Кінопрем’єри тижня: Че, Коко до Шанель, Заборонена реальність і Ласковый май

23
9 жовтня 2009

Від 8 жовтня на українські екрани виходять три біографічні стрічки: перша частина кінодрами "Че" американського режисера Стівена Содерберґа, російська картина "Ласковый май" Володимира Виноградова, французький фільм "Коко до Шанель" Анни Фонтейн; дещо збоку від загальної тенденції стоїть російський фантастичний бойовик "Заборонена реальність" Костянтина Максимова.

Кожен з трьох названих біографічних фільмів може стати несподіванкою для глядача. Скажімо, стрічка "Ласковый май", розрекламована як правдивий, хоча й дещо поетизований життєпис однойменного гурту, насправді є байопіком знаменитого менеджера бойзбенду - Андрія Разіна. Натомість фільм про палкого борця із імперіалізмом Ернесто Гевару виглядає холодним та беземоційним режисерським експериментом, а стрічка "Коко до Шанель" розповідає лише про юні роки відомої кутюр'є, оминаючи часи її всесвітньої слави.

Лише "Заборонена реальність" повністю виправдала сподівання усіх, хто з нетерпінням очікував на прем'єру стрічки: фанати Василія Головачова отримали екранізацію улюбленого твору "Смерш 2", а кінокритики - нагоду повправлятися у професійному злослів'ї та єхидстві на адресу картини, зайвий раз доводячи, що російське кіно та фантастика - речі несумісні.

"Че". Частина перша: "Аргентинець"

Стівен Содерберґ, який став 1989 року наймолодшим володарем "Золотої Пальми" у Каннах за фільм "Секс, брехня та відео", 2008-го привіз на цей фестиваль і свою останню роботу - дилогію про життя відомого латиноамериканського революціонера Ернесто Гевари "Че".

Свій фільм Содерберґ показав одним чотиригодинним шматком, вважаючи, що поділ картини на частини шкодить творчому задуму. Зрештою, навіть після такого довгого кіноперегляду критики сприйняли картину позитивно. Та як виявилось згодом, звичайні глядачі не поділяли цього ентузіазму - надто незвичною виявилась для них ця стрічка.

 
Сам Содерберґ, який пообіцяв зняти ще й третю частину "Че", якщо дилогія матиме успіх, після провалу картини у прокаті, заявив, що має намір піти з кіно (звісно, чутки виявились перебільшеними, і в американському прокаті зараз демонструється його нова картина "Інформатор", щоправда, також без особливого успіху).

Режисера можна зрозуміти - щоразу "підхалтурюючи" на нових касових проектах, він збирав гроші на власні мистецькі проекти, які врешті решт, не були оцінені публікою.

Втім, саме режисерські амбіції є причиною прохолодної реакції публіки на "Че". І справа навіть не у довгому хронометражі ("Аргентинець" та "Герилья" тривають по 2 години) чи нелінійному способі оповіді, а у холодній відстороненості, з якою Содерберґ змальовує життя та боротьбу відомого ґерильєро.

 
Фільм демонструє нам різні епізоди з життя Ернесто Гевари, міксуючи їх, немов мозаїку. Ми бачимо аргентинську юність Гевари, його боротьбу в лісах Куби, промову в ООН після перемоги кубинської революції та інтерв'ю, яке він дає американській журналістці під час перебування у США.

Содерберґ уникає звичайних кінозасобів, які допомагають глядачеві ототожнитися з героєм, відчути співчуття до нього. Його Че не страждає, не сумнівається, майже не відчуває болю, не закохується і нікому не співчуває. Він - чиста функція проголошуваних партизанами гасел. Зрештою, "Че" виявляється фільмом не про людину, а якраз про революційні заклики до свободи, рівності, братерства, боротьби з імперіалізмом, відданості товаришам, жертовності у боротьбі і т.п.

Переглядаючи фільм, неважко помітити, як концептуально Содерберґ використовує монтаж, зйомку статичною або ж рухомою камерою, чергує епізоди герильї, зняті у кольорі із чорно-білими сценами у США, цілковито відмовляючись від музичного супроводу. Проте хизування технічними прийомами вихолощують сам зміст картини і вона починає скидатися на грецьку статую - холодну, статичну, не здатну повернути погляду через свої порожні зіниці.

 
Сам Ернесто Гевара, через 40 років після своєї смерті, досі залишається міфологічною, емоційно наснаженою постаттю. Болівійці та кубинці вважають його новим Христом, марксисти та радикали сприймають за приклад для наслідувань, а для підлітків усього світу він став невід'ємною частиною масової культури.

Че був не тільки революціонером, але й лікарем та інтелектуалом, який знав Маркса краще за Фіделя Кастро та був освіченіший за більшість очільників кубинської революції. Герильєро відзначався взірцевою чесністю та принциповістю, він боровся із імперіалізмом США та остерігався соціалізму радянського зразка.

Відсторонений погляд Содерберґа на Гевару не може задовольнити ані сучасних революціонерів, для яких справа Че жива й понині, ані любителів скандалів та мелодрам, котрі не знайдуть звичної любовної лінії. Ми побачимо лише джунглі, бої та розмови про необхідність революції та боротьби із США.

 
Зрештою, тим, для кого Че не є взірцем, або ж об'єктом ненависті, фільм Содерберґа може принести неабияке задоволення холодною виваженістю режисури, чудовою акторською грою Бенісіо дель Торо (Ернесто Гевара) та Деміана Бічіра (Фідель Кастро), а також відсутністю нав'язливого поділу персонажів на відвертих мерзотників та безгрішних святенників. Святенник у фільмі лише один - Че Гевара.

Оцінка фільму 4,5 з 5

Прожектор перебудови

Чим дорогий для нас гурт "Ласковый май", пояснювати зайве. Статистика говорить, що кожен п'ятий житель Радянського Союзу хоча б раз був на концерті цього гурту.

Більше того, "Ласковый май" у свідомості чи не кожного пострадянського громадянина середніх років невід'ємно асоціюється з перебудовою, кооперативами, першими радянськими касетниками, що зажовували плівку, самопальними "джинсами-варьонками", "запахом свободи", втіленим у фільмах "Еммануель" та "Грецька смоківниця", і власне, юністю.

"Ласковый май" по-суті є найяскравішим дитям цього часу: гурт з'явився 1986 року, коли курс на перебудову було щойно проголошено, і розпався одночасно із Країною Рад. Учасники групи були дітьми, а її менеджер Андрій Разін - юнаком, проте вони заробляли шалені гроші і мали надзвичайну популярність.

 
Геніальний аферист Разін сформував із десяток гуртів-дублерів, яких під назвою "Ласковый май" відправляв на гастролі по всіх куточках СРСР. Гурти співали під фонограму, часто міняли учасників, але це не зупиняло мільйонну армію фанатів пісні "Белые розы", які незмінно наповнювали стадіони, чатували під гримерками та купували нові записи із "своєрідним" голосом Юри Шатунова.

Про діяльність Андрія Разіна до сьогодні ходять легенди. За чутками, він здобув прихильність керівників теле- та радіокомпаній, видаючи себе за племінника Горбачова; касети для перших записів гурту придбав на гроші, виділені ставропольському колгоспу на купівлю комбайну, та якось зібрав 16 мільйонів карбованців, попросивши фанатів "Ласкового мая" прислати йому по одному рублю.

 
Уся (або майже вся) напівлегальна діяльність Разіна знайшла своє відображення у фільмі "Ласковый май". Щоправда, історичної достовірності від стрічки годі чекати, бо це радше ностальгійна лірична історія про сиріт, які вирішили стати багатими.

Головним героєм картини є саме Разін, а не суперзірка проекту Юра Шатунов. Саме колоритному менеджеру гурту дісталися у фільмі найбільш щемкі епізоди "важкої сирітської долі", любовна лінія та найзахопливіші пригоди.

Проте жодна сюжетна лінія картини не доведена до кінця - так і залишається незрозумілим, чому співачка Катєнька бажає зла Разіну, з якої причини Ліля відмовляється спілкуватися із батьком своєї дитини, і чи отримало хоч якийсь відбиток у душах музикантів безглузде самогубство Наташі? Можливо, відповіді на ці запитання знаходяться у вирізаних сценах.

Стрічка "Ласковый май" - це спроба зобразити романтизований образ "шалених 80-х", водночас уникаючи серйозних конфліктів та сильних характерів, які могли б зачепити та образити прихильників "найдосконалішого у світі ладу" або ж головних учасників подій.

Кар'єра Андрія Разіна, бездарного співака, талановитого організатора, геніального афериста і відомого російського політика заслуговує серйознішого погляду, ніж фільм "Ласковый май", так само як і творчий шлях Юри Шатунова, вічного підлітка, приреченого в тисячний раз виконувати хіт про "бєлиє рози".

Актор В'ячеслав Манучаров, який грає Разіна створює радше портрет легковажного юнака, який, немов граючись, заробляє свій перший мільйон, а не холоднокровного, хитрого та вправного ділка, яким є Разін насправді. Юний артист Сергій Романович, також візуально не дуже схожий на свого персонажа Юру Шатунова, зрештою, зачаровує своєю хлоп'ячою безпосередністю.

 
Найбільше дивує у фільмі Михайло Горбачов (Іван Агапов), який феноменально схожий на Бориса Березовського.  Єдиний, хто намагався зобразити свого героя найближче до оригіналу - це Максим Літовченко, який зіграв Сергія Кузнєцова - засновника гурту "Ласковый май".

Зрештою, творці фільму і не намагалися відтворити "дух епохи", як це зробив, скажімо, Олексій Балабанов у картині "Вантаж 200". Виконавчий продюсер картини "Ласковый май" Тетяна Биковская у одному з інтерв'ю заявила, що любов до афер та аферистів є притаманною рисою російського народу, який потребує "остапів тендерів" та "МММ". І успіх гурту "Ласковый май" криється саме у філігранному вмінні шахраювати.

Схоже, що творці стрічки "Ласковый май" дали російським (та українським) людям те, чого вони, за словами Биковської, так прагнуть, а саме "аферу", якою, власне, і є багато фільмів сучасного російського кінематографа. Ти платиш гроші за повернення у власну юність або дитинство, а отримуєш поганеньку мелодраму із непереконливими героями, надуманими конфліктами та недолугим саундтреком.

Оцінка фільму 2,5 з 5

"Коко до Шанель"

Іще одна прем'єра цього тижня - байопік "Коко до Шанель" розповідає про роки становлення видатної модельєрки. Роль юної Габріель Шанель зіграла незмінна інженю французького кіно Одрі Тоту.

Впродовж декількох років після від'їзду з дитячого будинку, куди її відправив байдужий батько, Габріель працювала швачкою та співала разом із сестрою у барі. Коханець вигадує їй пестливе ім'я Коко, яке стане її псевдонімом. Любовна інтрижка з бароном Бальсаном відкриває їй шлях у вищий світ Парижу. Життя Габріель змінюється, коли вона закохується у англійського бізнесмена - його гроші дозволяють Коко відкрити магазин жіночих капелюшків.

 
В основу фільму Анни Фонтейн ліг однойменний роман колишньої редакторки французького "Вогу" Едмон Шарль-Ру. У стрічці "Коко до Шанель" режисерка намагалася розкрити характер Габріель Шанель, яка мужньо кинула виклик чоловічому суспільству, щоправда, для цього використовувала вплив та гроші коханців.

 
Фонтейн не робить акцент на суперечливих фактах біографії Шанель, як-от роботі куртизанкою, а прагне знайти у юній Коко зародок того таланту, який допоміг маленькій сирітці та колишній утриманці стати однією з найвпливовіших жінок світу.

"Заборонена реальність"

Василій Головачов здобув репутацію езотеричного письменника, який сам вірить у те, про що пише. Проте наскільки кінематографічним є його стиль, мав показати фільм "Заборонена реальність", знятий за книжкою "Смерш 2".

Вже сам синопсис фільму може викликати скептичну усмішку в людей, які близько не знайомі з творчістю Головачова. Це історія про спецназівця Матвія Соболева, який разом із напарником на прізвище Курило перевозять надпотужну суперсекретну зброю. Віроломний Курило краде зброю і викидає колишнього друга з літака. Матвій потрапляє у Богом забуте невідоме село, де і починає нове життя.

 
Проте спокійно жити йому не дають сни, у яких він стає Хранителем Внутрішнього Кола. У реальному житті Матвія знаходить керівник організації "Стопкрим", що бореться із організованою злочинністю. Зрештою, колишній спецназівець візьме участь у битві Добра та Зла.

Думка критиків щодо цього проекту була майже одностайною: "Заборонена реальність" не має до кіно жодного стосунку. Фільмові докоряли відсутністю чітко прописаного сюжету, хоч приблизно схожого на синопсис, невиразністю персонажів, відвертим копіюванням бойових сцен із "Матриці" та "Володаря кілець" і взагалі творчою вторинністю.

Якщо ж після перегляду картини глядач каже, що "Вовкодав" і "Залюднений острів" "були кращими" - такий фільм, безперечно слід оминати десятою дорогою.

powered by lun.ua