Мелодрама для мами

Історію кохання американського єврея-інтелектуала та юної кубинки втілила інтернаціональна команда: іспанська режисерка Ізабель Куаксе, англійський актор Бен Кінґслі, американець Деніс Гоппер та іспанка Пенелопа Крус.

Філіп Рот та його друзі

Екранізація роману видатного письменника, а особливо живого класика є справою важкою та найчастіше невдячною. Відразу знайдеться безліч критиків, які знайдуть найдрібніші розбіжності з оригіналом. Значною мірою це твердження стосується й екранізації роману Філіпа Рота.

Філіп Мілтон Рот має 75 років, він автор 28 опублікованих книг, і близько двадцяти найпрестижніших світових літературних нагород. Зокрема, Рот отримав Пуліцерівську премію, а також двічі ставав лауреатом премій PEN/Faulkner та PEN/Nabokov Award.

Головною темою творчості Філіпа Рота є зображення американського єврея-інтелектуала, який прагне відірватися від традиційного єврейського способу життя, та знайти своє місце у світі, де панує американська біла більшість.

Рот почав писати свої романи у 60-ті, коли молодь повстала проти батьківської влади, і почала боротися із буржуазними цінностями старшого покоління. Це були часи вільного кохання, марихуани та пошуків істини у релігіях Сходу.

Тому не дивно, що хлопчики з порядних єврейських родин також прагнули до культурної трансгресії. Їм кортіло вирватися із затхлого повітря квартир єврейського мідл-класу, позбутися влади рабинів, правил Кашруту, та обов'язкового табу на спілкування з не-євреями.

Герої Філіпа Рота (а вони частково є автобіографічними) водночас поривають із єврейськими традиціями та єврейським націоналізмом. Вони відчувають себе насамперед американцями. За це Рота часто критикували інтелектуали-сіоністи.

Вже перший герой Рота, Алекс Портной запам'ятався читачам через шокуючу сцену маструбації за допомогою сирої печінки, яку згодом мати героя приготувала для сімейної вечері.

Надалі, усі Ротівські персонажі: і Портной, і Натан Цукерман, і Девід Кепеш мали хворобливо гіпертрофовану сексуальність. Для цих героїв невпорядкований секс із дівчатами-представницями американської білої більшості, був найперше проникненням у чуже культурне середовище, спробою асиміляції у ньому.

Втім, кожен із цих героїв не відчував себе близьким і до американської культури мейнстріму. І це зависання між двома культурними шарами, втрата точки опори, характерне для усіх єврейських персонажів Філіпа Рота. Для них світ - це насамперед страждання.

Хоча Натан Цукерман вважається головним alter-ego (чи "alter-id", як висловився один критик) Рота, Девізу Кепешу письменник також приділив чималу увагу. Кепеш вперше з'являється у романі "Груди" (1972), наступна його поява у "Професорі Бажання" (1977).

Усі кінокадри з фільму "Елегія" взято з сайту film.ru (фото Top Film Distribution)

Третій роман, що розповідає про Кепеша - "Тварина, що помирає" - вийшов у 2001 році.

Девід Кепеш є одним із найцікавіших Ротівських персонажів, насамперед через його кафкіанське походження. Кепеш обожнює жіноче тіло, а особливо груди. Ця пристрасть приводить його до ототожнення із грудьми, практично, до перетворення на них.

Та якщо два перших романи розповідали про молодість героя, про його сексуальні відкриття, то "Тварина, що помирає" розказує про старість Кепеша, його повільне згасання та розуміння власної смертності. Останню його пристрасть - груди молодої кубинки Консуелли - відрізають через пухлину.

"Елегія" та смерть

На перший погляд Ізабель Куаксе дотримувалась основної сюжетної лінії "Тварини, що помирає". Літній (у романі 70-ти річний, у фільмі - 60-ти річний) університетський викладач та літературний критик Девід Кепеш закохується у колишню студентку. Юна кубинка Консуелла приваблює його своєю витонченою красою.

Впродовж року Девід та Консуелла зустрічаються у нього на квартирі, кохаються, провадять інтелектуальні розмови...Тридцятирічна різниця у віці примушує Кепеша ревнувати Консуеллу та стежити за нею. Водночас він не припиняє свого зв'язку ще з однією колишньою студенткою, з якою зустрічається вже двадцять років.

Після того, як Кепеш відмовляється іти на сімейну вечірку Консуелли, дівчина покидає його. Та лише смерть друга-поета від раптового інсульту, примушує Кепеша замислитись над власною старістю, самотністю, близькістю та раптовістю смерті.

Після довгої розлуки Консуелла приходить до Кепеша із дивним проханням: вона просить сфотографувати її груди, що скоро відріжуть через рак. Важка хвороба, що спіткала Консуеллу, її близькість до смерті, фактично зрівнює обох коханців та надає сенсу їх життю.

Загалом, сюжет про невиліковно хвору дівчину, що перед смертю відкриває чоловікові сенс життя є дуже поширеним у кінематографі. Цей мелодраматичний піджанр має чіткі правила: чоловік, який є красенем, бабієм та егоїстом зустрічає дивакувату, але прекрасну дівчину. Стосунки з цією дівчиною та її обов'язкова смерть у фіналі дозволяють героєві по-новому поглянути на світ, відкрити для себе справжнє кохання, красу людських почуттів.

Цей мелодраматичний набір був використаний у таких відомих стрічках минулого десятиліття як "Солодкий листопад" та "Осінь у Нью-Йорку".

За екранізацію "Тварини, що помирає" взялися Андре Ламал, Гаррі Лукгесі та Том Розенберґ - продюсери "Осені у Нью-Йорку". У цьому випадку було дотримано голлівудського правила: скажи мені, хто твій продюсер, і я скажу, про що твоя стрічка.

Спрощення сюжету та перипетій оригінального твору, зміна назви дорівняли "Елегію" до сумнозвісної "Осені у Нью-Йорку". Оригінальна назва "Тварина, що помирає" наближала читача до розуміння внутрішнього стану героїв.

"Елегія" ж (за визначенням, є сумними віршами про кохання) стала звичайною мелодрамою, позбавленою оригінальності та почуття.

Екранізація "Тварини, що помирає" втратила і характерний для творів Рота єврейський контекст, і позбавила Кепеша його головної пристрасті - потягу до жіночих грудей. Навіть тема власної смертності та тілесного згасання, яка мучила інтелектуала, відійшла на другий план.

Звичайно, Девід Кепеш, якого зіграв Бен Кінґслі - це не красень Річард Ґір, та саме перетворення роману для інтелектуалів на мелодраму для домогосподарок зробило фільм однаково далеким для обох цих категорій.

[L]У результаті - провально низькі касові збори (трохи більше 100 тисяч доларів), та обмежений прокат навіть у США. До порівняння "Осінь у Нью-Йорку" у 2000 році зібрала 38 мільйонів доларів.

Втім, режисерка "Елегії" Ізабелль Куаксе, володарка багатьох світових кінематографічних нагород, залишила у фільмі "маячки" для знавців-інтелектуалів: це і численні цитати із класиків, і картини Ґої (в оригіналі Модільяні), і поява Денніса Гоппера у ролі поета-друга Девіда Кепеша.

Денніс Гоппер, режисер та виконавець головної ролі у культовому "Безпечному наїзникові" став втіленням бунтівного покоління 60-х. І смерть його героя у "Елегії" означала не тільки занепад ідеалів цього покоління, але й фізичну загибель самих його представників, до якого належить і Кепеш, і сам Рот.

Втім, основним питанням, що виникає після перегляду "Елегії" є причини "дорослого" рейтингу R (дітям до 17 перегляд заборонено), присудженого цій стрічці. Зазначена у програмці "еротична мелодрама" свого звання аж ніяк не виправдовує.

Кілька разів на екрані з'являються оголені стегна та перса скромної католички Пенелопи Крус та волохаті груди сера Бена Кінґслі. Щиро кажучи, в українській "Роксолані" еротики було більше.

Втім, "Елегія" має один великий плюс. На цю стрічку можна сходити з мамою чи навіть бабусею (звичайно, якщо вона не забула, що таке секс ще у 50-х роках). У найкращому випадку може з'явитися бажання прочитати котрийсь із романів американського класика Філіпа Рота.

Автор - Анна Купінська