Як жити з травматичними подіями. Поради від психотерапевтки Едіт Егер, яка пережила Голокост, та її внука

Психотерапевтка Едіт Єва Еґер відома світу як особистість, яка вижила у Голокост, та як авторка всесвітньо відомих книжок "Вибір" і "Дар".

Переосмисливши травму перебування у нацистському концтаборі, Едіт змогла знайти примирення і пізнавати радість життя навіть після страшного терору. Мати силу і вміти долати випробування психотерапевтка вчить сучасне покоління, поширювати знання і ділитися досвідом Едіт допомагає її внук Джордан Енгл.

Цінними уроками стійкості Джордан поділився із українською аудиторією освітян, під час онлайн-зустрічі, яку організувала спільнота EdCamp Ukraine.

"Едіт Егер зверталася зі словами підтримки до українського вчительства кілька разів, і вперше – на початку вторгнення. Нещодавно Едіт і Джордан подарували нам безплатний доступ до частини їхнього онлайн-курсу, який ви вже можете знайти на нашому сайті. Ми переклали, субтитрували й озвучили ці частини українською мовою. Ми вдячні Едіт за цю довіру і підтримку", – каже Олександр Елькін, голова Ради ГО "EdCamp Ukraine".

Також команда EdCamp Ukraine записала найважливіші поради від Енгела, як переосмислити травматичний досвід.

Побачити одні одних

Мені було 10 чи 11 років, коли я почав розуміти, що моя бабуся пережила дуже важкі події. У школі я мав написати твір про особу, яка має найбільший вплив на моє життя. Це могла бути будь-яка людина, історичний персонаж і таке інше.

Я написав цей твір про бабусю і розказав, що через ті події вона настільки розширила свій потенціал, що я хотів би наслідувати її у своєму житті.

Я був маленьким хлопчиком, і повною мірою не розумів, які саме події в її житті так вплинули на неї. Бачте, для мене вона була просто моя бабуся Еді, така ж, як і в будь-кого, – мила пані з цікавою історією. Тоді вона не була знаменитістю, про неї не знало багато людей. Я знав, що вона говорить з людьми і допомагає їм. Кожен і кожна, хто говорили з нею, потім казали, що вона неймовірна.

Її історія була просто сімейною, це була одна з розмов за обіднім столом. Голокост – частина нашої родинної історії.

Еді має багато онуків, але у нас із нею завжди були особливі стосунки. Звісно, в нашій родині нема ієрархії онуків, вона до всіх ставиться з ніжністю. Це просто факт. І частиною цих стосунків було те, що ми не просто виконували ролі бабусі і онука, як це буває в родинах. Мене приваблювала її мудрість, тож я почав ставитися до неї як до дуже цікавої людини, і вона так само.

Я ніколи не був сором’язливим з нею. Навпаки, я був дуже прямим, не намагався захистити її від спогадів. Але від самої глибини моєї душі я був зацікавлений у її історії.

Є два шляхи у спілкуванні з людьми, які пережили травму: один – намагатися допомогти, а другий – цікавитися тим, як ця людина живе, що відчуває.

На мою думку, коли люди намагаються допомогти, вони можуть бути зневажливими у тому сенсі, що "з тобою сталося щось погане, і зараз ми це витиснемо з тебе". Але якщо Ви зацікавлені в тому, що насправді відбувається з людиною, коли Ви кажете "не уявляю, як ти пережив чи пережила це, але я дуже хочу дізнатися, через що тобі довелося пройти і стати таким / такою, як ти є зараз".

Я не навчався на психолога і не маю відповідного диплома, але мій інстинкт каже, що люди найбільше не люблять бути самотніми. У моєму розумінні самотність – це не відсутність людей навколо. Самотність – це коли люди тебе не бачать. І тому я вважаю, що наш особливий зв’язок з Еді зумовленим тим, що вона побачила мене, а я – її.

Вийти з акваріума

Коли я був учнем, стався дуже трагічний випадок. Батько вбив двох дітей, і однією з них була дівчинка з нашої школи. Тоді у мене було відчуття втраченого раю.

Мені здається, що у вас, українок і українців, також є таке відчуття. Ви багато страждали в минулому, і це продовжується і нині. Тож ви розділяєте як своє минуле, так і теперішнє, а також невизначене майбутнє. І це лякає найдужче.

Коли люди переживають травматичні події, вони фокусуються на власному досвіді і вважають його найважчим. На те, щоб з’явилося співпереживання до інших, потрібні час і сили. Водночас Еді, будучи в Аушвіці, співчувала охоронцям концтабору. Тому у неї було дуже особливе ставлення до травми, яку вона пережила.

Вона казала, що її травма – це найгірше, що може бути у світі, і водночас найкраща школа. Цей досвід навчив її бути людиною, якою вона є тепер.

Тож це може бути цікаво для українців і українок. Агресія росії через те, що Ви хочете для себе певного розвитку і цивілізації, – на мою думку, це божевілля.

Ви страждаєте, але Ви – не у вакуумі. Увесь світ знає про те, що ви проходите. Тож є різні перспективи, з яких можна дивитися на те, що відбувається в Україні.

Моя бабуся завжди каже так: "Ви не побачите рибу, поки мешкаєте в акваріумі". Тому можна зробити крок убік і сказати: "Мої страждання жахливі, і ми усі страждаємо у цьому акваріумі". Але ваш акваріум – унікальне місце у світі, яке дає вам змогу говорити про ваш досвід з упевненістю, якої б не було, якби війна не сталася в Україні.

Ви ніколи не передбачали і не хотіли цих випробувань, та долаючи їх, Ви стали сильнішими і зрозуміли, хто Ви є.

Місток до вашого минулого

Світ продовжує жити, не ставлячи собі питання про смерть, і часто не усвідомлюючи її. Це дає вам, українкам і українцям, ще більше важливості і впливу. Це дає вам глибокі відповіді на питання – чому я на цій планеті, чому я живу, поки стається таке жахіття.

Еді – амбасадорка думки про те, що страждання роблять нас сильнішими. Вибір у тому, щоб сприймати ці страждання як можливість, а не слабкість.

Моїй бабусі знадобилося багато років, щоб прийти до цього усвідомлення і нової себе. Однією з причин того, чому цей шлях був таким довгим, була її неготовність і небажання змінюватися.

Вона не була щаслива, але всю свою увагу приділяла дітям, і крутилася, як хом’як у колесі. Довгий час вона ігнорувала власний стан – так було легше. Суспільство казало Еді – йди на роботу, одружуйся і виховуй дітей. І це казали жінці, яка бачила на власні очі найгірші жахіття, втратила родину!

Їй потрібен був час, щоб почати піклуватися про себе. Вона прочитала книжку Віктора Франкла, з яким згодом подружилася, мала іншу літературу, яка вплинула на неї. Вона зрозуміла, що з нею відбувається, і не змогла більше ігнорувати це.

Я зазвичай кажу, що у нашій парі я – Люк Скайвокер, а Еді – Йода.

На думку Еді, людина не може забути травматичні події, що б вона не робила. Тож не намагайтеся. Краще спробувати домовитися з минулим. Мається на увазі – поглянути на цей досвід прямо, сказати собі, що це сталося, хоч мені це і не подобається. Бо якщо Ви намагатиметеся забути своє минуле, замести його під килим – воно виросте, стане гіршим і поглине вас. Але якщо побудуєте місток до вашого минулого, поглянете на нього, прямо скажете: "Привіт, моє жахливе минуле, якого я не хотіла / не хотів, але ми його маємо".

Наприклад, людина пішла на роботу, її дитина залишилася вдома, і на дім впала бомба. І людина відчуває себе винною у цьому. Але домовлятися з минулим – це сказати собі: "Я б хотіла/хотів, щоб моя дитина була не вдома, але це не я вбила / вбив мою дитину".

Я особисто вірю у те, що наші душі мандрують на життєвому шляху. Наші тіла подібні одне до одного; місця, де ми живемо, є випадковими; але душа – це те, що робить людину унікальною.

Саме наші душі роблять вибір, що робити, – чи вкрасти їжу, чи попросити про неї. Мої діти – близнюки. У них ідентична зовнішність і однакове ДНК 99,9%. Але у них абсолютно різні душі – вони мають різні думки, різні перспективи, різні стратегії життя і мандрівок душі.

Для Вас, українців і українок, нині це мандрівка крізь пекло. Але на цьому шляху Ви дізнаєтеся набагато більше, ніж інші люди. Це велике питання, хто бачить у своєму житті більше: доларовий мільйонер чи людина, що живе у нетрях? Я не знаю. Тож питання, яке ми маємо ставити собі, – чому цей досвід мене навчить.

Матеріал записала Галина Ковальчук, фахівчиня комунікаційного відділу

ГО "EdCamp Ukraine"

Ініціатива здійснюється за підтримки федерального уряду Німеччини в межах програми "Громадянська служба миру" Civil Peace Service Ukraine – GIZ ZFD.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора