"Кус-кус та Барабулька" – кінострава для мрійників

3
7 листопада 2008

Стрічка про нелегке життя алжирських емігрантів у французькій провінції встигла зібрати кілька найпрестижніших світових кінонагород і здобути звання найкращого французького фільму 2007 року.

Виходець із Тунісу, Абделатіф Кешиш наразі є одним із найзначніших постатей у французькому кінематографі.  Режисер має цілу колекцію світових кіновідзнак, зокрема і за новий (2007 року) фільм "Кус-кус та барабулька".

Ця стрічка була високо оцінена як критиками, так і глядачами:  вона є володарем премії "Сезар" за найкращий фільм, найкращий сценарій та найкращу режисуру, призу імені Марчелло Мастрояні та призу ФІПРЕССІ на Венеційському кінофестивалі.

Стрічка Кешиша розповідає про вихідців із Алжиру, які давно еміґрували до Франції, але все ще відчувають себе зайвими у цій країні.

Кус-кус, барабулька та родинні цінності

Шістдесятирічний Сліман Бейджі пропрацював 35 років на верфі у маленькому французькому містечку. Він розлучений із дружиною та все ще навідується до неї через їхніх п'ятьох дітей та трьох онуків. У Слімана є інша жінка - горда на незалежна Лафіта, яка самостійно утримує невеличкий готель та виховує дочку-підлітка.

Та єдиним, що об'єднує численних родичів Слімана, є недільні вечори, коли усі збираються, аби скуштувати традиційну арабську страву кус-кус разом із тушкованою барабулькою. Ця страва, винесена у назву стрічки - єдине, що пов'язує еміґрантів із втраченою батьківщиною та створює ілюзію дотримання уже напівзабутих традицій.

Коли Салімана несправедливо звільняють з роботи, він вирішує влаштувати невеличкий ресторан на старій баржі. Він планує, що там працюватимуть члени його родини: колишня дружина готуватиме свою фірмову страву - кус-кус, доньки будуть офіціантками, а сини допомагатимуть у ремонті судна.

 
Та Сліман не врахував, що рідні дочки ненавидять його улюблену падчерку Рім, син Маджид здатен підвести батька у найвідповідальніший момент через свою пристрасть до позашлюбного сексу, а Лафіта має власний погляд на те, як потрібно використати гроші свого "цивільного" чоловіка.

На додачу, можновладці містечка, що складаються із самих французів, із підозрою поставились до проекту Слімана. І для того, щоб переконати усіх бюрократів у рентабельності свого закладу, чоловік запрошує їх на кус-кус вечірку у свій ресторан.

І саме під час цього прийому, удаване благополуччя Сліманової родини починає руйнуватися як картковий будиночок.

Гімн життю та любові

У фільмі "Кус-кус та барабулька" Абделатіф Кешиш зумів досягти повного проникнення глядача у життя своїх героїв та співчуття їм. Протягом двох з половиною годин ми спостерігаємо за тим, як дві родини алжирських емігрантів - сім'я Слімана та Лафіти обговорюють свої проблеми, сваряться, миряться, страждають та радіють.

Кешиш виступив не лише як режисер, але й як сценарист "Кус-кусу та барабульки". Йому вдалося зобразити надзвичайно повнокровних та живих персонажів. Кожен із них має свій характер, лексику, звички та настрої  - героям картини віриш з перших хвилин перегляду.

 
У фільмі дуже багато крупних планів; є кілька довгих сцен, знятих під час обіду, коли усі герої теревенять та сперечаються з набитими їжею ротами, жаліються на жадібне керівництво, підраховують витрати на памперси дітям.

Надзвичайно вдалими та напруженими є такі, здавалося б, протилежні за емоційним налаштуванням епізоди істерики у дружини зрадливого Маджида та переслідування Сліманом підлітків, що поцупили його мопед.

Загалом, ця сцена переслідування є найжорстокішою у фільмі: літній чоловік мовчки біжить за зграйкою підлітків, що вкрали мопеда, аби подражнити старого. Він кружляє районом, у марній надії спіймати хуліганів й повернутися на прийом до свого ресторану, та щоразу його переслідує глузливий регіт підлітків, які проїжджають повз нього. Сліман мовчки біжить нічними вулицями, розуміючи, крах усіх сподівань, і так само тихо, знесилений, лягає на брудну бруківку.

 
А паралельно із цими жорстокими перегонами, Кешиш монтує танець живота, який виконує юна Рім, аби відвернути увагу французьких гостей ресторану від проблеми виникла у Сліманової родини через  легковажність Маджида.

За натуралістичністю та правдивістю зображення побутового життя середньостатистичної родини, "Кус-кус та барабулька" подібний до найкращих зразків радянського кінематографу - фільмів на соціальну тематику кінця 80-х та початку 90-х років.

Під час перегляду стрічки автора цих рядків не полишало враження, що демонструється французький варіант "Маленької Віри", з усіма її істеричними жіночими персонажами, а також макабричною матір'ю, лицемірним братом, тюхтійкуватим батьком та ненавистю, на якій тримається будь-яка добропорядна родина.

Та насамперед "Кус-кус і барабулька" є фільмом про мрію, та її (не)можливість бути втіленою в умовах, де панує бюрократія, лицемірство, напередприсуд та чвари навіть серед найближчих родичів.

 
Недарма "Кус-кус та барабулька" має відкритий фінал - життя не може бути вписаним у структуру: вступ, розвиток та закінчення, воно триватиме навіть якщо головний протагоніст, знесилившись у боротьбі ліг, на асфальт, аби перепочити.

Попри все, фільм "Кус-кус та барабулька" Абделатіфа Кешиша є своєрідним гімном життю та любові, що може бути стимулом для глядача продовжувати боротьбу за свої мрії, особливо у часи економічної кризи.

Усі фотокадри з фільму взято з сайту film.ru

 

Автор - Анна Купінська

powered by lun.ua