Дуже темний лицар

Зрештою, "Темного лицаря" чекали і численні шанувальники коміксу про Бетмена, попередні кіноверсії якого стали легендами популярної культури кінця двадцятого століття. До того ж, режисер Крістофер Нолан, виконавець ролі Бетмена Крістіан Бейл можуть вважатися взірцевими кандидатурами для утілення версії Людини-Кажана нового тисячоліття.

Проте найважливішою причиною уваги до "Темного лицаря" слід визнати злободенність закладеного у фільмі послання. Естетичного, світоглядного, політичного.

Найперше враження від "Темного лицаря" навряд чи можна назвати приємними. Це не зовсім розвага у традиційному значенні цього слова. Фільм чавить тебе, як каток. Після нього відчуваєш несподівану слабкість, настільки важким та малоприємним є видовище на екрані.

Не скажу, що "Темний лицар" якось змінює глядача, чи дає принципово нову точку зору на світ, проте його емоційний ефект беззаперечний - фільм Крістофера Нолана справді непересічне та грандіозне видовище, варте не одного перегляду.

Втеча від казки

Попередня картина Крістофера Нолана про Бетмена закінчувалася обіцянкою продовження за участі Джокера. "Бетмен: Початок" взагалі будувався на історії походження Людини-Кажана, яка майже ніяк не була передана у попередніх картинах франшизи.

Звісно, Тім Бартон у "Бетмені" (1989) розповів історію убивства батьків Брюса Вейна, показав його зіткнення з Джокером і навіть нерозривний зв'язок обох персонажів. На вісімдесяті це було неабияким новаторством, що обумовлювалося не тільки особистістю Тіма Бартона, але й розквітом так званого графічного роману, який наповнив комікси надзвичайною похмурістю.

І все ж Бартонові не стільки йшлося про Бетмена, скільки про колоритніших персонажів. Зафільмований 1992-го, "Бетмен повертається" більше уваги приділив Пінгвінові, Жінці-Кішці та ексцентричному Максу Шреку, серед яких Бетмен не вирізнявся ні особливою привабливістю, ні енергійністю.

Зрештою, Бартон перетворив свого Бетмена на героя страшної дитячої казки, вписавши його до лінії інших своїх персонажів-відлюдників - Вінсента, Едварда Руки-Ножиці, Пі-Ві, до яких згодом долучився Ед Вуд, Віллі Вонка та Свінні Тодд.

Усі фотокадри з фільму "Темний лицар" взято з сайту film.ru

Водночас Бартон ніколи не розглядав власні творіння дотичними до реальних людей, а місце події - дотичним до конкретного міста на Землі. Усі його картини про Бетмена фільмувалися цілковито у студії. Ґотем-сіті був схарактеризований режисером, "як пекло, що вийшло назовні".

Потрібен був час, а найголовніше, новий герой, аби можна було інтерпретувати Бетмена у реалістичному ключі. Такий час настав після 11 вересня 2001 року, проте герой з'явився ще раніше.

Крістофер Нолан

Крістофер Нолан є прикладом кінематографіста, який спочатку яскраво заявляє себе в експериментальному кіно, аби згодом власні напрацювання скерувати у голлівудський менстрім. Режисер потрапив у поле зору зацікавлених глядачів 2000 року, коли на екрани вийшла картина "Мементо" з Ґаєм Пірсом в головній ролі.

Історія про людину, яка шукає убивцю своєї дружини, була змонтована задом наперед і стала зразковим утіленням "деконструкції героя", бо тільки наприкінці фільму (фактично, на початку самої історії) глядач бачив, ким є його герой і розумів увесь механізм його функціонування. Багато в чому "Мементо" став тренувальним майданчиком для створення інших ноланівських героїв.

У "Безсонні" за участі Аль Пачіно, Робіна Вільямса та Гіларі Свояк, Крістофер Нолан робить конструкцію складнішою, уводячи двох (буцім-то позитивного та неґативного) героїв, які відображалися одне в одному, як у люстрі. Аби розв'язати протистояння між ними, режисерові довелось убити обох.

У "Безсонні" Нолан знову продемонстрував чинник, який завше лежить в основі раціональної арґументації героя. Якщо Леонард з "Мементо" визначав своїх наступних жертв цілком випадково, а потім забував про це, то детектив Вілл Дормер у виконанні Аль Пачіно свідомо підробляв докази, аби засадити злочинців у тюрму.

В основі дій його героїв завжди лежала брехня. Інша річ, що рано чи пізно, вона оберталася проти них самих.

Своєї вершини така логіка досягає у "Престижі", де Нолан деконструює сам механізм ілюзії, що обов'язково передбачає жертву. Спочатку жертвами суперників-ілюзіоністів стають пташки, а потім і люди. Брехня та жертви цієї брехні стають основою кінематографічного світу Крістофера Нолана.

До цього слід додати нелінійну манеру оповіді, яка тримається на численних флешбеках, які передають спалахи свідомості головного героя та формують напружену атмосферу картини.

Все це стало начерком до Бетмена.

У "Бетмені: початок" герой творить самого себе, з'являються його атрибути, формується міфологія. У її творенні не знаходиться місця для потойбічних чи фантастичних елементів, приміром, чужопланетного походження чи інфікуванням загадковою отрутою (як це було із Суперменом чи Людиною-павуком).

Брюс Вейн творив із себе Бетмена цілком свідомо та цілеспрямовано, як до того герої "Мементо", "Безсоння" та "Престижу".

Крім того, Нолан додав реалістичне тло, чим остаточно порвав з впливовою версією Тіма Бартона. Ніяких саркастичних діалогів, ніяких казкових героїв; Ґотем-сіті став різновидом Нью-Йорка, а не "пеклом, яке піднялося назовні". Місто тепер населяють звичайні люди, а не ексцентричні персонажі. Завдання Бетмена - врятувати усіх цих людей.

Новий герой нового часу

У "Темному лицарі" Крістофер Нолан знову перевіряє логіку свого героя на міцність. Проте він не розбирає його на шматки, демонструючи глядачам усю вразливість Людини- Кажана, він творить Бетменові противника, який буде прямою його протилежністю.

Джокер у виконанні Гіта Леджера став утіленням хаосу, чистої ірраціональності, яка не потребує для себе жодних виправдань.

Бетмен отримав не просто суперника, від отримав цілу світоглядну концепцію, яка заперечила усі передумови його вчинків. Замість системної боротьби Джокер пропонує анархію, замість однозначності рішень - безмежні варіанти відповідей.

Джокер у виконанні Гіта Леджера став утіленням хаосу

Крім Темного, у фільмі присутній і Білий лицар - амбітний прокурор Гарві Дент, який планує хрестовий похід на мафіозі Ґотема і не шукає жодних компромісів. Проте Джокер обертає Білого лицаря на Дволикого, який відтепер одержимий тільки помстою.

Зрештою, новаторство "Темного лицаря" не тільки у доволі складних рокіровках головних героїв. Поступово на перший план у фільмі взагалі виходить колективний герой (мешканці Ґотема), який шукає простого вирішення складних проблем і якому потрібен герой з великої літери, а не анонімний Темний лицар, від якого мешканці міста мають більше проблем, ніж допомоги.

Звісно, Бетмен знаходить вихід, і він не є чимось принципово новим для Крістофера Нолана. Так чи так, але без жертви не обійтися. Ілюзія має бути збережена і знову ціною чиєїсь жертви, тільки цього разу жертву принесе той, хто найбільше підготовлений для неї.

І все ж ефект "Темного лицаря" не у повторені старих уроків, а у переведені ситуації з естетичного на політичний рівень. Фільм коментує американську зовнішню політику останніх семи років, яку самі американці називають "війною з терором".

Зрештою, це роблять безліч голлівудських картин - від псевдореалістичних драм та бойовиків - до історій у жанрі горору та фентезі.

Останнім двом жанрам коментар вдається краще, бо розмаїті метафори тут спрацьовують точніше за фахове дослідження економічних чи політичних механізмів цієї війни. Причина, мабуть, у тому, що горор та фентезі черпають з колективного несвідомого нації, яка мислить більше через архаїчні образи, ніж через політичні реалії.

У "Темному лицарі" американці зіткнулися з власними бажаннями, - з одного боку, це потреба у герої, який зможе порятувати їх, з іншого - страх перед ворогом, чия мотивація їм абсолютно незрозуміла.

Водночас випробуванню піддається сама громада Ґотем-сіті (читай, Америки), якій задля виживання слід проявити не стільки мужність, скільки милосердя. І в цьому, мабуть, найбільша злободенність картини.

"Білого лицаря" прокурора Гарві Дента Джокер обертає на Дволикого, який стає одержимий тільки помстою

Чи може бути "Темний лицар" актуальним для українців? Чи зможемо ми припасувати його образи до наших не стільки естетичних, скільки політичних реалій?

Мені здається, що Крістофер Нолан фільмував картину ніби спеціально для нас. Найважливіше у ній - відтворення динаміки надій та розчарувань громади.

Використовуючи образну систему "Темного лицаря", ми могли б подивитися на вітчизняних політиків, чия поведінка не менш загадкова, ніж у героїв картини Нолана.

Хто наш Бетмен? Хто той месник, який обіцяв посадити злодіїв у тюрми, а потім не зумів зробити цього? Хто наш Дволикий, який обіцяв вивести убивць на чисту воду, а потім перейшов на інший бік? Зрештою, хто наш Джокер, чий ірраціоналізм може привести нас на грань національної катастрофи?

Така позиція стосовно власного політикуму, крім очевидної у даному випадку розваги, може принести і деякі інтелектуальні плоди - скажімо, тільки Бетменовими метаморфозами можна пояснити теперішні стосунки колишніх лідерів Помаранчевої революції.

Фільм Нолана дає нам розуміння того, що політиками не слід надто зачаровуватися, бо їхня чарівність тримається на певній сороміцькій таємниці, за яку вони міцно тримаються.

Зрештою, Нолан вчить нас, що мертві Білі лицарі зажди сильніші живих Темних. Крім випадків, коли Темні знаходяться у глибокому підпіллі.

Автор - Ігор Грабович