Не на часі? Чому мистецтво "між двома революціями" знову говорить про наше сьогодення
Після звільнення з російського полону правозахисник Максим Буткевич ділився своїми враженнями про повернення в Україну. На запитання журналіста Радіо Свобода про ситуацію з правами людини в країні він відповів таке: "Я не знав, що відбувається насправді в країні, тому будував собі найкращий можливий сценарій і гірший можливий сценарій. Я очікував, що буде набагато більше обмежень, ніж воно насправді є: і щодо свободи висловлювання, і щодо свободи мирних зібрань".
У приватній розмові в колі друзів я особисто чула від Максима про його страх: а раптом він повернеться в авторитарну країну, якої не впізнає? І про те, як радості згодом не було меж, коли він побачив суспільство, яке попри війну і далі продовжує внутрішню боротьбу з різними суспільними проблемами.
Незважаючи на воєнний стан, в Україні вже два літа поспіль відбуваються протести проти дій влади, з якими українське громадянське суспільство не згодне: у липні 2025-го ейфорія від протестів за незалежність антикорупційних органів НАБУ та САП немов повернула нас в часи революцій; у липні 2026-го люди вийшли знову – тепер проти змін в Міноборони та за зміни в Генштабі.
Цього ж таки літа 2026 року Дослідницька платформа PinchukArtCentre демонструє виставку "Не питаючи дозволу", що звертається до мистецьких робіт 2004-2014 років, які тепер називають "періодом між двома революціями".
Центральною темою виставки є тіло і те, як митці й мисткині того періоду осмислювали й використовували його у громадянському й політичному вимірі. У тексті до виставки "Не питаючи дозволу" кураторка Дар’я Шевцова згадує кейс цензурованої виставки 2012 року "Українське тіло" в Центрі візуальної культури НаУКМА, а в самій експозиції представлені деякі роботи, що були показані на "Українському тілі" – як-от серія малюнків "Моє порно – моє право" Анатолія Белова, що була відповіддю на спроби держави насильницьки втручатися у приватне життя, чи фотопроєкт "Своя кімната" Євгенії Бєлорусець, що задокументував вимушено приховані через загрозу гомофобії приватні життя українських квір-сімей.
Президента Києво-Могилянської академії Сергія Квіта виставка "Українська тіло" тоді обурила настільки, що він її власноруч закрив на замок і зробив це з позиції влади. Тоді він "не дав дозволу" на продовження виставки, і ця дія виявилася сильнішою за те, що було зроблено засобами мистецтва, і сильнішою супроти навіть вуличних протестів під стінами Могилянки із закликами "Відкрити Українське тіло!".
Звісно, коли ми з дослідницею Лесею Кульчинською готували виставку, ніхто у президента Квіта дозволу не питав. Тож Центр візуальної культури незабаром було вигнано з університету. Леся Кульчинська тоді підсумувала те протистояння на сторінці Української правди:
"Заборонено / дозволено – ось та нехитра система координат, що до цього часу найбільш відчутно визначає українську тілесність. Заборонено / дозволено – це, як показує ситуація, на сьогодні по великому рахунку ключова оптика, крізь яку тіло є видимим для українського суспільства. Поміж цими інтенсивними точками напруги всі інші модуси тілесного досвіду потрапляють, на жаль, в свого роду сліпу пляму".
Оглядаючи виставку "Не питаючи дозволу" і занурившись у спогади, я міркувала про те, чи мають тодішні роботи зв'язок з нинішньою дійсністю. Мистецтво "між революціями" не було "позачасовим", воно часто було політичним коментарем чи дією щодо подій і явищ свого часу, його рисою було влучати в ціль моменту, суспільного виклику чи проблеми.
Нинішній час досить сильно відрізняється від того, що передував Майданові. Це два різні періоди боротьби за Україну. Тоді ми боролися за Україну всередині країни – сперечалися про політику, протистояли, робили підривні жести. Зазвичай предметом критики були власна влада, власне суспільство і політики, дискримінаційні практики і стереотипи. А наміром – зробити Україну місцем, де буде вільніше дихати.
Період між революціями був недавно, але відчувається як відрізаний від нас розривом, спричиненим війною. Можливі наслідки цього розриву так турбували Максима Буткевича в полоні. Досвід травм війни і боротьби із зовнішнім російським агресором змінив і мистецтво.
Попри те, що мистецькі роботи періоду "між революціями" так вкорінені у своєму часі, яка точка зору на них може трансгресувати їхню історичну приналежність і відкрити нам двері пізнання про сьогодення? Чи можемо ми сьогодні побачити в них щось, чого не могли зчитати тоді? Що ці роботи можуть розповісти, окрім що про "той час"?
Згадуючи цензуроване "Українське тіло", я думала: а що в нас може бути витісненим і цензурованим сьогодні? Про що нам незручно /соромно говорити? Чи можливо освітити нинішні "сліпі плями", які тепер часто маркують фразою "не на часі"?
Загалом звинувачення про "не на часі" не застосовують до архіву, адже архів засадничо промовляє до нас з іншого часу. Втім, що стається з "революційним мистецтвом" після того, як воно стало архівом?
Перш за все, до архіву потрапляє далеко не все, і насамперед він має тригерити нас питанням про те, що втрачено, загублено в цій історії. Коли певний відрізок часу стає предметом дослідження, це поміщає його в рамку, надає йому інтерпретацію, тож він стає більш "зрозумілим", його історична значущість – "поясненою".
Коли мистецтво "між революціями", яке безперечно часто мало революційні форми, поміщене в архів – це "вгамовує" його радикальність, а легітимність, якої йому надає політика мейнстримної інституції сучасного мистецтва, що має владу і, отже, "дає дозвіл" (всупереч назві виставки) на спокійне існування цих творів, нейтралізує їхній спротив.
Одним із аргументів для виправдання дій президента й адміністрації Могилянки 2012 року було те, що виставка "Українське тіло" буцімто була показана в неналежному місці. Що університет – не місце для обговорення тіла, тим паче якщо воно раптом оголене. Нам казали, що такі виставки мають бути представлені "у спеціально відведених для них місцях", куди ті, хто хоче, нехай ідуть і дивляться.
Нині мистецькі роботи періоду "між революціями", включно з деякими тоді цензурованими Квітом творами, представлені в місці не лише "спеціально відведеному", але й безпечному і захищеному, з чим глядачі стикаються, тільки-но ступивши на поріг інституції й тут же наткнувшись на рамку металошукача. Отже, в якомусь сенсі бачення президента Квіта з часом втілилося в життя, хоча його ім'я і вписане в історію українського сучасного мистецтва як ім'я негречного цензора.
Це також змушує замислитись над притлумленням і прирученням революційного запалу мистецтва. Місце, в якому ці твори опинилися, суперечить самій сутності деяких мистецьких висловлювань, багато з яких намагалися підривати статус-кво, в тому числі на вулицях, а митці подекуди наражали себе і свої тіла на небезпеку – як-от ризик бути ув'язненими поліцією. Під час деяких акцій кров виступала на їхніх тілах, а деякі мистецькі твори того часу могли бути цензуровані або знищені.
Такий градус напруги між мистецтвом і суспільством зникає в ситуації дослідження, якщо тільки саме дослідження не розглядається суспільством як небезпечна діяльність. Таким чином мистецькі роботи постають не лише стерилізованими часом, а й ув'язненими – тільки не в поганому місці, а у "хорошому". Що, якщо саме тепер, коли "інтенсивні точки напруги" зняті, "інші модуси тілесного досвіду" які були витіснені з дискусії про "Українське тіло", можуть нарешті вийти зі сліпої плями?
Старі і нові герої
На основі документацій деяких акцій, представлених на виставці, вимальовується своєрідний образ "мистецького героя" часу між двома революціями. Цей герой діє публічно; його тіло є його засобом висловлення; він готовий зазнавати атаки на власне тіло у відповідь на свої дії (ув'язнення поліцією тощо); його послання є політичним, спрямованим на критику політик держави і суспільства, ним керує прагнення змінити ситуацію. У кількох роботах можна побачити, як митці здійснюють самоушкодження задля того, щоб "бути почутими". Вони займають позицію своєрідних мучеників, які прагнуть привернути увагу до соціальних проблем.
Тарас Каменной в "Силомірі агресії" (2011) розбиває в кров кулаки, б'ючи ними у фанеру, на якій випалений автопортрет. Кров залишається на поверхні фанери, на грудях у протагоніста. Робота адресує насильство в армії, з яким митець зіткнувся під час власної служби. З серпня цього року Тарас Каменной у лавах ЗСУ продовжує цей проєкт у серії замальовок.
Кров нагадала мені про інший перформанс – у 2012-му Пьотр Армяновський на знак підтримки закритої виставки "Українське тіло" цілком роздягнувся посеред зими в публічному просторі і здійснив самоушкодження, вирізавши на власному животі державний символ – тризуб, а потім залишивши криваві відбитки тризуба на снігу.
На виставці "Не питаючи дозволу" представлено інший задокументований перформанс Армяновського – "Скільки можна кричати?" 2011 року. Митець кричить на всі груди в парку біля Верховної Ради, привертаючи цим увагу міліції, і зрештою зриває голосові зв'язки. Прагнення "докричатися" обертається насильством над власним тілом.
За два роки до того біля Верховної Ради відбувся інший знаковий перформанс – активіст і блогер Олександр Володарський разом з подругою роздягнулися й імітували статевий акт, таким чином протестуючи проти цензури, яка посилилася в ті роки, зокрема проти дій Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі часів президентства Віктора Януковича. Тоді комісія забороняла фільми і книжки з темами тілесності, сексуальності та ЛГБТК+.
Володарського було заарештовано і ув'язнено, а 2012 року він зробив роботу про політичних в'язнів для виставки "Українське тіло" – це була "Зелена пляшка, наповнена червоною рідиною" – його власною кров'ю. Під час іншого перформансу, у 2010 році, він попросив вирізати на своїй спині слова "Тут тобі не Європа", які були адресовані йому слідчим під час допиту після арешту.
Мене не полишало бентежне відчуття, яким все ж таки неспівмірним здається тодішнє геройство нинішньому часу. Сьогодні мистецтвом героїчних вчинків не здійсниш. Нині слово "герой" неможливо пов'язувати з мистецтвом, адже цим словом називають загиблих на фронті захисників.
Софія Помагайбо, художниця, що з 2022 року перебуває на фронті, написала нещодавно у своєму стейтменті для Secondary Archive (наразі готується до публікації – прим. ред.): "Після початку війни в 2014-му я багато думала про те, чим моя професія допоможе під час апокаліпсису. Коли він настав, я впевнилася, що особливо нічим" і "я прийшла за зброєю разом із людьми, багато з яких не тримали зброї в руках ніколи. Як і я".
Митці й мисткині, які відмовилися від мистецької практики і пішли на фронт захищати – саме вони продовжують традицію радикалізму в сучасному українському мистецтві, оцю лінію політично ангажованого мистецтва, яке переймалося своєю країною. І саме вони свідчать про неспівмірність нинішнього масштабу насильства над тілами з тим, який був у мирний час.
"Відмова від мистецької практики" задля того, щоб піти на війну – це продовження і буквальне втілення тих етичних принципів, тих векторів боротьби, які для Давида Чичкана, Маргарити Половінко і багатьох інших були засадничими. Митець може бути і залишається митцем скрізь – він чи вона самі обирають простір, де і як їм діяти. Вони можуть використати своє тіло, а деякі – віддати своє тіло. Не заради мистецтва – заради суспільства. На тлі тих, хто віддав свої тіла, захищаючи Україну, такі вчинки, як лежати на асфальті навпроти консульства, бути доправленим у міліцейський відділок, викричатися на повні груди міліціонерам в обличчя, в нинішньому контексті війни виглядають як пустощі.
Але наші захисники й захисниці воюють саме за це – щоб наші діти жили в мирі, щоб їхня боротьба за краще життя не коштувала їм життя. Щоб вони робили мистецтво, акції, протести – й залишалися живими.
"Тоді" й "тепер" – розриви і зв'язки
Водночас мені стало цікавим те, як минулі перформанси часом несподівано підсвічують нові суспільні виклики й цим викликають певний дискомфорт. Одна з робіт на виставці "Не питаючи дозволу" – відео 2006 року Миколи Рідного з документацією акції "Лежи і чекай" після відмови у наданні йому європейської візи. Художник лежав на асфальті поруч із посольством Німеччини і вигукував "Дайте візу!", аж доки його силоміць не вивела міліція. Протест Рідного може виглядати важливою частиною ланцюга наступних подій – перепони, які існували для українських громадян щодо виїзду в ЄС, 2017 року були зняті, й українці отримали безвіз на в'їзд у Євросоюз. А сам митець реалізував свою вимогу повною мірою і продовжує кар'єру в Європі.
Втім, у ситуації повномасштабної війни українські чоловіки знову отримали заборону на виїзд з країни, а чоловікові-митцеві, щоб тимчасово виїхати за кордон, потрібно пройти багато бюрократичних етапів для отримання дозволу, майже так само, як колись при поданні на "шенгенську візу". Тож роботу Рідного в нинішньому контексті можна спекулятивно асоціювати з публічно невисловленим бажанням тієї частини чоловіків, які воліли б виїхати, аніж іти на фронт. Робота Рідного, що пояснювала його мрію – бути в повному значенні слова європейським митцем, – несподівано натякає на нинішнє замовчуване/непристойне – спротив мобілізації. Таким чином, вчорашній герой умовно виглядає як нинішній антигерой.
Втім, все-таки попри радикальну відмінність і навіть розрив між "тоді" й "тепер", можна простежити в мистецтві подорож тіла як політичного засобу боротьби, як єдиного і невідчуженого засобу, який у нас є для радикального висловлювання. Можливо, тодішні тіла непрямо пов'язані з сьогоднішніми, як, наприклад, сплячі люди революції на відео Саші Курмаза "Я сплю за революцію" (2013) нагадують тих, хто спить сьогодні у сховищах та на станціях метро – людей часу війни.
Саме цим виставка "Не питаючи дозволу" важлива сьогодні – бо вона зшиває наші життя тоді і тепер, що має потенціал зцілення від розриву. Статичні відео Курмаза – майже фотографії – фіксують протестувальників, які сплять на підлогах самозахоплених адміністративних будівель під час Майдану. У 2013-му спати в публічному просторі означало окупувати територію, яка належала владі, розширити ідею власного дому на ширші суспільні простори – це означало спільність у спротиві.
У війні спання в публічних просторах, якими є сховища або станції метрополітену, – теж про спільність, тільки тепер публічний простір слугує боротьбі за життя. Чим більше життів буде збережено, тим більше залишиться тих, що чинять спротив, що живуть життя в цій країні і творять її у різний спосіб. У цьому відношенні публічні простори – все ще простори боротьби, якою просякнуте наше повсякдення – аж до таких приватних практик, як нічний сон.
Образи сплячих на підлогах людей також нагадують репортажі про біженців у Європі під час першої хвилі виїзду з України на початку повномасштабного російського вторгнення. Тіло, відірване від дому, що спить у спільному просторі, демонструє вивернуте назовні приватне, яке зникає під час соціальних катаклізмів і війни. Біженство в Європі – це вивернуте назовні прагнення українців до євроінтеграції, яка стала іскрою, що розпалила Майдан. Європа стала і сховищем, і свого роду розширенням нашого майданного occupy.
Українське тіло і Європа
Тема Європи постає в цьому моменті важливою в контексті ще одного питання, яке провокує виставка "Не питаючи дозволу": а що з українським тілом сьогодні? Якщо у 2012-му ми говорили про українське тіло в українському контексті, то в сьогоднішніх умовах про нього є потреба говорити в ширшому контексті зовнішньої агресії – бо в першу чергу це стосується тіл. Що значить українське тіло сьогодні – зранене, травмоване, переміщене, загибле – в контексті Європи? Тут спливає проблематичний, але історично важливий для розуміння колоніальних зазіхань на українську землю лейбл України як "breadbasket of Europe": думати про Україну як про багату землю, з якої можна вилучати, користати, коштом якої можна живитися.
Нинішня російська війна проти України резонує і має значення в Європі. У цій війні, в якій Україна, захищаючи себе, по суті захищає також безпеку Європи, європейські правові норми, як-от невтручання у суверенітет та територіальну цілісність держави, саме Україна платить ціну тілами військових і цивільних, що полягли і продовжують гинути. Україна сьогодні – "bodybasket of Europe", не кажучи про українські тіла біженців, які наповнили і наповнюють європейські країни. Ще одна тема українського тіла сьогодні – це тіла тих, хто вижив, серед яких величезна кількість травмованих тіл – як фізично, так і ментально. Це тіла з інвалідністю і з особливими потребами, і далеко не всі з цих потреб нині задовольняються.
Спроба підсумку
Моя спроба порівняти той час і цей час спричинена виставкою, яка невипадково з'явилася сьогодні, а представлені на ній роботи – не такі вже й "не на часі". Як сказав Максим Буткевич у вже згаданому інтерв'ю:
"Я чув такі думки, що права людини не на часі. Звісно, я не можу з ними погодитися, зокрема тому, що якраз під час війни права людини найбільш загрожувані. Це ситуація найбільш деструктивна для всього контексту прав людини. Тому що війна – це ситуація дегуманізації, це ситуація неминучого обмеження прав і свобод, права на свободу мирних зібрань, права на свободу висловлювання в деякій мірі".
Тема тіла – це завжди про вразливість, а в час війни тіла зазнають найрадикальнішої загрози своїй вразливості. У цій ситуації дегуманізації "усі інші модуси тілесного досвіду" можуть легко потрапляти в "свого роду сліпу пляму", витіснені ярликом "не на часі".
Втім, якщо ми відстоюємо життя і правове суспільство, то мусимо бути уважними до різних досвідів, зокрема і незручних чи непопулярних. Саме тому багато робіт на виставці "Не питаючи дозволу" – особливо тих, які стосуються досвіду жінок, квір-людей, людей, що зазнають різних форм насильства – залишаються на часі. Так само, як протести – це також наше сьогодні. А протести завжди про тіло – тіло, винесене в публічний простір вулиці, незгодне, політичне тіло.
Багато робіт на виставці нагадують нам про те, що для мистецтва і митця немає "спеціально відведеного місця". Адже ми виходимо на протести так само, як і робимо мистецтво, "не питаючи дозволу", а через те, що усвідомлюємо власну відповідальність за власне суспільство. Те, що попри війну українці й українки не втрачають пильності щодо політичної ситуації всередині країни, є зокрема наслідком досвіду боротьби, у яку було включено і багато імен на виставці. Якщо ж раптом ми витратимо цю пильність чи влада спробує взяти гору над нами, саме цей архів протестного мистецтва (навіть якщо це звучить як оксюморон) залишатиметься для нас натхненням. Таким чином наше майбутнє визначатиметься минулим, яке ми творили.