Літературний рік 2009: довгоочікувані книжки і старі-добрі письменники

17
28 грудня 2009

Минув ще один літературний рік в Україні. На жаль, в нашій країні немає остаточної точки періодизації на такі "роки". Чи можна тут застосовувати поділ на звичайні календарні роки від 1 січня до 31 грудня?

Парадоксально, найбільш обговорювана подія літературного 2009 року припала на кінець грудня. 23 грудня вийшов друком новий роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів". Вже не одне і не два видання охрестили його "довгоочікуваним". Думаю, скоро роман збере щедрі жнива нагород, а видавець - читацьких грошей.

Попри все, варто спробувати не засліпитися сяйвом цих фар дальнього бачення і не забути про інші цікаві книжки 2009 року. Тим більше, що серед них можна знайти щось подібне на загальні тенденції.

Нове - гарно забуте старе

Цього року видавці скористалися шансом підзаробити на старих-добрих текстах старих-добрих письменників.

За прикладами далеко ходити не потрібно - достатньо зазирнути на чільні полички відділу сучасної української літератури будь-якої книгарні.

"Моя остання територія" Юрія Андруховича, вкотре перевидана "Друга спроба: вибране" Оксани Забужко, "Лілі Марлен" Сергія Жадана, "Божественна Комедія" Тані Малярчук, "Досвід коронації" Костя Москальця...

Всі ці книжки тільки схожі на нові. Насправді під обкладинками - "солянки" більшої чи меншої художньої цінності.

"Моя остання територія" Юрія Андруховича (серія "Приватна колекція" видавництва "Піраміда") може зацікавити хіба фанатів письменника або літературознавців (андруховичезнавців?). Тут зібрані дуже ранні тексти дуже різних жанрів - від поезії до есеїстики.

З іншого боку - це зовсім не погана "затравка" для наступної книжки, яка теж буде про територію. В ній обіцяють помістити 111 текстів малою прозовою формою про 111 міст світу. В алфавітному порядку. Ну просто як Ролан Барт і його "Фрагменти мови закоханих"...

Про нову ще ненаписану книжку Андрухович уже не раз і не двічі розповідав у цьогорічних інтерв'ю. Навіть фрагменти зачитував під час "Культпоходу 2х2" - спільного вечора себе, 2 швейцарських поетів і Жадана.

Останній, до речі, теж випустив "свіжак".

"Лілі Марлен" Сергія Жадана (видавництво "Фоліо") лише здається новою збіркою нової любовної лірики відомого харківського літератора.

 
Попри те, що зовсім недавно Жадан розповідав: "Для мене дуже важливо, щоб кожна наступна моя книжка не повторювала попередню", у збірці "Лілі Марлен" - жменька нових поезій циклу "Лесбійки" та 2 перекладені поезії німецького автора на ім'я Ганс Ляйп. Решта - інтимна лірика з давно відомого і прочитаного доробку поета.

Знову-таки, лишається сподіватися, що це - лише відпрацювання міфічного (в сенсі недостовірності інформації) контракту на видання однієї книжки на рік у "Фоліо". Або ж думати - все лише для того, щоб читачі не забували, з усе більшим нетерпінням чекаючи на колись давно обіцяний новий роман.

Не минуло і 3 років після "Капіталу" Сергія Жадана, як до прижиттєвого видання повного зібрання творів дожив ще один молодий автор. "Божественна комедія" Тані Малярчук (видавництво "Фоліо") містить повний прозовий доробок письменниці.

Книжка в певному сенсі навіть корисна, якщо припустити, що після ну дуже масового "Звірослова" пересічний читач-неофіт захоче познайомитися з рештою текстів Малярчук. Великий формат не дасть відкрутитися - доведеться купувати все за ціною одного. Хоча може і не варто іронізувати - наприклад, деяким моїм студентам вдалося купити омріяний "Звірослов" тільки в такому форматі.

"Досвід коронації" Костя Москальця (серія "Приватна колекція", видавництво "Піраміда") повторює всю описану схему.

В "Досвід коронації" увійшли прозові тексти та есеїстика, що вже публікувалися. Тільки от книжки Москальця видаються порівняно рідко. У певному сенсі кожен текст, який увійшов у нову книжку - це бібліографічна рідкість. Тому потенційним фанатам може згодиться.

Антологія: в пошуках приводу

Звісно, українські видавці публікували і більш шляхетні старі-нові книжки, тобто антології, які подекуди дотягували до рівня "високої полиці".

Наприклад, повне зібрання текстів Богдана-Ігора Антонича (видавництво "Літопис"). Воно видане з нагоди 100-річчя від дня народження поета, яке в Україні святкували більш ніж скромно.

 
Коментувати зміст немає сенсу - нарешті є хоч одне повне видання текстів відомого українського поета. І слава богу.

Принцип пошуків приводу для випуску гарної книжки спрацював і з виданням "Майк Йогансен. Вибрані твори" (видавництво "Смолоскип"), яку впорядкував Ростислав Мельників, автор першої в Україні дисертації з творчості цього автора.

Майк Йогансен - один із покоління Розстріляного Відродження. Його творчість - порівняно маловивчена сторінка української літератури 20 століття.

До речі, справа не зупиниться на цьогорічних 768 сторінках від "Смолоскипа". Подейкують, що видавництво "Критика" взагалі готується видати 6-томник.

Це має статися у 2010 році, коли Україна відзначатиме 100-річчя з дня його народження. Принаймні, сподіваюся, що відзначатиме.

Надзвичайно важливою для сучасного літературного та літературознавчого процесу стала публікація антології поезії та есеїстики "Українські літературні школи та групи 60-90-х років ХХ століття" (видавництво "Піраміда").

Тут вперше під одну обкладинку помістили тексти найвизначніших представників літературних груп і шкіл України кінця 20 століття. Це справжня енциклопедія новітньої української літератури від "Бу-Ба-Бу" до "Червоної Фіри", від Київської школи поезії до "Нової дегенерації".

Смаколик: у антологію вміщено немало есеїв поетів про поетів, тобто видання буде корисне і тим, кому цікавіше не читати поезію, а стежити за розборками літераторів між собою.

Набагато нижчі політ і полиця випали антології "Літпошта" (видавництво Жупанського).

Ця збірка текстів молодих поетів різної (само)розпіареності - клон ідеї антології поетів-двотисячників "Дві тони" (видавництво "Маузер", 2007 рік).

Упорядником антології "Літпошта" стала така собі Марія Шунь. За чутками, саме вона профінансувала "Літпошту" - видання відібраних на власний смак текстів.

Книжка дуже амбівалентна. З одного боку, "молодым везде у нас дорога", з іншого - ну надто вже "свої люди" зустрілися на сторінках антології... Сюди додайте до смішного погану коректуру і редактору. Курйоз: у "Літпошті" вірші Богдана-Олега Горобчука підписали іменем Миколи Леоновича, а вірші Леоновича - прізвищем Горобчука.

"Довгоочікувана" література

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів" ("Факт")

Юрко Іздрик "ТАКЕ" ("Клуб сімейного дозвілля")

Таня Малярчук "Звірослов" ("Фоліо")

Олесь Ульяненко "Там, де Південь" ("Треант")

Василь Шкляр "Залишенець" ("Клуб сімейного дозвілля")

Їх єднає саме ось це (довго)очікування - ці письменники так чи інакше чи не в усіх інтерв'ю розповідали про процес творення нового тексту або навіть оприлюднювали результати його перебігу, підігріваючи постійний інтерес читача. Наприклад, уривки роману Оксани Забужко друкували в п'ятому номері "Сучасності", а Іздрик сам оприлюднював оповідання своєї збірки в Живому Журналі.

Про деякі з цих книжок "Українська Правда. Життя" вже писала.

Тому спробуємо краще окреслити якісь загальні тенденції найпопулярнішої сучасної української літератури.

Колись ще не так давно, всі, хто мав час і натхнення, говорили про автобіографічність і щоденниковість сучасної української літератури, щиро радячи письменникам стати на шлях нормального сюжетного письма.

Думаю, цього року дорікнути просто немає чим.

Навіть якщо, не надто заглиблюючись у смисл, погортати будь-який текст зі списку вище, можна легко помітити як мінімум наявність сюжету. Причому видавці з усіх сил підкреслюють - автор точно знав, про що пише.

Куди не кинь оком - кругом суцільна об'єктивна дійсність.

Щоправда, у виборі об'єкту та дійсності смаки розійшлися.

Таня Малярчук і Олесь Ульяненко віддалися польовим дослідженням на місцях - хто в Києві, хто в Миколаєві. Обидва так чи інакше стверджують бажання (мету?) створювати тексти на основі дійсності нашого часу. З іншого боку, ці письменники так чи інакше тяжіють до автобіографізму.

Ульяненко поринає в спогади. Малярчук обирає час теперішній, в real-time транслюючи картинку своїх підглядань за посполитими сучасності.

Натомість Оксана Забужко і Василь Шкляр пірнули в архівні матеріали. Якби існував такий вид спорту - затримувати повітря і плавати на глибині документів - то Шкляр однозначно переміг би зі своїми 13 роками розбирання паперів.

Забужко цей рекорд не побила - вона написала роман майже вдвічі швидше, за 7 років. В процесі роботи над "Музеєм покинутих секретів" вона примудрилася ще й зробити "Notre-Dame d'Ukraine: українка в конфлікті мофілогій" у 2007.

Зате по об'єму книжки мало кому ж авторів художньої прози вдасться обійти пані Оксану - ану, може ви знаєте сучасний український роман на 830 сторінок?

Хоча звісно не тривалість роботи і не кількість сторінок тут важать.

Важить інше.

Якщо тези Шкляра в "Українській Правді. Життя" вже озвучувались, то на тезах Забужко варто зупинитися окремо.

Десь на початку зустрічі з читачами в суботу 26 грудня Забужко сказала про відсутність "єдиного наративу в нашій історії". Вочевидь, варто припустити, що саме його творенням вона займалася на сторінках нового роману.

Якщо чесно, наразі Оксана Забужко зробила всю роботу замість літературних критиків. Під час свого виступу 26 грудня письменниця недвозначно поставила себе і свій новий текст у потрібний контекст.

Це контекст "порушення 60-річного табу на говоріння", бажання "почистити авгієві стайні комунізму", звернення до "теми непроговореної".

Таким чином у письменниці з'явилися всі підстави поміняти амплуа з апологета української шляхетної традиції на амплуа "піонера", який вперше озвучує "маргінальну тему, яка мала би бути магістральною".

Крім того, Оксана Забужко позиціонувала себе в симпатичний контекст світового мейнстріму, акуратно провівши паралель між собою та Нобелівським лауреатом 2009 року Гертою Мюллер. Мовляв, поезія Мюллер "це той самий "Музей покинутих секретів".

З огляду на видання у жовтні 2010 роману "Музей покинутих секретів" німецькою мовою, в інтернеті вже то тут, то там лунають запитання на кшталт "Коли Забужко висунуть на Нобеля?"

В суботу під час презентації "Музею покинутих секретів" для читачів надзвичайно симптоматично висловився Юрій Макаров. Він сказав про "правильні цінності".

Готуйтеся - в українській літературі явно починають творення нового національного великого наративу.

І тільки Іздрик зі свого калуського бункера споглядає свою особисту деформовану картинку світу, не виходячи за межі власного особистого світовідчуття, будуючи власну альтернативну модель сприйняття.

Напевно, саме за це йому і дали цьогорічну премію "Книжка року Бі-Бі-Сі", де Іздрик з "ТАКЕ" обійшов решту більш чи менш об'єктивних і більш чи менш історичних романів. На тлі минулорічної перемоги лавсторі про село від Люко Дашвар - це наштовхує на роздуми.

У них і пропоную поринути до кінця наступного літературного 2010 року.

Вдалих свят і ненудних книжок у новому році!

powered by lun.ua