Оксана Забужко про розкіш, новий роман і гру
26 грудня у книгарні "Є" було щось більше за аншлаг: певно не тільки яблуку, а і маленькій порічці місця би не знайшлося. Винуватцем усьому - новий "багатоперсонажний і мультисюжетний роман" Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", який нарешті вийшов друком у київському видавництві "Факт".
Відносно натовпу та ажіотажу згадувались сюжети новин про людне очікування на нове творіння Джоан Роулінг у Великобританії - хіба що українці не займали вночі черги під книгарнею.
Кількість людей, що перебували в головному і сусідніх залах книгарні, і які намагались протиснутися у приміщення, але не знайшли собі місця під екраном, була дійсно вражаючою, хоча і лишилась не обчисленою.
Модератор зустрічі Юрій Макаров закликав присутніх до толерантності: журналісти і надто оператори мали ходити по головам. У сусідніх залах публіка дивилась трансляцію з екранів, дехто у менш людних кутках книгарні встигав копирсатися у книжкових полицях, не випускаючи із рук чималу книжку, заради якої всі зібрались.
"Такий дискомфорт навіює страшенний оптимізм," - зауважив Юрій Макаров щодо жертв, на які мали іти усі присутні заради зустрічі (мале приміщення, в якому більша частина людей провела 2,5 години стоячи. При чому стояти теж було не особливо зручно, багато людей хотіли вийти, але шкодували залишити місця заради ковтка свіжого повітря).
![]() |
Але попри періодичні жарти ця, як і інші зустрічі із пані Оксаною, нагадувала просвітницьку лекцію на волонтерських засадах: в кінці навіть прозвучало дещо наївне, але досить слушне прохання: щоби авторка хоча би раз на рік проводила своєрідні guest lectures для власної аудиторії пошановувачів.
І якщо у інших країнах це прохання могло би бути кумедним, на сьогоднішній день воно відображає реальний стан речей: Оксана Забужко за можливості щоразу доносить величезний шмат інформації, якої наш український простір ще не засвоїв.
Україна про світові новинки дізнається із запізненням - і література тут не є щасливим винятком, який би підтвердив правило.
Якщо у попередніх інтерв'ю і творах Оксана Забужко агітувала читати принаймні нобелівських лауреатів, таких як Доріс Лессінг і Тоні Морісон (остання, певно, тільки агітаційними зусиллями Забужко перекладена Олегом Королем і видана 2007 року у київському видавництві "Юніверс"), так і в суботу мова авторки зачасту мала характер роз'яснення співвітчизникам світових тенденцій літератури (про важливість відзнаки Нобелівською премією Герти Мюллер і переворот загальноєвропейського світогляду через праці Нормана Девіса).
Обіцяне, якого чекали 7 років
"Давайте усвідомимо, що роман є предметом розкоші, він є продуктом достатньо багатого суспільства. Наявність роману і великого роману сама по собі свідчить про час і про суспільство, бо для нього потрібно дуже багато попередніх соціальних умов, і література має бути професією, бо романи на колінах не пишуться," - так прокоментувала авторка появу свого масштабного епосу.
Вихід у світ "Музею покинутих секретів" стало чи не найочікуванішою подією в гуманітарному житті країни впродовж останніх семи років - з 2002 року, відколи Оксана Забужко урочисто визнала, що працює над новим романом.
Авторка зізналась, що ці 7 років були написанням у стахановському темпі: історичні сюжети твору вимагали найбільшого часу і клопітливої дослідницької роботи. А під час написання роману (у 2007 році) Забужко у співпраці із тим же видавництвом "Факт" видала ще і монографію "Notre Dame D'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій", яку у 2008 році журнал Корреспондент назвав "Найкращою українською книгою року" в номінації "Документалістика".
Тому письменниця вважає, що навіть 7 років - це зашвидкі темпи написання для такого панорамного матеріалу, як епос про життя українців протягом останніх 60-70 років.
![]() |
У книгарні ніде було яблуку впасти |
Під кінець події із видавництва привезли ще 150 книжок - і вони були моментально розібрані: адже люди чатували на новинку під касою протягом всієї презентації. Тепер на сайті видавництва "Факт " висить офіційне вибачення перед читачами, яким доведеться дочекатись наступної "порції" книжок, що має вийти після різдвяних канікул.
"Лав сторі" чи роман про УПА?
Сама Оксана Забужко застерегла: оскільки книжку прочитало на сьогоднішній день лише кілька десятків читачів, це дає простір для найнеймовірніших домислів.
Про що цей роман, який насправді є епосом? "Певно про вибір, який мусить робити кожне покоління у різних історичних декораціях," - так лаконічно авторка сконцентрувала тему, розкриту у сотнях сторінок.
Оскільки журналістам і критикам було відомо, що Оксана Забужко для нового роману студіює матеріали про діяльність УПА, принаймні 5 останніх років письменниця була вимушена публічно наголошувати, що "Музей покинутих секретів" скоріше не про УПА, а про любов.
Дія твору відбувається на початку 2000-х, оповідь закінчується навесні 2004-го року. Верхівкою айсбергу є роман головних героїв, і в цей сюжет вплітаються історії різної хронологічної довжини, що ніби випливають на поверхню: Друга світова війна, підпілля, повоєнний простір, 60-ті роки, перебудова, конфліктні 90-ті - усе це вкладено у складний часопростір роману.
![]() |
Ця художниця є автором циклу полотен "Секрети" за мотивами старої гри, якою бавились дівчатка: у землі викопували ямку, в яку вкладали своєрідний колажик із камінців, квітів, яскравих дрібниць. Потім це накривали скельцем і закопували землею - це був схований секрет, на який потім приходили дивитися, як це скельце мерехтить на світлі.
За словами Оксани Забужко, у цю гру грали дівчатка в Росії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Письменниця вважає, що українська гра в секрети походить від часів, коли наші прабабусі мусили від більшовиків ховати у землі ікони. Внучки, не знаючи первісного смислу, повторювали цей своєрідний ритуал.
Під час своїх пошуків головна героїня закохується у двоюрідного онука тієї загиблої жінки, чию смерть вона наслідує. Він - фізик за освітою, належить до покоління, яке у розрусі 90-х мусило змінити професію: в даному випадку - зайнятись торгівлею антикваріатом.
В якийсь момент головним героям починають снитися чужі сни, потім виявляється, що то уривки пам'яті мертвих членів їхньої родини, про яких вони навіть не знають - так до сучасності достукується минуле і секрети випливають на поверхню.
На сторінках роману - життя трьох поколінь. Члени цієї родини далеко не завжди знають одне про одного - кожен з них бачить тільки свою частину правди. Суцільну, панорамну картину подій читач відкриє для себе на останніх сторінках твору - в останньому, "восьмому залі" музею (саме таку назву носять розділи роману).
На початку роману, щоби читачеві полегшити орієнтацію у персонажах, уміщено родовід обох головних героїв - це така собі стисла історія їхніх родини за усе ХХ століття, яка подає типову картину історії України цього часу.
Роки чорнової роботи
Оксана Забужко зізналася, що починаючи писати роман у 2002 році, не знала, за який шмат роботи береться. Тоді в її уявлені для написання частини роману про Другу світову війну і УПА було би досить перечитати "Літопис УПА", щоби відновити хід подій.
"Чого ніколи не вигадає письменник - це деталей. Це та дослідницька робота, над якою доводиться працювати постійно, особливо, коли йдеться про минуле, коли деталей з натури жодним чином не підбереш," - коментує авторка одну із причин копіткої праці.
Але ще на початку написання виявилось: з теми УПА жодного монографічного посібника з цілісною картиною подій немає. "Довелося виконувати чорнову роботу польового історика: висиджувати по архівах, їздити по Україні і за її межами," - нарікала на несистематизованість інформації з української історії ХХ століття пані Оксана.
Письменниця записувала десятки годин інтерв'ю з учасниками подій 40-х років: на початку написання твору ще можна було застати "живу пам'ять", багато носіїв якої за ці 7 років вже пішли з життя. "На сьогоднішній день, поки всього не забула, я могла би написати як мінімум ще одну таку книжку за цією темою," - оцінює Забужко масштаб виконаної "польової" роботи.
Оксана Зубужко зазначає, що архіви УПА - це ті самі закопані секрети, які хоронилися в бідонах з-під молока, залиті сургучем.
![]() |
Натовпу не злякались навіть молоді мами |
Забужко не раз наголошувала, що збирання фактажу було ускладнене мало не 60-річним табу на говоріння: ветерани так само продовжують не довіряти і зберігають той самий режим суворої конспірації. "Демобілізації у нас не було," - таке зізнання авторка почула від одного із тих, які ідуть із життя, так і не розказавши.
Звертається письменниця і до опису інших трагічних подій - голоду 1947 року. "Насправді оті колгоспні раби, які лишилися після голодомору - це абсолютно інший соціум", - нагадує Оксана Забужко про засудження 30 тисяч української інтелігенції, після чого "інтелектуальний захист нації був неможливий".
Авторка вважає, що має бути озвучена заслуга підпілля у організованій допомозі - адже тоді були відкриті склади, що накопичувались ще з 1943 року - цим ми завдячуємо, що 1947-й не став другим 1933-м.
"Ми ніколи сповна не дізнаємось своєї історії, поки не буде сповна відкрито російських архівів... Тому єдина історія, якій можна довіряти - це історія родинного переказу," - додає Забужко.
Мейнстрім для відсталих
"На сьогоднішній день у нас не вироблено національного наративу - тобто єдиної картини, єдиної зв'язної послідовної розповіді про нашу історію 20 століття, чи хоча би повоєнної історії. Саме тому ми не є європейською країною, ми не в європейській унії і не скоро в ній будемо... Ми всі продовжуємо жити у поствоєнному світі, світі, породженому і сформованому Другою світовою війною," - так охарактеризувала пані Оксана нинішній стан справ української літератури.
"До того часу, поки на Заході наративи будуть реконструйовані, ми тільки прийдемо до створення власного. Їм є що реконструювати, ми реконструюємо, конструюємо і реконструюємо одночасно. Це завдання потрійної складності. Але нинішній час - це наш шанс потрапити у світовий мейнстрім," - такий висновок зробила авторка із картини сучасного літпроцесу.
"Урожай, куплений заздалегідь"
Оксана Забужко дуже рада, що вже завершується робота над першим перекладом "Музею покинутих секретів": німецьке видавництво купило права на переклад ще 3 роки тому, коли книжка не була дописана. Презентація відбудеться у жовтні 2010 року у Франкфурті. А зараз ідуть перемовини із польськими, голландськими, шведськими видавництвами, які також виявили інтерес до роману.
Пані Оксана з нетерпінням чекає реакції польської аудиторії, "бо Польща нічого іншого про УПА не знає, вона не чула прямого голосу з України".
Як зізнались найперші українські читачі (серед них - літературознавець і критик Віра Агєєва), при прочитанні твору автоматично починають пригадувати свої власні історії - іде реакція розгальмовування витісненої пам'яті.
Загалом, заряду енергії після довгих експресивних монологів пані Оксани, і інформації, яку як домашнє завдання необхідно перечитати та засвоїти, не забракне до наступної зустрічі.
Хочеться тільки озвучити побажання всіх присутніх у книгарні: щоби наступні події із українськими письменниками, які репрезентують Україну закордоном, були детальніше продумані і краще організовані - з врахуванням кількості людей, яка прагне "інтелектуально підживитися".
Щоби Україна надалі не поступалась книжковому ажіотажу а ля Джоан Роулінг у Великобританії. Адже у нас трохи інша ситуація: беззаперечна популярність таких високоінтелектуальних творів, як "Notre Dame D'Ukraine" і "Музей покинутих секретів" свідчить не так про кількість, але радше про "якість" і потреби наших читачів.