Кінопрем’єри тижня: магія цифр

Диявол ховається в морозиві

Голлівудська кіноіндустрія повинна бути надзвичайно вдячною видатному режисеру Роману Полянському, який своїм фільмом "Дитина Розмарі" започаткував моду на демонічних дітлахів у кіно.

Після сина диявола з фільму Полянського на екран потрапили одержима бісами Ріґен з "Екзорциста" Вільяма Фрідкіна, антихрист Дем'єн з "Омена" Річарда Доннера, майстриня телекінезу Керрі з однойменного фільму Браяна ДеПальми а також Майкл Маєрс з "Гелловіну" Джона Карпентера та Джейсон Вургіс із "П'ятниці-13те" Шона Каннінгема.

Стрічка Крістіана Алварта "Справа №39" представляє нам іще одне "сатанинське дитятко" із біблійним ім'ям Ліліт. Як би ймовірно сказав герой "Крику" Ренді, якщо у хорорі з'являється дівчинка із демонічним іменем (а Ліліт у християнській міфології вважається втіленням гріха та розпусти), то добра від неї чекати не слід.

Маленька Ліліт Салліван, на перший погляд, скидається на звичайну дівчинку. Але за десять років свого життя встигає вбити трьох дядьків та двох тіток, а також залякати своїх батьків до повного божевілля. Після невдалої спроби убивства доньки, подружжя Салліванів потрапляє у психіатричну лікарню, а Ліліт знаходить собі нову опікунку - працівницю соціальної служби Емілі.

Спочатку жінка зі співчуттям ставиться до маленької "жертви батьківського свавілля", але після низки загадкових смертей, вона починає розуміти, що Ліліт насправді є втіленням стародавнього зла.

Японські жахи на американській землі

Подібний сюжет, звісно не новий, але творці "Справи №39" вирішили не вдаватися до творчих експериментів, і спробували привернути увагу глядачів за допомогою кінозірок, а також "зіркових" прийомів, "позичених" у японських хорорів.

Для Рене Зелвеґґер, яка зіграла Емілі, участь у фільмі жахів є можливістю позбутися амплуа героїні мелодрам та комедій. Тим більше, що Зельвеґер починала свою кар'єру якраз із зйомок у слешері - сіквелі легендарного фільму Тоба Гупера "Техаська різанина бензопилкою: наступне покоління".

На відміну від Рене Зелвеґґер, яка лише пробує себе у новому амплуа, виконавиця ролі Ліліт Жодель Ферланд, у свої неповні п'ятнадцять років вже стала відомою акторкою фільмів жахів. Дівчинка отримала головну роль у фантастичній драмі Террі Гілліама "Країна припливів", знялася у хорорі "Сайлент Гілл", зіграла у телевізійних екранізаціях книжок Стівена Кінга "Королівський Госпіталь" та "Керрі", серіалах "Майстри хорору" та "Надприродне", а також взяла участь у зйомках нового хіта "Сутінки: Затемнення".

Як зізналася у одному зі своїх інтерв'ю Жодель, їй подобається лякати людей, залишаючись при цьому маленькою дівчинкою. І хоча у "Справі №39" її Ліліт таємниче скрипіла у трубку, немов Томоко зі "Звінка", повзала по підлозі, як Каяко із "Прокляття" і вимагала материнської любові до себе, як Міцуко із "Темних вод", юна акторка так і не змогла нікого налякати.

Завадили щирій дитячій мрії меркантильне доросле прагнення сісти на два стільці одночасно: зняти хорор, але нікого при цьому не шокувати і не зачепити.

Екзорцизм для ласунів

Із фільму ми розуміємо, що Ліліт - це демон, який ховається під маскою маленької дівчинки. Як ви гадаєте, що хоче демон, який потрапив на землю з потойбіччя? Завоювати світ? Перетворити людей на слуг Диявола? Проголосити початок Судного Дня? Ні. Ліліт вимагає від Емілі "ходити у групу (терапії), мати новий одяг, коли захочу, а також щодня їсти морозиво". Також це чудовисько прагне материнської любові та приємних сюрпризів.

Дитина-демон повинна якось проявляти свою справжню сутність. Скажімо, Ріґен з "Екзорциста" маструбувала розп'яттям та демонструвала довгий зелений язик, Керрі у залитій кров'ю сукні спалила ціле місто, а Майкл Маєрс у "Гелловіні" здійснив чарівний вихід у костюмчику клоуна із ножем м'ясника у руках. А що зробила Ліліт? Занадто голосно включила кліп у стилі гангста-реп по телевізору?

Пояснення дивної поведінки Ліліт може бути цілком матеріальним: дівчинка здатна до навіювання та гіпнозу. Важко повірити, що освіченим працівникам соціальної служби таке тлумачення подій навіть не спало на думку і дівчинку приймають за демона.

Взагалі, щоб створити достатнє напруження у фільмі, необхідно, аби герої знали менше за глядачів. Саме завдяки переживанню за долю героя, який навіть не здогадується про небезпеку, і народжується необхідний для хорору саспенс. Проте у "Справі №39" герої, здається розуміють навіть більше за глядачів, мислячи на кшталт: якщо сталися дві дивні смерті, то, мабуть, Ліліт-демон і нам треба її якось вбити.

І попри те, що стрічка "Справа №39" розчаровує, її ймовірно можна використовувати як засіб виховання занадто капризних дітей. І якщо ваша дочка раптом починає вимагати морозива та нову сукню, варто замислитись.

Оцінка фільму 3 з 5

Знайоме слово "кохання"

Якщо ви звикли до одноманітних романтичних комедій і не здатні співчувати сюжетові про перевиховання бабіїв на чесних та люблячих романтиків - фільм "9 з ½ побачень" не для вас.

Схоже, що угорські кінематографісти вирішили позмагатися у жанрі романтичної комедії з американцями. Тут тобі і сексапільний блондин-звабник, і натовпи обманутих ним жінок, і старе невмируще кохання, яке наприкінці фільму повинно подолати усі перешкоди, і навіть голлівудський сценарний прийом "герой втрачає все" якраз за 15 хвилин до закінчення фільму.

Фабула картини також знайома нам із американських кінострічок - щоб не втратити контракт із видавництвом, молодий письменник Давид повинен за 10 днів сходити на побачення з десятьма самотніми жінками, аби у своїй книзі відповісти на запитання "чому жінки залишаються самотніми?"

Навіть найкращий друг Давида цілком відповідає голлівудським стандартам: він схиблений на комп'ютерах і збирає усе, що має стосунок до "Зоряних воєн" та навіть п'є каву із горнятка-голови Чубаки.

Звісно, самотні жінки також не залишаться розчарованими - колишній бабій Давид переконає їх, що кожна з них прекрасна і повинна лише дочекатися свого принца. Щоправда підбір самотніх жінок у " 9 з ½ побачень " доволі химерний: якщо у американських комедіях такого штибу кожна з героїнь відображає певний соціальний прошарок, то угорські самітниці більше нагадують трупу мандрівного цирку.

Тут тобі і цнотливиця із релігійної родини, і тантрична вегетаріанка, і стюардеса-алкоголічка, і схиблена на дітях істеричка, і розмальована дівуля, яка за допомогою побачень із незнайомцями допомагає продавати пилососи своєму нареченому. Мабуть, усі звичайні, ні на чому не схиблені угорські жінки вже давно познаходили собі пару.

Втім, у картині є ще один доволі непередбачуваний виверт - усі головні герої чомусь одержимі фільмом "Матриця" і часто цитують його. Це виглядає досить дивно, особливо зваживши те, що "9 з ½ побачень" вийшли на екрани 2008 року, тобто через 9 років після фільму братів Вачовських.

Проте, найбільше стрічці "9 з ½ побачень" бракує хорошого монтажера, який би безжально скоротив його десь наполовину, вирізавши довгі та часто безглузді розмови. Фільмові бракує динаміки і десь на середині перегляду починаєш відверто нудьгувати, а від любовних одкровень героїв просто тягне на сон.

Тут навіть не треба спеціально писати "обережно, спойлер", адже і так зрозуміло, що наприкінці фільму всі знайдуть своє кохання, навіть сором'язливий комп'ютерник та стерва-начальниця, а симпатичний герой-коханець вирішить геть усі свої проблеми.

Оцінка фільму 3 з 5

Дурдом як стиль життя

Карен Шахназаров уславився своїми контраверсійними, сповненими абсурдиського гумору фільмами "Ми з джазу", "Кур'єр" та "Місто Зеро". Його нова картина "Палата №6" продовжує розвивати тему життя у світі абсурду, щоправда залучаючи сюжет із російської класики - однойменної повісті Антона Павловича Чехова.

У Шахназарова "чеховські мотиви" з'явилися ще у "Місті Зеро", де головний герой, немов персонаж оповідань Чехова, ніяк не може залишити маленьке, сіре та брудне містечко, у якому приречений перебувати до самої смерті.

Шахназаров модернізує сюжет повісті Чехова. Його фільм - це низка інтерв'ю різних людей, які розповідають про дивну дружбу психіатра Раґіна та його душевнохворого пацієнта. Ці стосунки, як і в літературному першоджерелі, завершуються божевіллям лікаря, проте іншого виходу у тих, хто живе у одноманітному світі нудних обивателів просто немає. За переконливе зображення деградуючого інтелігента, виконавець ролі Раґіна Володимир Ільїн отримав на цьогорічному Московському кінофестивалі акторського "Георгія".

У фільмі мало дії, проте багато місця приділено діалогам та філософуванням. Шахназаров зняв справжнє інтелігентське кіно, призначене для публіки, яка чекає від кіно насамперед глибоких думок та нетривіальних рефлексій.

"13-й район: Ультиматум"

Ця стрічка - довгоочікуване продовження фантастичної антиутопії за сценарієм Люка Бессона, яка відбувалася у паризькому гетто 2010 року. За кілька років після подій попереднього фільму життя жителів 13-го округу значно погіршилось: стіни стали товщими та вищими, а контроль над гетто поділили між собою ватажки п'яти різних банд.

Герої першого "13-го району" продовжують займатися своїми справами: поліцейський Дам'єн Томасо протистоїть вуличному хаосові, а злочинець Лейто порушує закони. Зрештою, їх поєднує боротьба із велетенською корпорацією, яка прагне знищити 13-й район та розташувати на його місці елітні новобудови. Разом із бандою найхимерніших відморозків Дам'єн та Лето вступають у нерівний бій із керівниками корпорації, корумпованими політиками та вуличними злочинцями.

І хоча у "13-го району" змінився режисер (першу частину знімав П'єр Морель, а другу - Патрік Алессандрін), можна не сумніватися, що бійки, перестрілки, карколомні трюки та паркур залишилися незмінними, як і колоритність бессонівських персонажів.

В принципі, і до першого, і до другого "13-го району" з радістю витерли ноги усі можливі критики, наголосивши насамперед на маразматичному сюжеті та не менш ідіотських пафосних діалогах.

Проте більшість оглядачів погодилися, що видовищі трюки та бійки перекривають негативне враження від сценарних промахів та приносять неабияку насолоду справжнім поціновувачам бойовиків.

Автор - Анна Купінська