Вайда: за нашу і вашу свободу
6 березня видатному польському кінематографісту Анджею Вайді (1926-2016) виповнюється рівно 100 років. До цієї річниці в Україні запланована ретроспектива його найбільш відомих фільмів: в Києві (12-15, 28-29 березня), Львові (25-27 березня), Дніпрі (24-26 березня).
Спеціально для УП.Культура Дмитро Десятерик аналізує спадок Вайди і розповідає про звʼязки режисера з Україною.
Читайте УП.Культура в Telegram!
Супермен
Коли йдеться про настільки масштабну постать, варто почати з особистого спогаду. Анджей Вайда став, мабуть, першим нерадянським кінорежисером, про якого я дізнався в своєму глибоко радянському дитинстві. Тоді, в 1980-му, моя мама виписувала польський журнал "Kobieta i Życie" ("Жінка і життя"), що докладно висвітлював "карнавал "Солідарності"": страйки, демонстрації, вимоги протестувальників, спогади про попередні протести.
Не знаю, як КДБ це пропускав, ще й у закритий для іноземців Дніпропетровськ. Так чи інак, в одному з номерів було описано, як Анджей Вайда прийшов на страйкуючу корабельню у Гданську, й один з робітників сказав йому: "Пан зняв "Людину з мармуру" – то хай пан зафільмує "Людину з заліза".
Запала в памʼять і друга згадка в пресі, цього разу в совєцькій, коли вже вийшла "Людина з заліза"; якийсь кінокритик у цивільному побивався: "Це фільм, у титрах якого образливо бачити імʼя Вайди".
Тож, не бачивши жодної його стрічки, я ще тоді запамʼятав, що є отакий звитяжник Вайда, який не боїться ані бога, ані чорта, ані генсека і не сварить владу десь на кухні впівголоса, а випускає цілі фільми. Супермен – ні дати, ні взяти.
Початок
Анджей народився 6 березня 1926 року в Сувалках (до речі, прикметно, що сьогодні це точка геополітичної напруги, ймовірне місце наступного російського удару), в сім'ї шкільної вчительки й армійського офіцера. У 1942 році Вайда-молодший приєднався до Опору, служив зв'язковим Армії Крайової в Радомі та Варшаві, а щоб уникнути примусового вивезення на роботу в Третій рейх, працював у німецьких майстернях.
Після війни почав учитися на художника в Кракові, але незабаром перейшов до знаменитої Лодзинської кіношколи, яка випустила Збіґнєва Рибчинського, Романа Поланського, Кшиштофа Зануссі, Кшиштофа Кесльовського, Юліуша Махульського. Практичного досвіду Анджей набрався, працюючи другим режисером на фільмі Олександра Форда "П'ятеро з вулиці Барської" (1953).
Повнометражний дебют Вайди "Покоління" (1954) присвячений подіям, що відчувалися в Польщі як надто близьке минуле.
Театри воєнних дій
Вайді було 27, коли він взявся до справи з молодечим завзяттям, порушуючи традиції польського кіновиробництва: наприклад, фільмував на натурі за неідеальних умов освітлення та погоди. Ще й неабияк ризикував, бо тоді не було можливості адаптувати кулемети для стрільби вхолосту – тож з автоматичної зброї на майданчику стріляли бойовими набоями (!) по закадрових мішках з піском.
Хоча "Покоління" знято за мотивами автобіографічного роману Богдана Чешка, відчувається, що матеріал особисто близький режисерові. Сюжет розгортається в робітничому передмісті Варшави 1942-43 років.
Головний герой, "патріотично налаштований злодій" на ім'я Стах, після того як його друг гине при спробі вкрасти вугілля з німецького поїзда, знаходить роботу підмайстра в меблевій майстерні. Там знайомиться з красунею Доротою і приєднується до підпілля. Випробуванням їхньої хоробрості стає не грандіозна диверсія, як часто буває в подібних стрічках, а порятунок групи бійців із Варшавського гетто, що повстало проти окупантів. Попри драматичні колізії, фільм витриманий у теплих, ліричних тонах. Це справді портрет покоління, яке потрапило у пастку війни.
Естетичне новаторство не дозволило більшості критиків оцінити потенціал картини. Однак згодом усе стало на місце. "Покоління" фактично запустило "нову хвилю" польського кінематографа. Як зауважив Роман Поланський через 10 років, "для нас це був фільм надзвичайної важливості. З нього почалося все польське кіно. Вайда був дуже молодий, дуже щирий... Ми вірили в те, що робили, – це було щось абсолютно нове в Польщі".
"Покоління" разом із "Каналом" (спецприз журі в Каннах, 1957) та "Попелом і діамантом" (приз ФІПРЕССІ на Венеційському кінофестивалі, 1958) склало "воєнну трилогію" (хоча, можливо, краще було б сказати "повстанська трилогія"), що зробила молодого кінематографіста знаменитим.
У кожному з цих фільмів Вайда вдивляється в абсолютно різні пласти Другої світової та її наслідків. "Канал" – це поєднання високої драми з правдивим горором: загін бійців Армії Крайової намагається втекти з центру Варшави через міську каналізацію після поразки повстання 1944 року. Кожний персонаж максимально промальований, усі ситуації загострені до краю. Пара закоханих, що втикаються у ґрати, за якими недосяжна сонячна Вісла, музикант, який збожеволів під землею, командир, який повертається в пекло, аби врятувати своїх солдатів, – образи шекспірівської сили.
"Попіл і діамант" – про іншу війну, що виросла з Другої світової. За сценарієм Єжи Анджеєвського це історія однієї доби з життя кількох бійців Армії Крайової, тепер уже "проклятих солдатів", котрі воюють проти комуністів. Безумовно, зірка фільму – Збіґнєв Цибульський у ролі підпільника Мачека, який має ліквідувати місцевого секретаря ПРП. Ніч перед замахом Вайда наповнює масою подій і смислових планів. Цибульський, схожий у своїх темних окулярах на рок-зірку й на таємного агента водночас, випромінює шалену харизму, поєднуючи її з тваринною легкістю і приреченістю водночас. У тому, що діється, немає ані повністю правих, ані цілковито винних, шкода усіх: і Мачека, і дівчину, і навіть того партсекретаря.
Та й у решті своїх воєнних драм Вайда уникає чорно-білих оцінок (якщо не йдеться, звісно, про відвертих катів). Усі ці фільми – ніколи тільки про війну, в них завжди є універсальний, вселюдський контекст.
Костюми і сумніви
Доробок Вайди в костюмованому кіно вартий окремої уваги, адже це складний і невдячний жанр. Чорно-білий "Попіл" (1965) за однойменним романом Стефана Жеромського – картина польського життя початку 19 століття, коли чимало молодих шляхтичів сподівалися, що Наполеон, до чийого війська вони приєдналися, поверне Польщі незалежність. Один з таких ідеалістів – шляхтич Рафал Ольбромський (Даніель Ольбрихський), за чиїм дорослішанням і пошуками себе ми стежимо. Історична пишнота тут аж ніяк не заважає дії та характерам. Ця масштабна історична кінофреска стала одним з найкасовіших національних фільмів – 6 мільйонів проданих квитків.
У "Весіллі" (1972), знятому за віршованою драмою Станіслава Виспянського, звільнення вітчизни є фата-морганою і прокляттям. Показуючи суспільство 19 століття через одне весілля, Вайда виплескує на екран захопливий вир кольорів, облич, музики, танцю – справжнє свято польського духу, яке, втім, не обертається тріумфом – бо коли треба нарешті виступити проти гнобителів, то всі вклякають у дивному заціпенінні. Ясна й близька нам, в Україні, алегорія.
"Земля обітована" (1974) – не менш трагічний епос про ціну індустріалізації на зламі 19 і 20 століть. Троє приятелів: поляк, німець і єврей – хочуть збудувати власну ткацьку фабрику, і їм це вдається, але дорогою ціною. Експресіонізм, властивий Вайдиній стилістиці тих років, тут особливо загострений. Це кіно по-своєму яскраве, візуально розкішне – але водночас і гарячкове, повне контрастів; кіно моральної катастрофи. Саме "Земля обітована" принесла Вайді його першу номінацію на "Оскар".
Вісь спротиву
Фільмувати на сучасному матеріалі Вайда почав у період польської відлиги, що настала після потрясінь 1956-го. Це були легкі й влучні комедії, зокрема "Невинні чародії" (1960) і "Полювання на мух" (1969), або синефільські рефлексії на тему кінематографа як долі: фільм памʼяті трагічно загиблого Збіґнєва Цибульського "Усе на продаж" (1968).
Все змінив "чорний четвер" – звіряча розправа міліції над страйкуючими робітниками Гданська і Гдині в грудні 1970 року. В наступне десятиліття Вайда випускає два фільми, що принесли йому славу далеко за межами країни, – вищезгадані "Людину з мармуру" (1976) і "Людину з заліза" (1981).
"Людина з мармуру" – історія в історії. Режисерка-початківиця Агнешка (Крістіна Янда) знімає дипломний фільм про ударника комуністичної праці Матеуша Біркута (Єжи Радзивілович), муляра з Нової Гути. Біркут, зірка преси 1950-х, раптом зник з громадського простору. Агнешка зʼясовує, що Біркут не був пропагандистським міфом на кшталт Стаханова – справді любив свою роботу і використовував усі можливості, щоб полегшити життя простим людям. Але системі не потрібні чесні – їй потрібні лояльні. І Агнешка, розслідуючи, як знищили Матеуша, проходить той же шлях прозріння й конфлікту, що й її герой. Фільм вийшов якраз у рік заворушень у Радомі, Урсусі і Плоцьку, спричинивши вибуховий ефект небаченою свободою висловлення, і здобув приз ФІПРЕССІ на Каннському фестивалі.
"Людина із заліза" – фактично продовження фільму 1976 року, однак її головний герой є водночас і антигероєм. Радіожурналісту Вінкелю (Маріан Опаня) держбезпека наказує зробити компрометуючий репортаж про лідера страйкового комітету Мацєка Томчика (Єжи Радзивілович) – сина Матеуша Біркута. З'являється на екрані й Агнешка – вона тепер Мацєкова дружина, мати його дитини і теж опозиційна активістка. Сам Матеуш загинув біля корабельні в 1970-му. Проте розвивається менш очевидна лінія: драма Вінкеля не у згоді на співробітництво з режимом, а в тому, що не відважується на вибір. Усе розуміє, але нічого не робить. Гріх бездіяльності, за Вайдою, – найтяжчий.
Ряд сцен знято в реальному часі на страйкуючій корабельні. Лех Валенса грає епізодичну роль самого себе. Вайда досягає вражаючого поєднання документального і ігрового наративів, зробивши картину з акторами і сценарієм просто в епіцентрі історичних подій. Зухвалий і вдалий експеримент приніс режисерові "Золоту пальмову гілку" Каннського фестивалю. Ну а за "залізною завісою" фільм прозвучав як оглушливий ляпас диктатурі.
Звісно, у Вайди є й інші картини про те, як система ламає людину. Але саме дилогія "мармуру й заліза" – визначальні точки Вайдової осі спротиву.
Оптика
Вайда є режисером-універсалом. Йому підвладні і ліричні, інтимні оповіді, і багатолюдні постановки з сотнями акторів масовки. Безумовно, на його ранні чорно-білі роботи вплинуло захоплення італійським неореалізмом. Це і увага до середовища героїв, і ретельно пропрацьовані характери, і побудова сюжетів на низках випадковостей, які при уважнішому розгляді фатально закономірні.
Що ж до костюмної драми, то Вайді вдалося уникнути пасток пафосу і мелодраматизму, які роблять дійових осіб у таких фільмах банальними додатками до того-таки вбрання. Вайда вміє працювати з антуражем, однак йому завжди йдеться насамперед про людей – і про чітко організовану драматургію. Скільки б людей не було в кадрі, що б вони не робили – танцювали, воювали, відправляли святкові або траурні ритуали – весь цей рух підпорядкований власній хореографії. Камерні сцени, з другого боку, мають потрібний градус ніжності чи гіркоти. Тому навіть такий велетенський твір, як 225-хвилинний "Попіл", жодної секунди не збивається з ритму.
Назагал Вайда тримався в парадигмі реалізму і навіть у свої молоді роки не впадав у експериментальні крайнощі. Однак умів, коли треба, створити достатньо химерну атмосферу. Емоційна взаємодія між персонажами в багатьох його роботах може сягати дуже високого градуса, і часто маємо абсолютно експресіоністську манеру висловлення.
Герої Вайди, надто в його ранніх фільмах, ексцентричні, скандальні, сміються не до ладу, висловлюються дивно. Тут, до речі, прозирає цікава паралель із фільмами видатної української режисерки Кіри Муратової. Коли ж того потребує оповідь, у хід ідуть глибші мистецькі алюзії – зокрема, сцени безчинств солдатів у "Попелі" відверто сюрреалістичні і зняті під явним впливом пізнього живопису Гойї.
Тож, хоча Вайда і не ризикував естетично, та все ж зумів створити окремий кіносвіт, наче піднятий на котурнах над реальністю; закономірно, що з роками він досяг успіху й у театрі.
Вайда і Україна
З Україною Вайду повʼязують і особисті, і професійні моменти. Варто почати з того, що наставник пана Анджея в режисурі, Олександр Форд – родом із Києва. Згадки про наші краї розкидані у фільмах Вайди як частина діалогів чи сюжетних обставин. У "Весіллі" один із персонажів фліртує з дівчиною: "Ви сумні, наче козак, що спішився".
В "Землі обітованій" двоє гуляк у трактирі, єврей і поляк, співають дуетом "Реве та стогне Дніпр широкий". В екранізації повісті уродженця Житомирщини Джозефа Конрада "Смуга тіні" (1976) головний герой згадує про своє раннє дитинство в Україні. Віктор у "Панянках з Вілька" несе в собі травму не тільки Першої світової, але й польсько-більшовицької війни 1920 року:
– Воював з радянською Росією, був під Києвом. Тепер капітан у відставці…
– Розкажи про війну, про Київ.
– Кошмар.
Але у Вайди є з Україною і більш персональний, драматичний звʼязок. Адже його батька, капітана Якуба Вайду, офіцера 72-го піхотного полку, стратило радянське НКВД – без суду й слідства, пострілом у потилицю. Ось як це згадував сам пан Анджей в інтервʼю "Історичній правді":
"Не було жодного доказу, жодного паперу, який би підтверджував, що той Кароль Вайда – наш батько... Були вагання... Адже мільйони людей під час війни десь загубилися, кудись зникли, а потім раптом з'являлися. Тому мама сподівалася, що батько живий: може, не встиг до армії Андерса й усе ще перебуває в якомусь таборі в Сибіру. Тобто мала такі самі ілюзії, як кожна жінка, яка не може примиритися зі смертю чоловіка...
По війні з'ясувалося, що решта зниклих офіцерів не повертаються, не дають жодних звісток... Щоразу ліпше ми починали розуміти, що наш батько загинув.
Але мама чекала... Вона померла 1950 року, сподіваючись на диво. Але його не сталося.
Потім, через багато років ми дізналися, що були й інші табори. І мій батько був убитий у Харкові, в підвалах НКВД".
Варто лише додати, що Якуб Вайда був увʼязнений у Старобільському таборі.
Тож хоча драма "Катинь" (2007) знята за книгою Анджея Мулярчика "Post mortem – Катинська історія", Вайда завжди наголошував, що це його особиста оповідь. Режисер показує події очима жінок – матерів, дружин, дочок, що чекають своїх синів, чоловіків, батьків, до останнього сподіваючись побачити їх живими. І фінал, де показаний розстріл, – оглушливий. Дві епізодичні ролі в "Катині" зіграли українські актори Олег Савкін і Олег Драч. Режисер особисто представив фільм в Україні в 2008 році і відвідав Харків.
А коли до нас прийшла біда, Вайда не лишився осторонь: на самому початку російської агресії в березні 2014-го разом з іншими відомими діячами польського театру й кіно підтримавши Україну:
"Дорогі українські друзі, у цю важку хвилину хочемо підтримати вас морально і висловити свою солідарність з вами… Для кожного з нас останні місяці були часом молитви – молитви за вільну та незалежну Україну. Ми пишаємось вашою витримкою та хочемо ще раз підкреслити – ми з вами!"
Того ж року пан Анджей підписав відкритий лист європейської кіноспільноти із закликом гарантувати безпеку Олегові Сенцову, а також провести об'єктивне і неупереджене розслідування його справи.
Якщо повернутися до суто кінематографічних фактів, то важко переоцінити Вайдин вплив на становлення нової генерації українського кіно. В заснованому паном Анджеєм приватному університеті "Школа режисерської майстерності Анджея Вайди" вчилися десятки українських режисерів, продюсерів, сценаристів, операторів. Ось лиш найвідоміші імена: Валентин Васянович, Надія Парфан, Марина Ер Горбач, Ольга Гібелінда, Валерія Сочивець, Антон Штука, Леся Дяк, Антоніна Ноябрьова, Юрій Дунай, Віталій Гавура.
При всіх їхніх відмінностях вони сходяться на тому, що в Школі панувала атмосфера вільної творчості як щоденної практики, без тиску авторитетом, але з постійним обміном ідеями та досвідом. І це безумовно дуже придалося у професійному зростанні цих авторів.
А, мабуть, головний урок Вайди нам – історичне минуле може і має бути вирішальною частиною національного становлення саме через посередництво кінематографа. Що героїв визвольних змагань можна показати як живих і цікавих людей.
Якщо розглядати весь Вайдин доробок як один великий текст, то можна сказати, що пан Анджей, без перебільшень, створив деталізований екранний літопис Польщі останніх двох століть, зачепивши найважливіші періоди, роздивившись національний характер без ідеалізації і без комплексу меншовартості. Ми тільки починаємо цей шлях, нам ще треба вчитися дивитись на себе тверезо, але з інтересом. І тут для нас є велика наука від Вайди, який жив і творив у країні, такій відмінній від України – і такій схожій на неї.
