Сталлоне, Шварценеггер, Кіану Рівз і Аль Пачіно – такі різні бойовики 90-х

Ще донедавна в мейнстримному кіно домінував жанр супергеройських фільмів, однак, схоже, його пік уже позаду. У дев'яності ж супергерої в плащах і трико радше сприймалися іронічно – натомість екрани захопили бойовики.

Саме тоді сформувався канон екшн-кіно: Арнольд Шварценеггер, Сильвестр Сталлоне, Брюс Вілліс, Жан-Клод Ван Дамм, Чак Норріс та інші стали героями покоління. Постери з ними висіли в кімнатах підлітків, спортзалах і, звісно, у відеосалонах.

Кінокритик УП.Культура Кирило Пищиков зібрав добірку найкращих бойовиків 90-х – від культових хітів до менш очевидних стрічок на різний смак.

"Утікач", реж. Ендрю Девіс (1993)

"Утікач" Ендрю Девіса насправді є римейком однойменного культового американського серіалу, що виходив на малих екранах з 1959 по 1963 роки. На початку дев'яностих режисер Ендрю Девіс переосмислив історію Штатів початку дев'яностих, а головні ролі в стрічці отримали Гаррісон Форд та Томмі Лі Джонс.

За сюжетом дружину успішного хірурга Річарда Кімбла (Гаррісон Форд) вбивають, після чого його самого звинувачують у вбивстві. Кімбл стає утікачем, щоб довести власну невинність, а також знайти та помститися вбивці. В той же час за його слідом іде досвідчений судовий виконавець Семюел Джерард (Томмі Лі Джонс).

"Утікач" – майже еталонний бойовик-переслідування, де основними рушійними силами є, по суті, позитивні персонажі. Кімбл – класичний несправедливо звинувачений герой, а Джерард – людина, що виконує свою роботу. Попри те, що у цій історії є лиходій, саме антагонізм між героями тримає головну напругу у фільмі.

Фільм Ендрю Девіса є ще й класним екскурсом в минуле – портрет США початку 1990-х, де цифрові технології ще не визначають кожен крок людини. Саме це додає історії переконливості: сьогодні подібний сюжет виглядав би значно менш імовірним.

"На гребені хвилі", реж. Кетрін Бігелоу (1991)

Поки Свейзі остаточно закріплювався в статусі секс-символу, а Рівз ще тільки опановував роль "обраного" (і трохи дерев'яного – що в цьому фільмі якраз доречно), Кетрін Бігелоу створила справді унікальний бойовик своєї епохи.

У дев'яностих жанр майже повністю належав чоловікам, а вона зробила щось особливе. Її грабіжники-серфери в масках президентів – це не просто банда "поганих хлопців", а справжня філософська секта, яка шукає свободи через адреналін і межові відчуття. Саме тому броманс між копом і злочинцем виходить тут набагато інтимнішим, напруженішим і цікавішим за будь-яку романтичну лінію.

"На гребені хвилі" на рівні синопсису виглядає максимально просто: випускник академії ФБР під прикриттям (Кіану Рівз) приєднується до банди злочинців-серфінгістів на чолі з харизматичним лідером (Патрік Свейзі). Але просто не значить "неефективно", бо пізніше цією формулою успішно скористаються і творці першого "Форсажу" (замість серферів – стрітрейсери), і автори "Зони висадки" (замість серферів – парашутисти), та і зрештою навіть у римейку 2015 року формула залишилась тією ж (серфінгісти стали різносторонніми екстремалами).

Попри те, що "На гребені хвилі" є класним жанровим продуктом, за бажання його можна прочитати саме як коментар про релігійні організації та секти, де Бодхі (Патрік Свейзі) виступає в ролі гуру, а Джонні Юта (Кіану Рівз) – у ролі послідовника.

"Руйнівник", реж. Марко Брамбілла (1993)

"Руйнівник" починається як типовий бойовик початку дев'яностих: крутий герой-поліцейський Джон Спартан (Сильвестр Сталлоне) на прізвисько "Руйнівник" і не менш крутий лиходій Саймон Фенікс (Веслі Снайпс). Одна із сутичок між ними завершується, коли Фенікс вбиває заручників, в чому звинувачують героя Спартана. У результаті останній отримує покарання у вигляді 70 років перебування в кріокамері. А майбутнє, в якому Спартан прокинеться, буде геть іншим від звичної реальності.

Коли "Руйнівник" вперше вийшов на великі екрани, і загальна публіка, і критики прийняли його доволі суперечливо, звинувачуючи в надмірності екшн-сцен або ж у недоцільній сатирі. З часом стрічка все ж отримала культовий статус, а її актуальність тільки зростала з появою нових технологій.

Мабуть, головна цінність стрічки Марко Брамбілли в тому, що вона досить успішно передбачила не якісь технічні винаходи (як-от віртуальний секс), а те, як у майбутньому може розшаровуватися суспільство, як поглиблюватиметься прірва між привілейованими та маргіналізованими групами.

А ще стрічка все ще здатна дивувати, адже відповіді на те, як користуватися трьома мушлями в туалеті, немає і досі.

"Круто зварені", реж. Джон Ву (1992)

Бойовики дев'яностих – це не тільки про Голлівуд, а ще й про Азію, де флагманом екшену були гонконгські фільми. "Круто зварені" – це чистий, дистильований "gun-fu", де хореографія перестрілок настільки бездоганна, що фільм сприймається радше як кривавий балет, а не як поліцейська драма про "крота" у злочинному угрупованні.

Звісно, тут є Чоу Юньфат зі своєю незмінною зубочисткою та саксофоном, що додає стрічці необхідного нуарного пафосу, але головне тут – це те, як Ву працює з простором. Його знаменита сцена в лікарні, знята одним довгим кадром, досі залишається хрестоматійним прикладом того, як можна тримати глядача в напрузі без жодної склейки, коли хаос навколо виглядає напрочуд впорядкованим.

Суть і ідея "Круто зварених" насправді набагато песимістичніші, ніж здається за феєрверками гільз. Це історія про тотальну самотність професіоналів, які змушені існувати у світі, де межа між копом і бандитом настільки тонка, що її майже неможливо розгледіти. Джон Ву досліджує концепцію честі в середовищі, де зрада є єдиним способом виживання, і робить це, дещо поетизуючи насильство. Для нього пістолет у руках героя – це не просто зброя, а інструмент для самовираження в обставинах, де слова більше нічого не варті.

Врешті-решт, це кіно про кінець старого світу, де ще існував кодекс, і про перехід у нову реальність, де все, що залишається, – це красиво піти у вогонь, тримаючи на руках немовля. Це еталон жанру, який зараз неможливо повторити просто тому, що в сучасному стерильному кіно вже немає такої відчайдушної щирості та готовності спалити всі мости заради одного ідеального кадру.

"Швидкість", реж. Ян де Бонт (1994)

І знову Кіану Рівз, але цього разу в парі із Сандрою Буллок та Деннісом Гоппером в ролі терориста. Сам фільм цілком і повністю виправдовує власну назву, адже головним атракціоном стрічки є не величезна кількість стрілянини, а саме невпинний рух автобуса з невинними пасажирами, яких намагаються врятувати герої Рівза та Буллок.

В кінематографі існує такий термін, як high concept, що означає ідею, яку дуже просто описати одним або двома рядками. У випадку "Швидкості" – це автобус із закладеною бомбою, що не може зупинитися. Все решта – вже нюанси. І в цьому сенсі фільм Яна де Бонта є дуже прямолінійним фільмом, який тим не менш все одно цікаво дивитись саме як атракціон.

На тлі інших бойовиків дев'яностих, де режисери експериментували з формою або навіть намагалися деконструювати жанр, "Швидкість" обирає іншу стратегію – майже повну відмову від формальних пошуків на користь чистого екшну. Втім, фільм працює не лише завдяки ефективному (і ефектному) high concept. Його сила – у динаміці взаємодії пасажирів усередині автобуса.

По суті, "Швидкість" перетворює цей замкнений простір на мікромодель суспільства, де легко простежити, як люди реагують на загрозу.

"Скеля", реж. Майкл Бей (1995)

Кар'єра Ніколаса Кейджа – багата і неоднорідна, були у нього і періоди, коли актор був великою екшен-зіркою в дев'яностих. На цьому місці, насправді, могли б так само бути і "Повітряна в'язниця" Саймона Веста, і "Без обличчя" Джона Ву, але фільм останнього вже є в добірці, тож логічно звернутися саме до "Скелі" Майкла Бея – одного з найзнаковіших режисерів екшен-фільмів своєї епохи.

"Скеля" розповідає про захоплення заручників і загрозу застосування хімічної зброї на території колишньої в'язниці Алькатрас. Операцію очолює генерал морської піхоти США Френсіс Гаммел (Ед Гарріс).

У відповідь керівництво ФБР відправляє на острів загін "морських котиків" разом зі спеціалістом із хімічної та біологічної зброї Стенлі Гудспідом (Ніколас Кейдж). Втім, ключем до операції стає інша фігура – єдина людина, якій вдалося втекти з Алькатраса: ув'язнений агент MI6 капітан Джон Патрік Мейсон (Шон Коннері), що знає систему підземних тунелів острова.

Фільм Бея пропонує не тільки цікавого антагоніста у виконанні Еда Гарріса, мотивація якого відрізняється від типових лиходіїв в екшен-фільмах, а ще й є своєрідним реміксом бондіани – не дарма ж у ролі колишнього британського розвідника виступає саме Шон Коннері. При цьому, як і більшість фільмів Бея, "Скеля" наскрізь просочена ура-патріотичним американським пафосом, хоч і з нотками недовіри до уряду та конспірологією. Втім, фільм безумовно є одним із найяскравіших прикладів бойовика дев'яностих з харизматичним героєм, антигероєм та антагоністом.

"Універсальний солдат", реж. Роланд Еммеріх (1992)

До того, як Роланд Еммеріх остаточно перемкнувся на фільми-катастрофи, він встиг попрацювати в жанрі фантастичного бойовика і при цьому залучив до свого фільму двох знакових жанрових акторів: Жана-Клода Ван Дамма та Дольфа Лундгрена.

"Універсальний солдат" на рівні концепції виглядає як максимально прямолінійний бойовик дев'яностих: загиблі солдати, яких повертають до життя як ідеальних бійців, експеримент, що виходить з-під контролю, і, відповідно, конфлікт між "правильним" і "зламаним" зразками цієї системи.

Але цікаво, що Роланд Еммеріх будує фільм не стільки навколо самої технології, скільки навколо її наслідків. Ці "універсальні солдати" не виглядають як супергерої – навпаки, вони холодні, майже механічні і від цього трохи тривожні. У них немає емоцій у звичному сенсі, але є залишкові реакції, які не вдалося стерти. І саме в цих збоях починає проявлятися щось людське.

Конфлікт між персонажами Жан-Клода Ван Дамма і Дольфа Лундгрена побудований не просто як протистояння героя і антагоніста, а як зіткнення двох способів існування після смерті. Якщо один пробує себе перезібрати та знайти хоч якісь крихти пам'яті, щоб повернутись до попереднього себе, то інший, навпаки, відпускає віжки і приймає свою нову сутність зомбі-солдата.

І тут фільм несподівано починає працювати як історія про ідентичність. Бо якщо забрати у людини пам'ять, але залишити тіло і навички – хто вона тоді? Фільм не дає прямої відповіді, але постійно повертається до цього питання через дію: через спогади, які прориваються, через інстинкти, які не піддаються контролю.

Водночас фільм не відмовляється від своєї жанрової природи. Це все ще бойовик із погонями, вибухами і фізичним протистоянням, і Роланд Еммеріх не намагається це приховати або ускладнити.

"Сутичка", реж. Майкл Манн (1995)

Беззаперечний шедевр Майкла Манна і один з найбільш реалістичних кримінальних екшен-фільмів в історії, сюжет якого вибудований на протистоянні поліцейського та злочинця, що одержимі своєю справою. І все б нічого, але грають у ній такі легенди, як Аль Пачіно та Роберт де Ніро, які до цього ніколи не грали разом (у "Хрещеному батьку 2" вони грають героїв у різних часових лініях).

Попри те, що з прем'єри "Сутички" минуло вже більше тридцяти років, фільм від цього не перестає вражати – головна перестрілка після пограбування все ще є однією з найбільш захопливих та напружених екшен-сцен в історії кіно. Але цей фільм вражає не тільки як бойовик, а й як драма, адже доля героїв Пачіно та Де Ніро надзвичайно схожа – це двоє професіоналів, що ставлять свою роботу вище за будь-що особисте, а результатом такої життєвої філософії стає їхнє одинацтво.

"Сутичка" стала кроком від класичних бойовиків, де діалоги та психологізм героїв є не менш цікавими, ніж сам екшен. І, мабуть, і по сьогодні ніхто й досі не дотягнувся до Манна в жанрі екзистенційного бойовика, хоча Крістофер Нолан все ж сильно надихнувся "Сутичкою" і створив етапний супергеройський фільм "Темний лицар".

"Останній кіногерой", Джон Мак-Тірнан (1993)

Будь-який жанр рано чи пізно підходить до точки вичерпання, а отже, вимагає чи то схрещення з іншими жанрами, чи то заглиблення, чи то переосмислення, чи то взагалі сатири та деконструкції.

"Останній кіногерой" є саме сатиричним поглядом на жанр бойовика, і символічно, що в головній ролі зіграв не хто інший, як Арнольд Шварценеггер, а зняв це кіно Джон Мак-Тірнан, автор найкращих бойовиків вісімдесятих (а, можливо, і взагалі) "Хижака" та "Міцного горішка".

Сюжет стрічки показує історію школяра Денні Мадігана (Остін О'Браєн), найпристраснішого фаната героя бойовиків Джека Слейтера (Арнольд Шварценеггер), який одного разу потрапляє у фільм зі своїм улюбленцем. Таким чином, "Останній кіногерой" стає справжнім метабойовиком, що, по суті, коментує самого себе і жанр загалом.

Герой Шварценеггера тут спочатку існує як чиста функція, бо буквально складається із різноманітних кліше: він впевнений, має велику фізичну силу та засипає глядача "ванлайнерами". Однак поступово кліше руйнуються одне за одним, а Джек Слейтер починає усвідомлювати власну природу.

"Останній кіногерой" висміює бойовики як жанр, як це може собі дозволити лише людина, яка доклалася до його розбудови, і тому, попри всі жарти, стрічка стає своєрідним освідченням у любові до жанру.