"Право на вбивство" – уклін класикам жанру

15
25 вересня 2008

Стрічка  заслуговує на увагу любителів кіно одразу з двох причин: по-перше, це довгоочікувана зустріч Роберта Де Ніро та Аль Пачіно на одному знімальному майданчику. По-друге, це нова робота творця культового фільму "Смажені зелені помідори" Йона Авнета. 

Класики та сучасники 

Фільм "Право на вбивство" став третьою спільною появою на екрані Аль Пачіно та Роберта Де Ніро. Вперше вони знялися разом у Френсіса Форда Копполи в "Хрещеному батьку ІІ" (1974), де Пачіно зіграв Майкла Корлеоне, а Де Ніро - його батька Віто у молодості. Втім, актори не так і не зустрілися на знімальному майданчику, оскільки не мали жодної спільної сцени. 

Участь у "Хрещеному батькові" стала стартом для кар'єри Аль Пачіно та Роберта Де Ніро. Кардинальні зміни, що відбулися у американському кінематографі наприкінці 60-тих та на початку 70-тих дали змогу цим акторам із далеко не "зірковою" зовнішністю стати новими "іконами" екрану. 

Після розпаду студійної системи наприкінці 60-тих років, Голівуд нарешті звернув  увагу на соціальні проблеми та життя простих людей. Тоді ж на екранах з'явилися актори, які могли грати вчителів, журналістів, робітників, жителів бідних кварталів. 

Хвиля соціального кіно вивела на екрани Джека Ніколсона, Дастіна Гоффмана, Джона Кейзале, Джейн та Пітера Фонду, а також Аль Пачіно та Роберта Де Ніро. 

Вони не боялися шокувати добропорядну публіку, граючи відверто марґінальних персонажів, не боялися критикувати американську владу. 

Згодом "спеціалізацією" Аль Пачіно стали ролі поліцейських ("Серпіко"(1973), "Море кохання" (1989), "Безсоння" (2002) та бандитів ("Собачий полудень" (1975), "Обличчя зі шрамом" (1983), "Шлях Карліто" (1993). 

Герої Роберта Де Ніро, у свою чергу, мали проблеми із законом, або ж із психікою ("Таксист"(1976), "Одного разу у Америці" (1984), "Хороші хлопці" (1990), "Аналізуй це" (1999). 

Тому, коли 1995 року режисер Майкл Манн запросив акторів зіграти у поліцейському бойовику "Сутичка", Пачіно отримав "традиційну" для нього роль одержимого роботою копа, а Де Ніро перевтілився у підступного злочинця.  

Наступна зустріч акторів відбулася у фільмі "Право на вбивство". Очевидно, що режисер стрічки Йон Авнет свідомо розглядав Пачіно та Де Ніро як головну атракцію своєї нової роботи. 

Втім, цінність партнерства двох славетних  акторів не тільки у їхньому статусі класиків американського кінематографу. Річ у тім, що обидва мають однаковий театральний вишкіл - вони навчалися у знаменитій школі Лі Страсберґа, аполоґета методу Станіславського.  

Зазвичай виконавця, що грає за Методом, (американським варіантом вчення Станіславського) одразу помітно з-поміж колег завдяки яскравості та експресивності створеного образу. Тому фільм "Право на вбивство" може похвалитися не тільки наявністю зірок серед виконавців головних ролей, але й бездоганною акторською роботою.

 
Привіт із 70-тих 

У фільмі Аль Пачіно та Роберт Де Ніро грають напарників-поліцейських Турка та Рустера, які за тридцять років служби так і не змирилися із фактом, що злочинців часом виправдовують. 

Одного дня Турок (Де Ніро) умовляє  Рустера (Пачіно) підкинути пістолета убивці десятирічної дівчинки, якого присяжні визнали невинним. 

Одразу після цього у місті з'являється таємничий месник, який вбиває найнебезпечніших порушників закону. Факти свідчать: усі жертви добре знали убивцю. Під час розслідування стає зрозуміло, що серійний вбивця є одним із поліцейських відділку, де служать Турок та Рустер. 

Напарники повинні найти злочинця, але й вони незабаром  стають підозрюваними у цій справі. 

Історія про неспроможність закону покарати злочинців та про самотнього месника, що протистоїть поліцейським бюрократам і продажним політикам стала актуальною у кінематографі 70-тих. Прикладом є стрічка "Брудний Гаррі" (1971) Дона Сіґела, про яку неодноразово згадували герої "Права на вбивство". 

Втім, Аль Пачіно та Роберт Де Ніро також зіграли культових для американського кіно героїв-одинаків, що протистоять злу та несправедливості. І Серпіко із однойменної стрічки Сідні Люмета і Тревіс із "Таксиста" Мартіна Скорсезе віддали здоров'я цій боротьбі. 

Тому не дивно, що режисер "Права на вбивство" Йон Авнет  стилізував свій фільм під драми 70-тих, зі зйомками на вулиці та ручною камерою. Єдине, чого він оминув, так це традиційного для кіно того часу довгого плану міста та вертолітних зйомок.  

 
Ще однією "родзинкою" стрічки є чудовий сценарій Рассела Ґевітса, наповнений цитатами із відомих фільмів й телепередач та прихованими жартами. 

Втім, таке вміле маневрування у полі поп-культури та іронізування над нею виказують у Турку та Рустері конструкцію, створену інтелектуалом-сценаристом, режисером та акторами, які позбавляють ілюзії, що перед нами "справжні поліцейські". 

Зрештою, схематичність і штучність образів головних героїв, ймовірніше, входили до режисерського задуму Йона Авнета. 

Поза насолодою 

Режисер "Права на вбивство" Йон Авнет уславився завдяки своїй другій повнометражній картині "Смажені зелені помідори" (1991), що практично одразу набула культового статусу. Причиною цього стала надзвичайна популярність літературного джерела фільму, роману Фанні Флаґґ "Смажені зелені помідори", серед лесбійок США.  

Втім, Авнет, екранізуючи роман, уникнув демонстрації лесбійського зв'язку головних героїнь книги Іджі та Рут, що викликало незадоволення у деяких поціновувачок творчості Флаґґ. 

Таке "урізання" любовної лінії виявляє авторський підхід Авнета. Він позбавляє своїх героїв прихованої насолоди. Відомо, що одержимість якоюсь справою ховає у собі справжню (і часто табуйовану у суспільстві) причину зацікавленості, яка і приносить насолоду.  

Наприклад, у романі "Смажені зелені помідори" Іджі та Рут боролися за незалежність та за процвітання свого кафе, бо були лесбійками, і мусили приховувати від загалу своє кохання. А до поліції ж, як відомо, часто йдуть люди, яким подобається влада над людьми та безкарна можливість чинити насилля.

Авнет не зображає стосунки Іджі та Рут як конфронтацію із ханжеськими суспільними нормами моралі, і не акцентує на них увагу, як це прийнято у стрічках лесбійської тематики. Центром його фільму і ядром насолоди його героїнь стає саме боротьба за свою гідність та свободу.  

Герої "Права на вбивство" не приховують того, що пішли у поліцію, тому що "зброю шанують всі". Турок любить садо-мазохістський секс. Він та його напарник Рустер б'ють підозрюваних, вони цинічні та жорстокі. 

Така "відкритість", а також штучність героїв вказує нам на умовність усієї дії фільму, оскільки "звичайні" люди так не поводяться і не розмовляють. 

Та цей своєрідний прийом допомагає Авнету сконцентрувати увагу глядача на головній ідеї фільму. У "Праві на убивство" це проблема втрати віри, що її переживає герой Аль Пачіно. 

Втім, попри усі вищезгадані чесноти, стрічка не є визначним зразком поліцейської драми, а скоріше фільмом на "спомин" класики жанру, створеним спеціально для його прихильників. 

Оцінка: 4 з 5

 

Автор - Анна Купінська

Всі фотокадри з фільму - Top Film Distribution (взято з film.ru)

powered by lun.ua