Сестра Андрія Тарковського про сімейні проблеми, творчість і спокуту

65
22 грудня 2009

21 грудня відбулася творча зустріч із сестрою видатного російського кінорежисера Андрія Тарковського - Мариною Арсеніївною, а також із її чоловіком та другом покійного метра, кінорежисером та сценаристом Олександром Гордоном.

Андрій та Марина Тарковські походять з родини літераторів: знаного поета і перекладча Арсенія Тарковського та маловідомої письменниці Марії Вишнякової. Арсеній Олександрович покинув родину, коли синові було три, а дочці один рік. Проте діти все життя відчували духовну спорідненість із батьком. Вірші Тарковського в авторському виконанні прозвучали у фільмі Андрія Арсенійовича "Дзеркало".

Андрій Тарковський закінчив ВДІК, а його вчителем був Михайло Ромм. Під час навчання Тарковський зняв кілька студентських фільмів спільно із однокурсником Олександром Гордоном. Перше професійне визнання прийшло до молодого режисера після дипломної роботи "Каток і скрипка", яка отримала головний приз на Нью-Йоркському фестивалі студентських фільмів 1961 року.

Міжнародна слава до Тарковського прийшла зі стрічкою "Іванове дитинство" (1962), яка здобула багато престижних кінонагород,  зокрема, "Золотого лева святого Марка" Венеційського фестивалю. Загалом режисер зняв сім повнометражних кінострічок, які тепер вважаються взірцем правдивого мистецтва. Без цих фільмів годі собі уявити історію сучасного кіно.

Особисте життя режисера було доволі бурхливим. Вперше він одружився у студентські роки з однокурсницею Ірмою Рауш, яку у 38 років покинув заради колеги Лариси Кізілової. Непрості стосунки поєднували Тарковького із кінознавцем Ольгою Сурковою, яка 2002 року видала книгу "Андрія Тарковський і я (записки піонерки)", у якій підняла завісу над багатьма подробицями творчого та особистого життя знаменитого кінорежисера.

1984 року Андрій Тарковський заявив, що не повернеться до СРСР з Італії, де фільмував картину "Ностальгія". Його родина довгий час не могла добитися дозволу поїхати до нього у Європу.

1985 року, під час зйомок "Жертвопринесення" у Швеції, Тарковський дізнався, що хворий на рак легенів. Натупного року його нова картина отримала "Спеціальний приз журі" у Каннах. 29 грудня 1986 року режисер помирає у Парижі. Дізнавшись про смерть сина, Арсеній Тарковський важко захворів, внаслідок чого пішов з життя 1989 року.

У Росії спадщиною Арсенія Олександровича та Андрія Аресенійовича займається філолог та письменниця Марина Тарковська, яка видала кілька книжок спогадів про своїх видатних родичів. Старший син режисера - Арсеній став лікарем і майже не цікавиться спадщиною батька, а ось молодший - Андрій очолює міжнародний інститут ім.Андрія Тарковського.

Зустріч із Мариною Арсеньївною та її чоловіком Олександром Гордоном відбулася у приміщенні культурно-освітнього центру "Майстер Клас". Літнє подружжя охоче відповідало на запитання глядачів та не боялося згадувати про інтимні та часто неприємні подробиці з життя власної сім'ї. Загалом камерна атмосфера, яка панувала в залі, нагадувала більше родинні посиденьки, ніж звичайну зустріч із шанувальниками.

Марина Арсеніївна про походження родини Тарковських

Наша родина тісно пов'язана з Україною. Тарковські походять із Польщі, з міста Любліна. В часи Петра І вони опинились на Волині та поступово просувались звідти до Житомирської губернії. В Житомирі зберігся архів Тарковських, із усіма перипетіями отримання російського дворянства, якого вони добивалися 50 років. У Тарковських були землі в районі Овруча та Прип'яті, але без кріпаків.

Потім вони (рід Тарковських - прим автора) опинилися у чудовому місті Єлисаветґраді, місті, яке брат Достоєвського назвав "маленьким Парижем". Це було третє місто в Російській імперії, де ходив трамвай. Там була електрика. Там зародився український національний театр. Батьковими родичами були брати Тобілевичі. А з Марією Заньковецькою нашого дідуся пов'язували теплі, майже любовні стосунки.

Існує легенда про дагестанське походження роду Тарковських, але це тільки батькова гра, і певним чином містифікація. Колись, серед радянських письменників, батько опинився у Дагестані, і коли назвали його прізвище, із натовпу вийшов сивий старигань, поважний аксакал і сказав: "Ти наш князь". Він хотів поцілувати татові руку, але оскільки це був якийсь 1937-38 рік, то батькові стало не по собі і він сказав, що ніколи не мав князівського титулу.

Марина Тарковська про стосунки із родиною, братом та батьком

Стрічка "Дзеркало" займає особливе місце у творчості Тарковського. У ній він розказує про себе. Про те, як він спокутує провину перед своїми близькими. Адже він залишив свою першу родину і згодом відчував провину і перед нею, і перед батьком та матір'ю. Фільм став називатися "Дзеркало", бо Андрій розумів, що він повторив долю його батька, який розлучився з нашою матір'ю.

У мене самої було відчуття величезної провини перед Андрієм. Я дуже принципова та не пробачаю деякі речі. Андрій пішов з родини та залишив хлопчика, Арсенія. Тоді я дуже страждала, адже він був мені як син. Я не могла пробачити цього дуже довго, і коли Андрій наполягав, щоби я побувала в його домі, побачила його нову дитину, і цю дружину... А тепер, із плином часу, я розумію, що це зведення рахунків було надзвичайно нерозумним та непотрібним.

Мені тато якось сказав (а вони з матір'ю перші прийшли до Андрія на Новий рік, він запросив їх у свою нову родину, і в них вже був маленький Андрійко): "У Андрія може бути скільки завгодно дружин, а брат у тебе - один". Ці татові слова примусили мене дивитися на ситуацію тверезіше.

Після смерті батька я почала займатися його спадщиною. І тоді, заглибившись у його творчість, я зрозуміла, що це був видатний поет. Дмитро Сергійович Ліхачов (видатний російський літературознавець - прим. автора) сказав, що бувають поети яскраві, які спалахують, немов феєрверк, і гаснуть, а Тарковський залишиться на багато-багато років.

У 60-ті його вважали старомодним, але його книги видаються з року в рік. Я розумію, що це видатний поет радянського часу, хоч це може звучати парадоксально. Інколи кажуть, що він належав до Срібного віку, але він більше продовжував класичну поезію Пушкіна й Тютчева.

 
Тарковський та його творча група

На першому великому фільмі ("Іванове дитинство" - прим. автора) Тарковський залежав від оператора Вадима Юсова. Андрій зрозумів, що аби знайти спільну мову з Юсовим, потрібно засипати його діловими пропозиціями. Юсов знаходив для фільмів власні рішення, але ідеї підказував Тарковський.

На зйомках "Сталкера" була дуже складна ситуація. Вони (Тарковський та його оператор Георгій Рерберґ) працювали ще над "Дзеркалом", і ця робота була дуже злагодженою. Ви знаєте, що "Сталкерів" було фактично два, уся натурна зйомка під Таллінном пішла в брак через прострочену плівку; на "Мосфільмі" думали, що "так і треба", а відповідальність на себе так ніхто і не взяв. Стосунки між Рерберґом і Тарковським на той час буди дуже напружені.

Коли виявили брак, Рерберґ покинув зйомки і не став розбиратися, а в Андрія Арсенійовича стався інфаркт. Адже була втрачена справа кількох років його життя. Гроші всі закінчилися. Середня ланка Госкіно пішла назустріч Тарковському і запропонувала зробити ніби двосерійний фільм, і видати гроші на другу частину. Стрічку зняв чудовий оператор Олександр Княжинський.

Далі Тарковський сам сів за камеру: він будував мізансцени, вказував оператору зміну світла, визначав переміщення актора в кадрі. І ось коли все було вирішено точно, без всяких імпровізацій, тоді він саджав оператора за камеру, і той бачив, що йому треба робити. Так він працював і в "Ностальгії", і в "Жертвопринесенні". Так що оператор Свен Ньюквіст на нього ображався, але потім зрозумів його позицію.

У Андрія були власні вимоги до акторів. Для нього актор був особистістю, яка виражала ідеї режисера, втілені у сценарії. Тому актор повинен був тільки виконувати накази постановника, аби зануритись у той світ, що був потрібен Тарковському. Це було нелегко. Ви пам'ятаєте роль скомороха у фільмі "Андрій Рубльов", яку зіграв Ролан Биков. Андрія дратувала його акторська енергія, бо Биков весь час щось пропонував.

Ідеальним актором для Тарковського був, звичайно, Анатолій Солоніцин (виконавець ролі Рубльова - прим. автора). До речі, він дуже любив Миколу Гринька і вважав його надзвичайно доброю, чутливою людиною та прекрасним актором. Кажуть, що той нагадував Тарковському батька. Недарма у фільмі "Іванове дитинство" він грає полковника Грязнова, який по-батьківськи ставиться до хлопчика.

Тарковський та колеги по цеху

Тарковський не вважав своїми вчителями ні Ейзенштейна, ні Пудовкіна, а коли згадував прізвище Олександра Довженка, то не тому, що той був його духовним вчителем. Просто Довженко був найменш ідеологізованою людиною в цій плеяді першої радянської режисури. Він був щирішим, ближчим до землі та народу, ближчим до основ життя: народження, кохання, смерті. Саме це і подобалось Тарковському.

Андрій дуже добре відгукувався про Михайла Ромма, і як про свого вчителя, і як про людину великої громадянської мужності, принциповості, чесності. Поте після закінчення ВГІКу в них не було тісної дружби.

А серед світових режисерів можна казати лише про тих, хто був цікавий його поколінню: Робер Брессон, Акіра Куросава, Мікеланджело Антоніоні. Йому подобалося небагато режисерів, бо він сам належав до цієї категорії "небагатьох".

Берґман теж належав до категорії улюблених режисерів Тарковського. Зйомки "Жертвопринесення" відбувалися на острові Ґотланд, недалеко від помешкання Берґмана. Його друг, Ерланд Юзефсон, який знімався у Тарковського, часто пропонував Берґману запросити того в гості.

Берґман сказав, що не уявляє, як сидітиме з Тарковським на дивані та провадитиме бесіду. Іншого разу, коли в Стокгольмі відбувся показ фільму про зйомки картини "Фанні та Александр" Берґмана, в зал увійшов Тарковський. Знаменитий скандинавець розвернувся і пішов, бо не хотів знайомитися із режисером, якого вважав геніальним. Для нього Тарковський був незбагненним режисером.

powered by lun.ua