"Чорний ворон", сімейні перипетії Василя Шкляра і перевтілення

У Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького нещодавно відбулася презентація роману "Чорний ворон" Василя Шкляра. У творі йдеться про долю повстанців Холодноярської республіки. Під час презентації письменник зустрівся зі студентами та відповів на їхні запитання.

Щоправда, запитання Шкляру передавали на записках.

- У кого плюс два? Бо я не взяв окуляри, - письменник розводить руками.

Голова Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький зачитує записки і сортує їх.

Василь Шкляр родом із Лисянського району, із села Ганжалівка. На презентацію прийшла його двоюрідна сестра Галина Максименко, яка живе в Черкасах.

- Валя - його друга жінка. Молодша на десять років. Вона його двоюрідна сестра. Коли почали жити разом, то у всіх родичів спочатку був шок - як це так? А потім звикли, - каже Галина Максименко .

Хтось питає, про що буде наступний роман. Шкляр каже, що він забобонний і тому не хоче розповідати про задуми.

- Але вам розповім, бо, можливо, не напишу, то ви хоч будете знати, що ось, він хотів таке написати. Якщо ви поїдете у Суботів у Ільїнську церкву, то побачите, що там написано "Тут поховано Богдана Хмельницького".

Але всі ми знаємо, що його там поховали, а потім прийшли вороги і розкидали його прах. Насправді ж прах Богдана Хмельницького ніхто не розкидав. Начальник контррозвідки Хмельницького на прізвище Капуста був дуже мудрий чоловік, і знав, що ворог захоче поглумитися над прахом гетьмана. Тому й перепоховав.

Існує кілька версій, де саме. Наприклад, дехто каже, що Капуста завіз прах Хмельницького до Стамбулу, і там поховав. Але якого біса було везти ховати в Стамбул, якщо поруч є Холодний Яр? Ця таємниця передавалася із покоління в покоління, і на Чигиринщині є люди, які якщо не точно, то, принаймні напевне щось знають. Коли я напишу свій наступний роман, ми з вами зможемо нарешті піти і поклонитися прахові Богдана Хмельницького.

Записок уже назбиралося так багато, що Слабошпицький озвучує лише найцікавіші.

- Запитання професіоналу від початківця: як вам вдається писати такі довгі романи і не забувати вкінці про те, що було на початку?

- Олександр Дюма писав історичні романи, у яких було багато дійових осіб. Траплялося, що якийсь герой загинув, а Дюма про це забував, і знову писав про нього, як про живого. Тоді письменник придумав вихід. Він робив такі маленькі фігурки, і якщо хтось гинув, то він його - бац (імітує щигля) і викидав. Я так не роблю. Ви, мабуть, здивувалися б, якби я сказав, що напам'ять можу прочитати цей роман. Але це треба до завтрашнього ранку сидіти тут.

- А ви б хотіли опинитися в епіцентрі тієї боротьби, перенестися в той час, у якому відбуваються події "Чорного Ворона"?

- Звичайно, ви чекаєте, що я скажу: (надуває щоки і говорить низьким голосом) "Так, хотів би, я сів би на коня, взяв би шаблю..."

Найбільше мене вражає у психології хлопців-повстанців те, що для них у боротьбі була величезна радість. Коли казали, що бій відміняється, то у них, напевно, відчуття було таке, ніби тобі жінка в останній момент відмовила, і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням.

А якби нам завтра сказали: "Хлопці, приходьте - роздаватимуть зброю! Тихенько беріть автомати, підемо штурмувати Верховну Раду!". Я певен, що хтось би відразу відповів: "У мене грип, у мене мама хвора, а в мене спина болить...". До речі, справді - в мене спина болить (Шкляр хапається за бік).

Василь Шкляр із дружиною (зліва) та з письменницею Валентиною Коваленко

Презентація закінчується. Підходжу до Валентини, дружини письменника. Вона за освітою філолог. Працювала журналісткою. Зараз - радник народного депутата, голови Спілки письменників Володимира Яворівського.

- Як воно - бути дружиною митця? Дуже складно?

- Ні, зовсім не складно. Щоправда, по-різному буває. Мені часом дуже хочеться спілкуватися, розповідати щось своє - як там у мене на роботі, ще щось... Розповідаю-розповідаю... Бачу - він десь далеко.

- Це дратує?

- Ні, я просто розумію, що це не на часі, і відходжу. Звикла. Також звикла до того, що до нього підходять жінки, відштовхують мене і кажуть: "Женщіна, отойдітє!". У мене такий характер, що я людина більш вольова, жорсткіша, ніж Василь. А він, хоч вигляд у нього й суворіший, насправді людина м'яка.

Але я з ним стаю іншою, бо розумію, що він вищий за мене і заслуговує на те, щоб я перша йшла на поступки. Хоча грандіозних сварок у нас немає. Ми частіше сміємося одне з одного. Любимо кепкувати над друзями, а якщо нема з кого, тоді сміємося самі з себе.

- Буває таке, що чоловік у вас питає поради, коли щось пише?

- Коли писав "Кров кажана", питав, що відчуває жінка під час пологів, ще там щось... Я взагалі тоді була своєрідним консультантом (сміється).

В актовій залі університету "Чорного Ворона" продають за 30 гривень. Студенти (переважно - дівчата) купують і стають у чергу, щоб отримати автограф автора.

- Дівчата, може вже досить?! Бо у письменника, мабуть, не так зболіла рука, коли писав роман, чим оце поки вам книжки підписує, - докірливо каже поетеса Валентина Коваленко.

- Напишіть, будь ласка: "Людочці", - каже студентка.

- Добре, - погоджується Василь Шкляр. Його запитують, чого так мало посміхається.

- Так, із жінкою ж приїхав, - жартує Михайло Слабошпицький.

Усі фото автора