"Стиляги": поза жанром та поза бунтом

176
19 грудня 2008

На екрани фільм "Стиляги" просувається  під гаслом "найзапальнішої" комедії Нового Року.

Для порівняння, минулорічний новорічний гіт, фільм "Іронія долі 2" Тімура Бєкмамбєтова розповідав про складні любові стосунки поколінь батьків і дітей. Натомість, нова робота Валерія Тодоровського розповідає про шалене кохання молодих та енергійних стиляг - "золотої молоді" кінця 50-х років.

Мелс, стиляга із Москви

"Стиляги" - це історія групи молодих людей, які у середині 50- х років минулого сторіччя, прямо у серці комуністичної батьківщини прагнули слухати джаз, танцювати буґі та яскраво вдягатися. Звісно, їм протистоїть комсомольська організація, суворі батьки, не надто дружнє середовище та складні життєві реалії.

Кожен із головних героїв-стиляг у фільмі має свій шлях до цієї компанії: у Френка батько-дипломат привозить модний одяг, алкоголь і платівки, Боб намагається позбутися татових страхів перед могутньою репресивною машиною СРСР, а Мелс просто закоханий у одну із "чувіх" - Поллі.

Життя стиляг сповнене небезпек - окрім ризикованого спілкування із "фарцовщиками", на них чатують безжальні комсомольські патрулі, які обрізають модні зачіски - коки і бабети - та псують здобуті нелегкою працею брюки-дудочки. Верховодить цією зграєю, одягнутих у сіре "жлобів", таємно закохана у Мелса жорстока комсомолка Катя.

На чергових комсомольських зборах Катя нагадує, що "Мелс" - це абревіатура з прізвищ Маркс, Енґельс, Ленін та Сталін, а належність до стиляг ганьбить ці великі імена. Водночас Поллі дізнається про свою вагітність, а Френк постає перед нелегким вибором: поїхати на стажування до США, чи залишитися радянським стилягою...

"Стиляги" із самого початку був амбіційним проектом, адже задумувався як перший мюзикл у сучасному російському кінематографі. Фільм мав поєднати найкращі здобутки радянських музичних фільмів із голлівудським жанром мюзиклу.

 

Втім, найголовнішими досягненнями "Стиляг" можна назвати 800 костюмів, пошитих для екранних модників, 400 статистів, зайнятих у масових зйомках, та 15 мільйонів доларів, витрачених на всю цю розкіш, що, з огляду на теперішню економічну кризу, не так вже й мало.

У одному зі своїх інтерв'ю Валерій Тодоровський скаржився, що надзвичайно важко знайти хорошого кіноактора для зйомок у мюзиклі (такий виконавець повинен вміти співати й танцювати, а також мати бездоганну зовнішність),  адже цей жанр не був розвинений у Росії. Втім, це ж твердження стосується й кінорежисерів, адже "Стиляги" далекі від професійної довершеності.

Фосс би плакав

Жанр мюзиклу характеризується тим, що події фільму співіснують у двох паралельних площинах - реалістичному (основна сюжетна лінія) та умовному (пісенні й танцювальні номери). Пісні й танці у мюзиклі є вираженням емоцій та настрою головних героїв, вони відкривають глядачам особистість персонажів, їх думки та мрії.

Музика виконується у джазовій обробці. А танець є більш промовистим за тексти пісень. Та найголовніше, що у мюзиклі пісні й танці - не вставні номери, а безпосередня реакція на життєві колізії, що спіткають героїв.

Мало що із цих означень можна знайти у "Стилягах". Найпершою проблемою цієї стрічки є слабка мотивація Мелса у перетворенні його із "правильного" комсомольця на хлопця із коком на голові. Його кохання до Поллі виглядає достатньо непереконливо, і сценаристи навіть не спробували пояснити нам, що ж такого особливого у  цій дівчині, якщо юнак зважується заради неї на небезпечну та доволі радикальну зміну у житті.

 

Музичні номери, що представляють героїв, також викликають запитання: скажімо, чому батько Мелса (Юрій Гармаш) виконує свою пісню, а от тато Боба, який ледь вижив під час репресії (Леонід Ярмольнік), чи мати Поллі - сувора сталіністка - своїх номерів позбавлені. Адже, традиційно, у мюзиклі кожен із антагоністів має право на своє слово.

Загалом фільм розпадається на окремі, більш чи менш вдалі сцени,  і його важко назвати завершеним. Єдине, що цементує цього колоса - саундтрек, що майже цілком складається із відомих композицій російських рокових гуртів вісімдесятих-початку дев'яностих.. Підбір пісень "Чайфу", "Машини часу", Віктора Цоя важко пояснити професійною доцільністю, адже російський рок, із його спрямуванням насамперед на текст та мелодекламацію, абсолютно не підходить для мюзиклу.

Пояснення можна знайти лише у шаленій популярності композицій "Шаляй-Валяй", "Восьмикласниці", "Сковані одним ланцюгом" серед людей від 15 до 35 років - основної цільової аудиторії кінотеатрів.

А у світлі недавніх гонінь на представників субкультур у Росії, "Стиляги" набувають парадоксального, на перший погляд, сенсу. У стрічці різко протиставляються стиляги, які хочуть відрізнятися від "сірої маси" й полюбляють усе західне, та фанатично налаштовані комсомольці, що прагнуть ходити строєм та співати хором пісень.

Решта ж населення Москви середини 50-х - це цілком милі ти приємні люди (навіть мешканці комуналок!), життю яких притаманний певний драйв (жіночки пораються по господарству і пританцьовують, усміхаючись). І коли Френк повертається із США, то повідомляє Мелсу, що у Штатах немає стиляг, а відрізнятися треба "тим, що всередині".

 

Фіналом стрічки є прохід Мелса та Поллі вулицями Москви у супроводі представників різноманітних молодіжних субкультур. Пісня, яку вони співають (переробка "Шаляй-Валяй") говорить про закінчення дивної епохи, яка потребувала від людей якогось спротиву, а саме створення альтернативних культур. Коли ж вона минула, можна жити нормальним, правильним життям, покинувши дитячі пустощі.

Фільм, який мав би стверджувати ідеали свободи і права на самоствердження, несподівано набирає суто конформістських обертонів. Це вам не "Лак для волосся" Джона Вотерса, де Трейсі Тернблет вступає у відкритий спротив із місцевими багатіями, захищаючи права чорношкірих.

"Стилягам", як до неба,  далеко і до "Кабаре" Боба Фосса, де мюзикл став провідником серйозних історичних рефлексій. Та що чекати від Тодоровського? Він же сам казав, що ніколи не був бунтарем.

Оцінка фільму 3 з 5

 

Автор - Анна Купінська

powered by lun.ua