Дванадцятий дубль проти тринадцятого апостола

11
7 липня 2008

В останні дні червня на Андріївському узвозі пройшов кінофестиваль "Відкрита ніч. Дубль 12". На розгляд журі було запропоновано 24 короткометражні стрічки, що підпадають під визначення "національний виробник". Метою "Відкритої ночі" була і залишається популяризація українського кінематографа, пошук та підтримка нових талантів.

У 2006 році фестиваль вперше транслювався у прямому ефірі "Першого Національного". Цього року "Відкрита ніч" мала ще три додаткових переглядових майданчики - у столичному кінотеатрі "Київ", у клубі села Старі Петрівці, біля Вишгороду та на фестивалі "Трипільське коло", що проходив у Ржищеві.

Втім, "Відкрита ніч" продовжує залишатись маловідомим, хоча і престижним серед студентів кінофестивалем. Преса пише про нього мало і, найчастіше, оглядово.

Більшість оглядачів впродовж останнього десятиліття цікавить: чи є шанс в українського кінематографу вибратися з кризи? А також - чому в Україні знімають так мало хороших фільмів?

Причини кризи називаються зовсім різні - і нестача фінансування, і духовний занепад після розпаду Радянського Союзу, і "зависання" старої гвардії українських кінематографістів у культурних канонах минулої епохи. І що найприкріше, - цей творчий колапс притаманний також і молоді, що тільки прийшла у кінематограф.

Девіз фестивалю проголошує поступовий вихід з кризи: "Нехай "Відкрита ніч" стане кроком, хоча й маленьким, але у напрямку світанку".

Втім, від цьогорічної конкурсної програми світліше аж ніяк не стало. Українські режисери, як початківці, так і професіонали, ще раз продемонстрували своє невміння знімати кіно.

Що корчуємо, браття?

Призових номінацій цьогоріч було лише чотири: "студентський ігровий фільм", "студентський неігровий фільм", "професійний ігровий фільм" та "кампус талантів мІнІанІма".

Загалом, конкурсні роботи були представлені у трьох "класичних" для фестивалю жанрах соціальної драми, притчі та комедії. При чому притч та комедій було найбільше.

Головні призи фестивалю отримали стрічки з явним повчальним змістом. Втім, і "Отроцтво", і "Страта", і "Вирвані листки" (самі назви чого вартують?!) могли з'явитися і десять і двадцять років назад. Подібні картини з року в рік отримують фестивальні нагороди.

Минулого року на "Відкритій ночі" демонструвалася стрічка "Борг", за оповіданням Євгена Гуцала, яке розповідає про безмежжя материнської любові до свого "заблудлого" сина. Дві третини членів журі витирали вдячну сльозу.

Проте, на ретроградну більшість знаходиться і прогресивна опозиція. Наталя Лігачова - керівник інтернет-проекту "Телекритика" - справедливо звинуватила головних фаворитів фестивалю у фальшивості і надуманості сюжетів. З цим важко не погодитися.

Фільм "Отроцтво", режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, отримав Гран-Прі фестивалю. У стрічці йдеться про юнака, що вирушає із села у "далеку життєву путь". Його проводжає суворий батько і закохана дівчина, яка не може змиритися із від'їздом свого обранця.

Загалом непоганий фільм, із чудовою операторською роботою, але символізму - через край! Поява ікони Марії з дитям на початку та в кінці фільму, акцент на долоні Діви, що тримає руку Ісуса, роздоріжжя, дощ. Десь це вже було і не раз.

Сценарій фільму "Страта" написав Іван Драч. Фото lnu.edu.ua 

Фільм "Страта", що приніс своєму авторові Андрієві Марченку приз за найкращу режисуру, взагалі відзначається своєю багатозначною безглуздістю.

Протягом усієї стрічки кілька робітників зрізають клен. Цю подію Марченко зображає як трагедію вселенського масштабу.

Це не просто зрізання старого дерева, це втрата Києвом цноти, ґвалтування святині, беззастережна і ганебна капітуляція древньої столиці перед безсоромними забудовниками.

Сценарій фільму написав Іван Драч. Також він з'являється у кадрі із суворим та скорботним обличчям.

Мабуть, під цим кленом Драч мав перше побачення, інакше як пояснити увесь цей трагізм?

Як на авторову думку, "страту" клена можна читати інакше. Дерево посадили 1937-го. Тому його ліквідація - це просто "викорчування" сталінсько-радянської спадщини із наших душ. Цілком позитивна подія!

Іще одним чудовиськом, відзначеним нагородою, є "Вирвані листочки" Мар'яна Бушана. Маленький хлопчик тікає із сиротинця, аби знайти свою маму. Тим часом його мама, звичайно - самотня, безперечно - нещасна, не може пробачити собі свого вчинку.

Наприкінці стрічки мати і син знаходять один одного. Кілька разів у фільмі виникає газета із написом на кшталт "Аборт - це вбивство". До чого тут аборт? Хлопчик цілком живий та здоровий, на жертву аборту ніяк не схожий. Навіщо демонструвати це гасло настільки прямолінійно?

На жаль, українські режисери не вміють (чи не хочуть) розказувати історії. Вони пропонують глядачеві агітку, переповнену дидактизмом. Багатозначні жести, пози героїв, у яких немає нічого живого.

Іншим боком цієї проблеми є небажання молодих українських режисерів звертатися до жанрового кіно. Єдиний жанр, масово представлений на "Відкритій ночі", - комедія. Але її спіткала та ж халепа, що й "серйозні фільми".

Українська комедія - це або невинні ґеґи у стилі "Єралашу" ("Троє у кімнаті"), або ж доволі заплутані та затягнуті картини на кшталт "13-го кілометру" чи фільму "Як тато і мама розпрощалися у три раунди". І знову ж, та сама проблема із невмінням розказувати історії.

Зрештою, ця ситуація не є випадковою. Річ у тім, що 2/3 любителів "духовності" у журі не сприймають жанрових картин. У минулі роки суперечки викликали комедії "Стіна" та "Ми ще маленькі".

І якщо "Стіна" все ж таки отримала якусь відзнаку, то "Ми ще маленькі" журі проігнорували взагалі. Фільм, що розповідає про компанію дітей, які полюбляють ховати домашніх улюбленців, викликав обурення. Журі вирішило, що фільм не відповідає дійсності, адже маленькі дітки, усі як один, дуже люблять звіряток (розкажіть це дворовій кішечці!).

Цього разу журі дружно проігнорувало фільм "Новий рік" режисера Віталія Сапуна. Дотепно придумана та уміло розіграна історія про нестандартний любовний чотирикутник, який збирається у одній квартирі напередодні Нового Року, якраз і була тією картиною, яку мали би підтримати неупереджені "судді".

Натомість у "Новому році" поєднався і славнозвісний національний продукт, включно з досі затребуваним радянським міфом про Новий рік, і цілком сучасна постмодерна цитатність, побудована на популярному кінематографі, і грамотна режисерська робота.

Слово про Закон і Благодать

У відзначенні одних та ігноруванні інших фільмів проявилося протистояння двох різних українських кіношкіл. Традиційну представляє Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (КНУТКіТ), новітню - Інститут кіно і телебачення Національного університету культури і мистецтв (КНУКіМ). На "Відкритій ночі" більше люблять перших.

Університет Карпенка-Карого зажив собі слави останнього оплоту духовності та традиціоналізму у сучасному мінливому та зосередженому на грошах світі. Цією своєю позицією Університет ніби протистоїть Інституту культури, як втіленню масової естетики та кітчу.

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого представляє традиційну українську кіношколу. Фото з сайту університету 

"Стара гвардія" українських кінематографістів, яка зараз навчає підростаюче покоління, тяжіє до сприйняття кінематографу як універсального, позанаціонального медіуму.

Але як показали польові досліди на неписьменних племенах, усі народи за допомогою кінопроектора подружити не вдасться.

Тубілець бачитиме на екрані аж ніяк не високі страждання ліричних героїв - його увагу приверне знайома з дитинства курка. Щоб розуміти кіно, необхідно володіти культурним кодом, який воно використовує.

Постмодерністське кіно цілковито побудоване не цьому твердженні. Гра зі значеннями, створеними масовою культурою, передбачає вільне володіння кодами цієї культури. Постмодерністська стрічка - річ далеко не універсальна. І те, що її розуміють у різних країнах - наслідок глобалізації.

Звичайно, вітчизняні кінематографісти, що наголошують на тяглості традиції, на універсальності людських почуттів, не можуть ставитись схвально до постмодерного кіна.

Прикладом любові української кіноеліти до патерналізму, є успіх на "Дублі 12" фільму "Закон" Віталія Потруха. Ця стрічка проходила у номінації "професійний ігровий фільм", і отримала "Спеціальний приз фестивалю".

У часи Громадянської війни загін петлюрівців приїжджає у село, аби викрити тих, хто співпрацює з більшовиками.. Петлюрівці залякують місцевого хлопчика, який видає їм свого батька. Через нього військові знаходять "іуд" і вішають їх. А на додачу пристрілюють і самого хлопця.

"Не може син проти батька йти" - проголошує суворий петлюрівець на прізвисько Кубанець. Загін погоджується із вбивцею і романтично їде у далечінь. Як сказав у своєму інтерв'ю "Першому національному", Віталій Потрух: "Дуже важко вбити дитину, але хтось це має зробити".

Вбивство хлопчика показується як справедливе покарання за зраду. Петлюрівці вже давно стали позитивними героями, які нібито чинять суд за істинно народними законами. Але залишається питання: чому вони забили нещасне дитя?

Звичайно, світлий образ хлопчика, що видає свого батька владі, приводить нас до Павліка Морозова. Образ Павліка був введений в радянську міфологію комуністами задля боротьби із традиційною сім'єю.

Натомість Потрух, убиваючи свого героя, утверджує традиційну родину як найвищу цінність. Цікаво, що хлопчика вбиває не батько, а представники тодішньої української влади - петлюрівці. Проста людина ще надто слабка для такого жесту. Але комусь треба її навчити.

Лариса Брюховецька (редактор журналу "Кіно-Театр"), у своїй статті "Кіно як світогляд. Довженко і Параджанов" характеризує українське кіно як таке, що тяжіє до традиційного, ритуалізованого, землеробсько-патріархального світогляду.

Для Брюховецької таке світобачення є запорукою українського життєлюбства, оптимізму, та людяності. У своїй статті авторка посилається на Мірче Еліаде, який описував ритуал як вічне оновлення природи, а також людського життя, як її невід'ємної частини. Втім, Еліаде писав і про те, що оновлення неможливе без жертви та правильного проведення обряду. Дотримання усіх правил - і є Законом.

Та хіба традиційне суспільство таке безжурне? Ритуалізований світ - простір постійного вмирання і псування. Ритуал - створення світу заново за допомогою вбивства. Згодом світ знову зіпсується, тоді проводять наступне жертвоприношення. Це і є омріяна традиціоналістами мирна циклічність патріархального суспільства.

Проблема лише в тім, що українське кіно, яке тяжіло до вищезгаданого світогляду, не було спроможне на жертву. І ось тепер цю жертву нарешті намагаються принести. Характерно, що події "Закону" відбуваються ДО приходу більшовиків - це своєрідне намагання повернути час назад, зробити все "правильно".

Але вбивство хлопчика вбачається марним. Повернення до "традиціоналістського раю" може виявитися оманою. Цей рай існує лише у фільмах режисерів, про яких мало хто знає, і у їхніх фільмах, які мало хто дивиться.

 

Автор - Анна Купінська



powered by lun.ua