Не все є ПТСР: як розпізнати наслідки травматичного досвіду та справді допомогти

За роки повномасштабної війни слова "травма", "тригер" і "ПТСР" міцно увійшли в наше повсякденне мовлення. У цьому є важлива зміна: ми нарешті почали відкритіше говорити про психічне здоров'я та частіше звертатися по допомогу.

Але з'явилася й інша крайність – ПТСР почали називати майже будь-яку сильну реакцію на небезпеку або важкий досвід. Людина здригається від різкого звуку – "це ПТСР". Погано спить після обстрілу – "точно ПТСР". Ветеран дратується, уникає розмов про пережите або не може розслабитися – й діагноз уже нібито зрозумілий.

Насправді окремий симптом – це ще не розлад. І навіть дуже тяжка подія не означає, що в людини обов'язково сформується ПТСР.

Психіка не ламається, вона намагається вижити

Під час небезпеки організм мобілізується раніше, ніж ми встигаємо свідомо оцінити ситуацію – серце б'ється швидше, м'язи напружуються, увага звужується, тіло готується боротися, тікати або завмерти.

Ці реакції не є свідомим вибором. Людина не вирішує заціпеніти, втратити відчуття часу, відчути сильний страх чи різко відреагувати на звук. Так працює система виживання.

Після обстрілу, бойового зіткнення, поранення, полону, втрати близької людини або іншої небезпечної події ця система не завжди вимикається одразу. Певний час можуть зберігатися настороженість, проблеми зі сном, дратівливість, труднощі з концентрацією, нав'язливі спогади, емоційне оніміння або бажання уникати нагадувань про пережите.

У перші дні чи тижні багато таких проявів можуть бути природною реакцією на ненормальні обставини. Це не свідчить про слабкість, а слово "природна" не означає, що людині не боляче або що вона зобов'язана впоратися сама.

ПТСР – це не загальна назва всього, що відбувається після травматичного досвіду. Це визначений комплекс стійких симптомів, які помітно порушують повсякденне життя. Встановлювати такий діагноз має підготовлений фахівець, оцінивши не одну ознаку, а їхнє поєднання, тривалість, інтенсивність і вплив на функціонування людини.

За схожими скаргами можуть стояти горе, депресивний або тривожний стан, виснаження, порушення сну, хронічний біль, наслідки черепно-мозкової травми, труднощі адаптації чи вживання алкоголю та інших речовин як способу зменшити напруження, тому важливо бачити не ярлик, а людину та її актуальні потреби.

Діагноз має ставити фахівець

Автоматично приписуючи ветеранам і ветеранкам ПТСР, суспільство підтримує шкідливий стереотип: нібито кожен, хто повернувся з війни, є психологічно нестабільним або навіть небезпечним.

Ветеранський досвід не дорівнює ПТСР, а ПТСР не є виключно "ветеранським діагнозом": він може виникнути й у цивільних після обстрілів, окупації, насильства, аварій та інших загрозливих подій.

Люди також по-різному переживають однакові обставини. Після одного обстрілу хтось досить швидко повернеться до звичного ритму, хтось почне уникати певних місць, а в когось сильні реакції з'являться пізніше – коли стане безпечніше й уже не потрібно буде постійно триматися.

Ці відмінності не є змаганням у силі характеру. Фрази "інші пережили більше", "ти ж не був на передовій" або "час уже забути" лише посилюють сором і віддаляють людину від допомоги.

Замість запитання "У нього ПТСР?" варто запитати: "Що з людиною відбувається зараз? Як давно це триває? Як впливає на її життя? Що може їй допомогти?"

Що робити під час сильної реакції

Тригер – не синонім усього неприємного чи образливого. У контексті травматичного досвіду – це сигнал, який нагадує системі захисту про пережиту небезпеку. Ним можуть стати звук, запах, спалах світла, дотик, новина, дата, місце або навіть певне тілесне відчуття.

Під час війни насамперед потрібно перевірити, чи немає реальної загрози. Сирена або звук вибуху можуть бути не лише нагадуванням про минуле. Спочатку – укриття та фізична безпека, потім – психологічна стабілізація.

Якщо безпосередньої небезпеки немає, говоріть спокійно, не робіть різких рухів і не торкайтеся людини без дозволу. Не наказуйте "взяти себе в руки" чи "заспокоїтися". Краще коротко назвати, де ви перебуваєте та що відбувається зараз.

Запропонуйте простий вибір: "Тобі краще, щоб я залишився поруч чи трохи відійшов?", "Хочеш вийти звідси чи посидіти тут?" Навіть невеликий вибір повертає частину контролю, якого людина була позбавлена під час травматичної події.

Можна запропонувати відчути опору під стопами, озирнутися й назвати кілька предметів навколо, звернути увагу на дату, час або знайомий голос. Водночас не треба примушувати людину заплющувати очі, глибоко дихати чи детально розповідати про пережите. Універсальної техніки немає: те, що допомагає одному, іншому може посилити тривогу.

Підтримка також не означає терпіти погрози або насильство. Травматичний досвід може пояснювати реакцію, але не виправдовує небезпечної поведінки.

Відновлення – це повернення свободи

Мета відновлення не обов'язково полягає в тому, щоб "стати таким, як раніше". Деякі події справді змінюють людину, її погляди, стосунки та життєві пріоритети. Реалістичніша мета – поступово повернути можливість спати, працювати, відпочивати, бути близьким з іншими, витримувати спогади й ухвалювати рішення не лише під диктатом страху.

Відновлення підтримують базові й цілком практичні речі: доступна безпека, лікування болю, сон, харчування, рух відповідно до стану здоров'я, передбачуваність дня, контакт із близькими та повернення до значущих занять.

Іноді головною допомогою стає не розмова про травму, а житло, юридична визначеність, медичне лікування, допомога з документами, дітьми чи побутом. Корисно прямо запитати: "Що тобі зараз більше допоможе – поговорити, побути разом без розмови чи вирішити конкретну справу?"

Коли варто звернутися по допомогу

Орієнтуватися можна на три речі: динаміку, вплив на життя і ризик.

Якщо прояви поступово слабшають, з'являється більше спокійних періодів, а людина повертається до важливих справ, це може бути ознакою природного відновлення. Якщо стан не змінюється або погіршується, варто проконсультуватися з фахівцем.

Особливо важливо звернутися по допомогу, якщо людина тривалий час майже не спить, не може працювати або доглядати за собою, дедалі більше ізолюється, страждає від кошмарів чи нападів страху, втрачає контроль над гнівом або збільшує вживання алкоголю, ліків чи інших речовин.

Думки про самогубство, намір завдати шкоди собі чи іншим, втрата контакту з реальністю, небезпечна дезорієнтація або неконтрольоване насильство потребують невідкладного реагування. За безпосереднього ризику людину не слід залишати наодинці – потрібно звернутися до екстрених служб за номерами 112 або 103. Ви також можете звернутися на Гарячу лінію кризової та юридичної підтримки Українського ветеранського фонду, яка працює цілодобово та безоплатно: 0 800 33 20 29

Звернення по допомогу не потребує готового діагнозу. Не треба чекати, доки людина "остаточно не витримає". Достатня причина – те, що їй боляче, складно або вона хоче краще зрозуміти власний стан.

Травматичний досвід може залишитися частиною життєвої історії, але він не зобов'язаний визначати всю людину. Відновлення починається там, де поруч із пам'яттю про небезпеку знову з'являються безпека, зв'язок з іншими, право вибору, дія та майбутнє.

Олександр Чаморсов, ветеран, головний психолог Гарячої лінії кризової та юридичної підтримки Українського ветеранського фонду Мінветеранів.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.