їсти, відновлюватись, щоби бути опорою
• допомагати усвідомлювати, що проживання цієї втрати є суто унікальним і немає правил і маршрутів. Навіть, якщо у людини немає сил горювати це теж може бути нормальним.
• якщо мав місце конфлікт і людина вагається між почуттям провини і гнівом, вона має право зробити той вибір, який зараз для неї найліпший. Головне – це зберегти живу людину, минуле не змінити.

Памʼять

Коли помирає близька людина, світ стає тихішим, тому що один голос ти більше не почуєш. Він стає більш порожнім і темним. Смерть близької людини це найбільш важкий поворот долі. Адже ми втрачаємо не тільки її, а і частину себе з нею. Це закінчення історії стосунків – спільного досвіду, гарних і складних подій, вражень, почуттів, планів, мрій, спільного майбутнього.

Це початок історії пам'яті як способу залишатися разом, коли людини вже немає, адже стосунки не закінчуються. Вони змінюються. Ми більше не можемо говорити і торкатися, обійняти або взяти за руку. Але можемо пам'ятати, розповідати історії і жити так, щоб ця любов залишилась у світі.

Щоби плекати памʼять ви вільні обирати свої особливі, унікальні ритуали і символи, відчувати, що потрібно саме вам, а що із традиційних способів вам не до душі.

Посадити дерево біля дома або в парку, приходити до нього розмовляти і підтримувати духовний зв'язок. Це нормально і не є психічним захворюванням.

Писати листи або щоденник.

Взяти інтерв'ю у тих, хто знав людину, і зробити справжню книгу пам'яті.

Щовечора запалювати свічки і розповідати про свій день.

Йти в храм і молитись.

Виділити спеціальний час і місце для горювання, створювати простір тиші і спокою, плакати під улюблену музику стільки скільки вам потрібно.

Створювати духовний звʼязок, плекати спогади, повертатись до історій.

Тільки перед обличчям смерті по-справжньому народжується людина, – казав Святий Августин

Втрати вчать нас цінувати життя і людей поруч. Жити сьогоднішнім днем і поточним моментом, надавати життю іншу перспективу і глибший сенс.

Втрата вчить робити мудрі пріоритети, фокусує на найголовнішому.

Втрати неминучі, ми маємо і можемо проходити їх гідно, бути добрим до себе і до тих, хто проживає цей біль, з усвідомленням, теплом, ніжністю і щирою любов'ю.

Наталя Клейно, психологиня, бізнес-тренерка, підприємиця, співведуча you-tube шоу "Nesamotni", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.