"Платон мені друг, та істина дорожча", або короткий виклад про культуру смерті та вшанування воїна

Почнімо все ж з початку, аби задати понятійну планку, бо в ній корінь всіх бід, але й вирішення всіх задач. Така собі точка відліку всіх візій і форм.

Так, спочатку може трішки нудно, але потім піде, обіцяю. І так, текст об'ємний, але я дуже хочу, аби на 12 році війни всі нарешті зволили взяти трохи часу і нарешті розібрались у питанні вшанування полеглих, якшо досі чомусь ні.

Військова комеморація (в ідеалі) — державна національноорієнтована політика формування та збереження історичної пам'яті про наше минуле (як далеке, так і вчорашнє) для сучасників та майбутніх поколінь. Тобто це комплекс заходів різного масштабу та форми по вшануванню військових, як полеглих так і живих. Її, оцю військову комеморацію, мають характеризувати (знову ж таки в ідеалі):

• концептуальна та історична сенсовість;

• системний підхід;

• загальнозрозумілий принцип та алгоритм реалізації всім учасникам процесу;

• доцільний відповідний інструментарій;

• поширена у належному вигляді повсюдна практика.

Ще раз, це перш за все мала би бути якісна державна політика (інформаційна зокрема), а не низові сомоорганізовані на запит часу ініціативи вмотивованих представників громад. 

Тепер ближче до діла і конкретної ситуації, яка спонукала мене до написання цього тексту.

При загибелі воїна надзвичайно важливим є поетапне прийняття цього факту сім'єю воїна, його побратимами і посестрами, його близькими і друзями, його цивільними колегами, громадою, у якій він проживав і нацією загалом, що забезпечує гідне організоване вшанування його подвигу, ритуальне прощання з ним та створення можливостей для пам'ятання про його індивідуальний чин, вписаний у загальний історичний контекст. Військова комеморація — саме про це. А не про "якнайшвидше закопати".

Бо це не про утилітарність процесу смерть-похорон-пам'ятник. Це про усвідомлення факту і тяглість пам'яті про нього.

Це першочергово сенси, можливість провести воїна, вшанувати його, це інформаційна складова і ритуал, а вже потім логістика і господарська складова, яка це забезпечує. Відчуйте пріоритетність і обумовлену нею почерговість. І відповідно підлаштовуйте одне під інше, будь ласка. А не навпаки. При потребі — перечитайте, я серйозно.

Люди! Поширення інформації про факт загибелі воїна — лише і виключно після офіційного повідомлення від сім'ї, найближчої людини, бригади або адміністрації міста. Треба пояснювати? "Ні, але", так? Бо ж бачу, ну не годні самі то зрозуміти. Добре, читайте по буквах: сім'я не має дізнаватись про це з ваших дописів у мережі. Трішки скрутіть своє бажання "причетності" і тягу "бути першим і назбирати максимальну кількість лайків вау-ефектом".

Відразу зазначу, що у тексті ніякі прізвища і посади фігурувати не будуть, бо ціллю тексту є надати ознайомчий матеріал, ніжне прохання і конкретні пропозиції, як налагодити механізм. Бо це, як і зазвичай, проблема не прізвищ, а системи, яка сама себе загнала у клінч. Ну і ніхто у ланцюжковому алгоритмі не наважився твердо впертись п'ятою аби розрулити цивілізовано. Дуже наполегливо досі лиш прошу перемонтувати процес. Всі згадані ролі і дії не вигадані, тож учасники і так легенько себе впізнають і без називання.

10.12. Сімʼя Юрка Костишина, того що Кіт Характерник, винятково завдяки приватним особистим контактам дізналась, що він отримав важкі бойові травми. Вони знайшли можливість відвідати його у реанімаційному відділенні у Запоріжжі. Почались обстріли міста, сім'ю забрали у Тернопіль.

15.12. Зранку Юрко відійшов у засвіти. Ополудні цього ж дня вже весь інтернет був у публікаціях про нього, попри волевияв сім'ї, якій із очевидних причин було не до публічності перші години і попри завуальовані, а все ж недвозначні дописи близьких друзів. Я не буду і не маю ресурсу відслідковувати, хто це почав. Просто усвідомте, будь ласка, що ви наробили.

День і вечір понеділка, 15.12, минув у прийнятті сім'єю Юрка ситуації, проговоренні поетапності процедур і розборі безлічі сенсових та практичних деталей чину прощання. Від глобального до найдрібнішого предметного.

Лікарі о 17:00 запевнили нас, що раніше, ніж у обід 16.12, чи й за кілька днів, документи готові не будуть, тож і відправки тіла не буде. Орієнтовно за годину о 18:00 дізнаємося, що всі папери готові і можна транспортувати.

Орієнтовно по 21:00 машина вирушила із Запоріжжя до Тернополя, тож десь о 9:00 має бути на в'їзді у місто. Жінка Юрка оперативно робить допис, який поширюють друзі, аби за ніч до ранку бажаючі водії встигли зорієнтуватись і сформувати кортеж. І бажаючих вранці по факту таки було більш ніж досить, м'яко кажучи.

16.12, ранок. Від 6:45 брат Юрка, Михайло, пантрує біля прохідної ТЦК його працівників, аби сім'ї хоч отримати на руки офіційне сповіщення про смерть. Орієнтовно від 7:20 відповідні працівники вже були на місці, але питання не зрушилось, бо бригада не дала поки добро.

О 8:20 сім'я вирушає до точки збору при в'їзді у місто. О 9:00 там вже є ряд машин з прапорами. До 10:30, коли ми нарешті рушили кортежем, їх набралось значно більше.

Не вдаватимусь у деталі і прізвища, завдяки кому все ж прибула для супроводу патрульна машина із сиреною і проблисковими вогнями та все ж бус місії "На щиті", завдяки кому прокинулась і включилась у процес бригада і тд. Просто дякую, ви знаєте. Уточню лиш, шо сповіщення о 10:30 було вручено дружині Юрка на заправці при в'їзді у місто. Так, ви все вірно прочитали. А без сповіщеня і всіх наступних ланок ланцюжка кортеж же заборонений, розумієте, так?

О 8:24 з'являється повідомлення від представниці місії "На щиті", яке наполягає на скасуванні кортежу. Раніше у внутрішніх комунікаціях місії представниця запевнила інших водіїв, що "сім'я відмовилась від кортежу" і що "із сім'єю узгоджено". Це було вигадкою і дуже невдалою спробою вирішення ситуації, дуже м'яко кажучи.

Нагадую, 16.12, 9:00, після ночі практично без сну по жахливій звістці, жінка, мама, донька і брат Юрка чекають на бус, що привезе тіло воїна додому. Чекають і всі інші, хто зібрався.

Ну і "сама сіль". Від 7:20 тіло Юрка вже було у морзі в Тернополі. Про це стало відомо десь о 8:40 завдяки приватним контактам. Сім'я Юри — от просто герої, схиляюсь перед вашою витримкою, розумінням і стійкістю. Дуже рідкісне і цінне усвідомлення важливих речей та готовність їх відстоювати. Люда — однозначно велике кохання Юрка не просто так, він точно знав, кого собі обрав, на кого можна покластись і хто зможе то все гідно витримати.

Наразі супровід кортежу із тілом полеглого здійснюють патрульні машини поліції після запиту волонтерів місії "На щиті". З сиреною і мигалками, все як має бути. Я їм за то безмежно вдячна, справді. Як і всім іншим залученим у процес по ланцюжку.

Водночас у багатьох вояків зустрічала запит, чи то пак радше риторичне питання, чи не вважали би доцільним супроводжувати кортеж ВСП, Нацгвардія або машина бригади. 

Волонтери ЦВС Місії "На щиті" здійснюють логістику і супровід кортежу виключно після дозволу від ТЦК та СП. Тобто мова про бус із тілом полеглого і красномовним написом на борту та всі машини волонтерів із прапорами та включеними аварійками. Водночас при всій повазі до місії я маю ряд питань і пропозицій їх вирішення.

1. Логіка зустрічі тіла. Коли найпотрібніший і найдоцільніший сенсово кортеж? Місто зустрічає полегле тіло воїна "з війни" чи "із моргу"? Він у моргу загинув чи все ж на війні? Відчуваєте різницю, правда ж? Ну от не розповідайте, що ні, бо не повірю. Пропозиція вирішення очевидна.

"Швиденько по обʼїзній", якшо вже і наводите цей аргумент (а ви наводите), можна дозволити логістику з моргу у Дім печалі, бо це менш значима і вагома частина ритуалу. І ні, це не лише моя думка, я трішки піднапряглась, аби запитати і проаналізувати відповіді військових.

2. Час зустрічі тіла. Зранку, коли всі спішать на роботу, по справах і на контрасті зі сну аж "тверезіють" думкою при сиренах кортежу в ранкових променях, стають, як вкопані. Чи пообіді, коли люди вже змучені і тупо вʼяло перечікують ту "затримку на шляху" між робочими квестами або і відпочинком вдома? Коли емоційний ефект сильніший і вражаючіший? Як більше врізається у пам'ять і осідає у свідомості? Еге, все вірно.

3. Маршрут кортежу. Якщо "великий ранковий трек" йде наскрізно всіма (!) центральними вулицями міста, як стріла зі сходу на захід, то "короткий обідній трек" викручується кульбітами і викликає певне нерозуміння.

Через вул.Короля і малолюдну дамбу озера (тут ок, бо інакше ніяк, мови нема), шматочок центральної вул.Руська (тут ок, але куцо), далі ледь протискаючись і звиваючись однорядною змійкою між двома рядами запаркованих по вул.Шептицького машин, і нарешті через базар і автовокзал по Торговиці з її карточками, бомжами з кравчучками, МАФами, "стєкляшками" з манекенами, продуктовими супермаркетами, секонд-хендами, рейсовими автобусами і курками-гриль. Ще пару метрів по трасі на виїзд з міста і от ми у Домі печалі біля власне цвинтаря. Ну таке.

Чому ж бодай не по Острозького аби минути Шептицького-Торговицю? Заради більшого "охоплення"? Можливо, приймаю таку потенційну відповідь. Але я би те рішення радила переглянути, бо це треш. Жоден (!) на тому проміжку не став на коліно на тротуарі чи узбіччі, спеціально дивилась. Але це і зрозуміло — невідповідний контекст локації, всі біжать, або сунуть із тяжкими торбами по болоту.

4. Попередня практика і стан речей зараз. Зрештою чомусь же була раніше практика ранкової масштабної зустрічі і збір колони на кільці біля БРСМ. Коли і чому вона припинилась, хто прийняв це рішення і спираючись на які аргументи? Бо "офіційну позицію" викотили аж вчора ввечері, а великий ранковий кортеж як явище зник не менш, як два місяці тому. Був озвучений аргумент "бо одна сімʼя перекрила шлях нашому бусу і ми прийняли рішення більше так не їхати". (Мається на увазі фаза заперечення втрати сім'єю). Гаразд. А малий кортеж не пиняють? А бажання інших сімей, друзів і міста гідно вшанувати — не до врахування?

"Бо одна сім'я.." Клас. "Офіційна позиція" у дописі ще краща аргументами:

// бо нам дітей в садочок треба везти (у полеглих діти теж би певно хотіли, аби їх батько був живий і віз у садочок, уявіть собі, але чось надцять років віддав аби така змога була у вас),

// бо громади не підтримують (цивільних машин за ніч одним дописом дружини назбиралось більш, ніж досить),

// бо нам найзручніше в інтервалі 10:00-15:00 (серйозно? ну вибачте за незручності, що й казати. Взагалі було б зручно, якби вмирали по графіку напевно).

5. Масштаб втрати. Мені вкрай важко пояснювати кожного разу сім'ї полеглого воїна, часто свого близького друга, речі, які на "нормальний" цивільний мозок не налазлять за причиною своєї ірраціональності. Бо ніхто ж насправді первинно не народжений для війни, ніхто свідомо не може добровільно йти на смерть для захисту абстрактного конструкту свободи, чи хай навіть буквального захисту територіальної цілісності країни. Бо "логічно і природно" сидіти в хаті біля сім'ї, любити їх, забезпечувати їх побут і тд, аж поки півень не дзьобне. Дбати лиш про квадратні метри свого житла і життєвого простору, буквально кажучи. Такі базові тваринні інстинкти.

Якщо немає над ними вищої ментальної надбудови. Ледь жива після того кожен раз, але беру на себе цю відповідальність пояснювати різницю, бо вона є, бо це сама суть, це надважливо. Бо у цьому насправді найбільший із можливих прояв любові до близьких — відігнати ворога від них якнайдалі, недопустити "дзьобання двоголового півня" на порозі своєї квартири чи будинку.

Тож різниця між похороном загиблого у війні цивільного і чином прощання та вшанування полеглого на війні воїна — колосальна. Так, це індивідуальна втрата близькими свого члена сімʼї і це неоспірно. А водночас це і національна втрата — бо воїн поклав голову за ідею свободи і Незалежність своєї країни, за саму ідею існування нації. Бо саме він прийняв це свідоме рішення, поставив пріоритети у такий спосіб. Чи завдяки сімʼї, а чи всупереч. І ми маємо бути сильні гідно прийняти той його вибір.

Чому я так довго розжовувати цей пункт? Бо сімʼї зазвичай якщо і відмовляються від довгого наскрізного маршруту через все місто, то роблять це несвідомо, не розуміючи оцієї бази. Не розуміючи, що ця втрата не лише приватна, що зустрічати і прощатись із тілом воїна має і прагне вся громада. Не лиш сімʼя. Бо всі ми завдячуємо.

6. Комунікації із сім'єю. Я прям винесу це на фінал розділу і окремим пунктом, бо я була "вельми подивована" із тої ситуації у вівторок зранку. Як я зазначила на початку параграфу, супровід кортежем місії "На щиті" здійснюється виключно після дозволу від ТЦК та СП, тож так, формально у вас були зв'язані руки і я це розумію та приймаю, чесне слово. Але ситуація, яка описана у розділі "хронологія подій" і брехня підписана ім'ям сім'ї, з якою навіть не комунікувалось — це неприпустимо.

Спробую максимально стисло. Було б добре, якби сім'я отримувала сповіщення раніше, ніж "інтернет вже добу, як гудить". Давайте в цитатах але без імен, думаю, так буде максимально коректно:

• "Ми маємо на сповіщення 7 робочих днів від факту смерті". Ну що ж, дякую, що не після похорону сказали.

• "Хтіли як краще, аби відразу привезти, аби він там не лежав у морзі і аби швидше похоронити". Я не маю сумніву у щирості наміру, чесно. Але не треба так наступного разу, прошу дуже. У вступній частині я спробувала розписати і пояснити, чому саме. Це процес прийняття і вшанування. Це можливість друзям-воякам встигнути дізнатись, взяти увал і приїхати попрощатись, як і можливість цивільним друзям з усієї України встигнути взяти вихідний, квитки на потяг і приїхати. Та і не маючи обов'язків і маючи заправлену машину доволі складно вкластись у термін, якщо сьогодні зранку людина покинула тіло, а завтра вже похорон. Розумієте? Можете злитись на мене, але спробуйте зрозуміти.

• "Без скерування бригади ми не можемо вручати сповіщення сім'ї". Тут все ясно, жодних "але".

• "Якщо у машині більше одного тіла і вона транзитна, то кортеж не передбачений. Є постанова МО." Обґрунтовано тим, що кортеж у обласних центрах буде шалено затримувати транспортування і "у Коломию приїде за 20 днів тоді".

Хлопці, все розумію, але кортеж через все місто це максимум 20 хвилин. Бодай у обласних можна собі дозволити, гадаю, нє? А там, гляди, і сім'ї полеглих організацію похорону і всіх супровідних моментів встигнуть зробити. Аби не за добу. Не мала часу і сили заморочитись подати запит, що за постанова така і від якого числа, кажу як є. Попрошу собі тут маленьку індульгенцію з огляду на тиждень майже без сну і власне внутрішнє проживання факту загибелі двох близьких друзів. Трішки не встигаю хапати повітря ротом.

Якщо ви читали попередню частину, то тут копіювати не буду. Лиш додам ще один їх аргумент окрім "постанови МО":

— "А звідки ми знали? До нас ще не прийшла інформація". Серйозно? Поранення отримав 10.12. Пішов у засвіти 15.12. Сім'я в курсі і встигла провідати Юрка (і добре, що хоч так). А ви не в курсі?

Хлопці, ви хоч розумієте, що ви та відправна точка збою у конкретно цьому випадку? Єдине, що вас виправдовує — відсутність системного підходу держави. Ну але ж можна і самим шось трохи думати.

Без коментарів. Але ви й не читатимете, то побережу сили і час. Єдине лиш для розуміння читачів напишу.

Місія "На щиті" — волонтерська організація, яка все ж підпорядкована ГШ, тому є примітка, що вона ЦВС. Не знаю, який відсоток перевезень полеглих на її плечах, але ну всім же очевидно, що більшість. І я глобально дуже ціную роботу місії і сам факт її існування. Але, самі бачите, локально щось і чомусь поламалось. Тим часом евакуаційна служба МО: існує. (Це знову ж таки зі слів працівників ТЦК та СП, бо по офіційному запиту інформація інша).

Я би була дуже вдячна, якби на чин похорону місто організовувало карету швидкої, яка би пантрувала біля Дому Печалі, а потім біля Пантеону Героїв відповідно, поки триває прощання з воїном. Бо стабільна і зрозуміла, на жаль, ситуація, коли старші члени сім'ї полеглого втрачають свідомість.

Було б добре, якби такі ситуації вирішувались не нашаритьом з баночки у сумці і викликом та очікуванням машини. Так, я розумію, що кількість машин обмежена і може бути хтось, у кого нагальніша потреба. А все ж. Зрештою, це просто прохання.

Юрко був рідновіром, захоплювався кельтами, татуювання на його тілі і зокрема шиї більш, ніж ілюстративні та красномовні. Так, як і більшість, при народженні він був хрещений. Його рішення перейти у іншу віру було давно проговорене із сім'єю, легко ними прийняте і зафіксоване. Не встиг.

Дійшлось компромісу "і для людського ока та мами, і для сім'ї": спочатку стандартний християнський обряд, за ним рідновірські молитви. Із священниками із Надставної церкви і зокрема її настоятелем Дмитром Лисаком це було попередньо обумовлено, а перед самим чином похорону йому ще раз додаткового наголошено дружиною Юрка. Отримано згоду і запевнення, що все так і буде, аби не переживали.

Як дійшло до діла, о.Лисак банально відпихнув масою свого тіла (а має чим, ну) обрядовців іншої віри зі словами "нє, вас тут не треба", а копачам дав команду засипати. Завіса.

Люди не хотіли входити у конфлікт в такий важкий для сім'ї момент, розуміючи, що то все було би у пресі, а зробили, шо мали зробити, просто пізніше і вже лиш у сімейному колі.

Моралі не читатиму. Наводити цифри і намагатись переконати, шо християни у війську далеко не всі — теж. А то раптом вам гарна позолочена і узагальнена картінка "ідеального воїна-християнина" розлізеться. Знеособлена така, знаєте, зручна, як кишенькова іконка або рекламка.

Замітьте, жодного судження чи засудження, лише факти. Бо я даю собі звітність, що не можу, а зрештою, і не хочу публічно заявляти про прихильність до якої б то не було міфології. Бо маю відповідальність уможливлювати гідне поховання кожного воїна цієї країни, а не лише обрану найпоширенішу касту. Бо всі вони боронять наш світ. Безвідносно раси, національності, релігійних вподобать та інших розрізнюючих ознак.

Шукайте спільне і об'єднуюче — всі вони, все військо стоїть за ідею свободи і береже ваше життя, буквально. Все інше — вторинне. Не всі християни неадеквати, бо ж зараз припишете мені ваші бздури знову. А все ж нагадую — християнство не перша, не єдина і певно й не остання з релігій. 

Це ціла окрема тема. Дуже побіжно. Закордоном це нормальна державна військова практика. У нас, як і більшість інших якісних речей, — приватна точкова ініціатива, яка чисто фізично не може охопити всі СОУ і тримаєтся на ентузіазмі, усвідомленості, впертості і здоров'ї двох людей.

Суть у проведені групових розмов військових психологів із новобранцями перед їх першими боями. Потім приватних розмов та індивідуальних запитів до розуміння і прийняття теми смерті та цінування життя. Так-так, одне без іншого не працює. Розціпенієш і жити почнеш, лиш прийнявши смерть, еге.

Третій етап — новобранець заповняє брошуру-анкетник на кількадесят питань. Там від дуже загальних (типу віросповідання) до щонайдетальніших (типу "які квіти на могилу ти б точно не хтів щоб клали?").

Фінішна, четверта віха — написання листа сім'ї на випадок загибелі. Бачили певно, зараз хвилею пішов допис із посмертним листом загиблого в Україні британського десантника Джорджа Гулі. Ото воно. Просто він цю культуру має ще зі своєї країни, а ми в більшості культури та етики не маємо ніякої. Ну, воно ж щось одне: або догма, або етика.