"Гніздо жайворонка" – італійські режисери про вірменський геноцид

Фільм розповідає про події весни 1915 року, коли Туреччина розпочала масове знищення вірменського населення.

За основу фільму брати Тавіані взяли однойменний роман італійської письменниці та літературознавця вірменського походження Антонії Аслан. Її родина стала жертвою геноциду у Туреччині. Антонія описала ці події у своєму дебютному романі, що одразу став сенсацією у Європі.

Брати Тавіані підлітками пережили Другу Світову війну, і часто зверталися до воєнної тематики у своїх фільмах. Їхня перша робота - документальна стрічка "Сан Міньято: червень 44" (1954) була спробою осмислити досвід, що вони пережили під час німецької окупації. Рімейк цього фільму "Ніч святого Лоренцо", знятий у 1982 році, передавав погляд шестирічної дівчинки на життя рідного села під час Другої світової війни.

Американський критик Роджер Еберт писав, що "Ніч святого Лоренцо" - фільм красивий та він розчаровує, бо виглядає, як серія сцен для поштівок. Втім, це не завадило стрічці отримати Гран-прі журі на Канському кінофестивалі.

Фільм "Гніздо жайворонка" також отримав схвальні відгуки на Канському фестивалі, де демонструвався у позаконкурсній програмі. Але, повторюючи слова Еберта, можна сказати: "Цей фільм красивий, та він розчаровує".

Потоки сліз, зсудомлені від болю обличчя та занадто очевидна жорстокість катів все ж не можуть передати справжніх масштабів трагедії, що спіткала як одну окрему сім'ю, так і цілий народ.

Фобос, деймос і пафос

На початку ХХ століття вірменська община була чи не найбільшою у Туреччині. Мусульманське керівництво країни вбачало у вірменах, що були християнами, велику загрозу. Їх підозрювали у співпраці із ворожою Російською Імперією. Крім того, вірмени, що займалися торгівлею, зосереджували у своїх руках значні капітали.

На початок 1915 року Туреччина програвала війну Росії. І хоча вірменська община ставилася до турецького керівництва лояльно, було ухвалено рішення знищити усіх вірменів як внутрішніх ворогів. Загалом, під час масових вбивств, загинуло півтора мільйони вірменів, триста тисяч змогли утекти на територію колишньої Російської імперії.

На значній частині турецьких територій вірмени мирно співіснували з турками та з недовірою ставилося до чуток про можливість геноциду. І герої "Гнізда жайворонка", шановані серед місцевих жителів, так само вважали, що гоніння не торкнуться їхньої родини.

Усі кінокари з фільму "Гніздо жайворонка" CP Classic (взято з Film.ru)

Фільм починається зі смерті найстарішого з вірменського роду Авакянів та його передсмертних візій кривавих подій, які скоро торкнуться родини. Двоє його синів - Арам та Ассатур - які не бачились вже 20 років, мріють про возз'єднання родини у заміському будинку, де вони народились та виросли. Арам ремонтує батьківський дім, що називається "Гніздо жайворонка".

Втім, ідилії мирного та щасливого життя швидко приходить кінець. Усіх чоловіків родини Авакянів вбивають турецькі солдати, а жінок висилають у Сирію.

Брати Тавіані фокусують увагу на жінках цієї родини, які повинні піклуватися про дітей під час довгого переходу по пустелі. Сестра Арама - Нунік - жертвує спочатку коханням, а потім і життям заради порятунку маленьких племінників. Арміне стає свідком вбивства свого чоловіка, та зберігає усю мужність під час втечі з концтабору.

Зрештою, картину навряд чи можна назвати до кінця непереконливою. Здається, що брати Тавіані потрапили до тієї ж пастки, що і Анджей Вайда у своєму фільмі "Катинь" (2007). "Гніздо жайворонка", як і польський фільм, частково базується на особистих воєнних переживаннях вже дуже літніх режисерів. Обидві картини розпадаються на низку дуже пафосних і занадто живописних сцен.

У обох стрічках демонструються катування мирного населення, проливаються сльози, руйнуються сім'ї; під надзвичайно сумну музику промовляються молитви і клятви передати знання про цю трагедію нащадкам. Та все це не має належного ефекту: чим сильніше плачуть на екрані, тим більше кепкує і нудьгує глядач у залі.

Звичайно, що трагедія поляків, вірмен чи українців не повинна зникнути з пам'яті наступних поколінь. Та фільми про національні трагедії не повинні бути нудними, чи ще гірше, - кумедними.

Поза патетикою

Найбільшою проблемою для режисера, який знімає фільм, що базується на реальній людській трагедії, особливо на трагедії цілого народу є навіть не історично достовірне відображення подій, а вміння уникнути зайвої патетики у зображенні страждань своїх персонажів.

Ідеальною стрічкою на подібну тему можна вважати "Вітер, що гойдає верес" (2007) Кена Лоуча. Події англійсько-ірландського протистояння, що призвели до створення Ірландської Республіканської Армії та остаточного поділу на Північну та Південну Ірландію, британському режисерові вдалося показати максимально драматично та реалістично.

Кена Лоуча вважають соціальним реалістом, бо більшість його фільмів присвячена нижчим прошаркам суспільства: простим робітникам, нелегальним емігрантам чи просто культурним марґіналам.

Герої картин Лоуча не промовляють репліки по черзі - вони сперечаються, перебивають один одного. Його персонажі не вдають із себе простих людей, вони справді говорять, рухаються, думають і реагують, як звичайні люди.

Музика у фільмах цього режисера ніколи не підказує емоційної реакції глядачеві. Напруження у своїх фільмах британець досягає завдяки вмілій режисурі, та аж ніяк не через технічні ефекти.

Така режисерська техніка дозволяє глядачеві не лише зрозуміти вчинки персонажів, а й позбавляє саму стрічку "традиційного" поділу на "дуже хороших" та "дуже поганих" хлопців.

Ще одним прикладом вдалого фільму про національну трагедію є "Арарат"(2007) Атома Еґояна, присвяченій темі вірменського геноциду у Туреччині.

Еґоян не обмежується простою екранізацією подій 1915 року: він знімає фільм про зйомки фільму, що розповідає про геноцид. Така "обрамлена" структура дозволила йому розказати не тільки про різню мирного населення, але й показати ставлення до цієї трагедії сучасних нам турків, вірмен та канадців.

Усі персонажі фільму пов'язані між собою подіями 1915 року - і нащадки катів, і родичі жертв, і мимовільні спостерігачі.

Усі вбивства, що відбуваються у "Арараті" - це сцени майбутнього фільму про видатного вірменського художника Арчила Ґоркі, що у дитинстві пережив геноцид. Та фільм Атома Еґояна дає зрозуміти інше: якщо інсценування злочинів виглядають самі по собі жахливими, то справжні події мають бути у сто разів страшнішими.

Трагедії визнані та невизнані

Втім, екранізації національних трагедій ховають у собі ще одну пастку. Постає питання про їхню леґітимність. Один із персонажів "Арарату" переконував головного героя стрічки - Рафі - у тому, що вбивство вірмен було лише самозахистом Туреччини від потенційної зради.

Які вбивства вважати самозахистом, а які ні? Чи будуть рівноцінно сприйняті фільми про загибель курдського, палестинського чи іракського населення, тобто тих, хто зараз стоїть на маргінесі політичного життя? Туреччина не визнала вірменського геноциду, Росія - Катинських подій та Голодомору.

Голокост і різню у Туреччині міжнародна спільнота офіційно вважає геноцидом, фільми про ці події неодмінно викликають співчуття як у глядачів, так і у критиків. А чи буде такий самий резонанс у стрічок, що розповідають про "невизнані трагедії"?

Чи зможе іноземний режисер так охоче взятися за зйомки фільму про події Голодомору, як, скажімо, брати Тавіані за "Гніздо жайворонка"? Наприклад, Стівен Спілберґ - захисних всіх невинних та скривджених - поки що не планує.

Автор - Анна Купінська