Книжки січня: Химери Ільченка, Хлорофітум Коцарева і Музей Забужко

39
28 січня 2010

Місяць тому УП "Життя" розпочала нову корисну звичку публікацій щомісячних оглядів найцікавіших виданих в Україні книжок.

Що й казати - січень видався доволі млявим, а літературне інформаційне поле трохи полоскотали хіба презентації Оксаною Забужко своєї нової книжки. Відтак сьогодні говоритимемо про порівняно нові книжки, видані у 2009 році.

Олесь Ільченко. Місто з химерами (видавництво "Грані-Т")

"Місто з химерами", як не дивно, таки справді про химери і таки справді про архітектора "Будинку з химерами" Владислава Городецького. Надто просто звучить? Зовсім ні. У цього тексту є декілька причин не перетворитися на звичайний біографічний роман про те, що в радянських підручниках назвали б "життя і творчість".

 
Жив собі Владислав Городецький, успішний, модний і ексцентричний київський архітектор. Траплялися з ним різні пригоди - екзотичні полювання, спілкування з шаманом і віщування долі.

Але найбільшою пригодою виявився його творчий здобуток - в сукупності усіх збудованих ним будинках криється якась небезпечна закономірність. Городецькому починають снитися дивні сни, тому архітектор намагається самотужки розгадати загадку.

Історизм гарно розбавляє оця детективна лінія, що явно іде тексту на користь у сенсі потенціалу спокусити більш широке коло читачів. Відчуйте різницю: не просто роман про Городецького, але детектив про Городецького.

Крім того, книжкою розсипані більш чи менш акуратні скалочки цікавинок старовини та сучасності.

Уважний читач знатиме точну адресу ресторану, де зустрічалися київські архітектори, яке морозиво продавали на Михайлівській площі, що бачив зі свого балкону пан Городецький, кого безкоштовно на пам'ять сфотографував хазяїн фотоательє "Люкс", чому київська суєта перетворила Лесю Українку на білку в колесі, і як можна примудритися крізь століття пронести неушкодженою течку з ексклюзивними фотографіями та кресленнями.

Роман оживлює і лінія сучасності. Адже текст має паралельний сюжет: сучасний київський хлопчина Влад самотужки намагається зібрати цю ж головоломку - вже крізь призму сучасної київської архітектури. А це ще той палімпсест...

Текст вочевидь призначений для широкого кола читачів із підлітками включно. Можливо, тому не обійшлося без дидактичних ноток різного спрямування: від екзистенційного вибору між Добром і Злом до метаморфози затятого підлітка-ігромана на уважного читача і дослідника старовинного Києва...

"Місто з химерами" - закономірне продовження ряду попередніх книжок "Граней-Т" про Владислава Городецького та його доробок. Загалом - нормальний роман для широкого вжитку.

Олег Коцарев. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого: пригодницькі повідомлення (видавництво "Смолоскип")

В сучасній українській літературі явно нова мода на малу прозову форму. Після збірок оповідань Тані Малярчук "Звірослов" і Юрка Іздрика "ТАКЕ" прозовий дебют Коцарева не дивує.

Збірка "пригодницьких оповідань" Коцарева виявилась непоганою. Однозначною перевагою буде неабияка фантазія та нетривіальність сюжетних ходів.

 
Наприклад: роботу трамвайного депо паралізовано, бо начальник механічного відділу вирішив написати оповідання і не вийшов на роботу. Або: декілька життєвих історій про те, що любові немає. І так далі.

Титульна історія про Хлорофітума - це історія про те, як вибраний народом президент Олег Устименко за тиждень після обрання проголошує себе Володарем України на ім'я Хлорофітум Перший. А ще за деякий час після державного перевороту починає дивовижний експеримент із країною.

Після впровадження сухого закону починаються акти громадянської непокори українців, яким вдається повалити тиранічний режим Хлорофітума. Це оповідання провокує на майже мимовільні асоціації з політичною картинкою сьогодення.

Друга перевага, що гарно відтінює першу - то несхожість сюжетів між собою і неоднорідність форми. Власне тут і маємо ключ до дивного підзаголовку "пригодницькі повідомлення". Частину текстів збірки не можна кваліфікувати у межах конкретного визначеного літературного жанру. Місцями вони практично тяжіють до етюду, замальовки, цікавої деталі-штришка, до чернетки того, що потенційно може стати цілісною картиною.

Третя перевага: обличчя міста в тексті. Тут не буде звичних замилованих пасажів про простори якого-небудь Старого Міста. Коцарівська проза наповнена неоковирностями відцентрових містечок і кварталів великих міст - старе закинуте переобладнане під супермаркет трамвайне депо, зупинка громадського транспорту, пробка на "Петрівці", неприємний морозний парк із голими деревами і брудним снігом. Але ці пейзажі позбавлені апокаліптичних ноток, вони - просто тло, одна з можливих декорацій.

На цікаві рейки сприйняття книжки ставить назва серії - "Вони повертаються". Сюди додайте авторів передмови та післямови - Сашка Ушкалова та Богдана-Олега Горобчука відповідно - і матимемо дивовижний контекст між "свій до свого по своє" та акуратною спробою колег по цеху оцінити цю першу прозову спробу.

Ось така китайська шкатулка. Цю книжку як мінімум варто погортати. "Вони повертаються", тому варто не проґавити момент початку чогось нового. Аби лиш це справді був початок, аби лиш це справді було нове.

Оксана Забужко. Музей покинутих секретів (видавництво "Факт")

Парадоксальним чином у голову перш за все приходить нешляхетне слово "дефіцит": книжку ніде не можна дістати. І повзуть Києвом ностальгійні репліки: "Кажуть, кудись завезли ще 10 примірників".

Але повернімося до літератури.

 
Сюжету роману "Музей покинутих секретів" зараз не знає тільки лінивий або ж незацікавлений у гучних прем'єрах читач. Роман про кохання, про УПА... і далі можна продовжувати список тематичних орбіт, про які УП "Життя" вже колись писала.

Братися до критики "Музею..." - справа м'яко кажучи невдячна. Оксана Забужко таки не дебютант і має хороший авторський досвід за плечима - її новий текст якісний, структура роману-музею практично бездоганна, він справді гарно виписаний і випрацюваний (в сенсі "bien travaillé").

А це не може не вселяти в душу оптимізм і віру в те, що колись у сучасній українській літературі настане час, коли видання осмисленого і визрілого художнього тексту нарешті стане нормою, а не винятком.

Однією з дражливих складових роману є "єдиний наратив". "Музей покинутих секретів" так чи інакше є спробою його витворення (хоча не впевнена, що сучасні інформаційний, історичний, культурний та ін. простори загалом надаються до уніфікації).

Тут "єдиний наратив" твориться на межі, на порубіжні, в точці borderland зустрічі-зіткнення-зіставлення. Зустріч з Іншим є наскрізною стратегією роману. Це зустріч у часі та просторі - від нових знайомств до вивчення і намагання проникнути в невідомий прихований світ чужих снів, старих фотографій і людей з минулого.

Додаткової ваги цій важливій темі надає терпляча і скрупульозна розбудова світу роману, що здійснювалась за результатами не одного дня сидіння в архівах і не одного десятку годин інтерв'ю.

Текст повниться каталогом цитат, паралельно з сюжетом розбудовується справжня мережа інтертексту та гіпертексту - філологи оцінять і дослідять. Але образ оповідача крізь них подекуди постає дещо зверхнім - мовляв, ось я ще й таке знаю, а ви?

Текстом розсипані друзки цікавих і не дуже дрібничок, які справді неможливо вигадати. Але загалом класичний прийом створення "ефекту реальності" шляхом нагромадження правдоподібних деталей спрацював парадоксально і несподівано.

Коли наражаєшся на безперервне уточнення-називання марок сигарет, напоїв, одягу, косметики, колготок - то на якомусь етапі це починає нагадувати тексти Дар'ї Донцової з хронічною любов'ю до product placement. Звісно, затятий філолог зможе за бажання довести що словосполучення "жінка в светрі" та "жінка в светрі від Laura Eshley" мають різне смислове навантаження та підтекст.

Та загалом корпус роману таки складають нові, цікаві, провокаційні, незвичні екзотичні об'єкти авторського дослідження Забужко. Щоправда крізь всі оті "секрети", з мерехтіння котрих і мала б скластися цілісна мозаїка "єдиного наративу" зустрічі з Іншим і прийняття його, проступає зовсім інша матриця - більш чи менш явне протистояння\протиставлення "своїх" і "чужих".

"Чужі" роману - це просто скарбничка колективного несвідомого сучасного "маленького українця". Це "обважнілі" (с.88) російськомовні колишні бізнесмени і депутати, пузаті і вгодовані, у них - дорогі машини, квартири, купа грошей, красиві молоді коханки, діти в престижних імпортних школах, брак освіти, та й шкіра затовста, як на філігранний внутрішній простір роману...

Одним словом - "наші жирні коти" (с.102). Крім них ще епізодично виринають діти-молодь із "надлишком візуальної інформації" і неспроможністю побачити і осягнути щось справжнє.

Оксана Забужко презентує новий роман "Музей покинутих секретів". Фото Михайла Марківва 
"Своїх" у романі зовсім мало. Це оті "останні недобиті", всуціль носії давніх шляхетних родинних традицій, найкращих морально-етичних якостей і незламних життєвих принципів. Це міг би бути потенційно новий український супер-мен і\або супер-вумен, якби не "але".

Спільнота "своїх" персонажів просякнута одним недоліком - ледь помітним, але відчутним десь на рівні суто інтуїтивного нутряного розуміння. Це відчуття того, що "свої" - вищі та рівніші. Вони можуть бути бізнесменами і художниками, журналістами чи активістами, - і ніхто їх не звинуватить у продажності чи "обважнілості".

Симптоматично: в колі рецепції цього роману чи не в кожній схвальній рецензії на роман підкреслюється його особливість, окремість, шляхетність і наголошується вимога читати лише з певним культурним-літературним-історичним багажем за плечима.

Подібні пасажі, хоча і окреслюють цільову аудиторію, працюють у певному сенсі і проти роману. Відбувається ніби умовний поділ читачів на дві ієрархізовані категорії: поціновувачі і не-поціновувачі - ті, хто "поняв", і ті, хто "не поняв".

Загалом я би не ставила роман аж на таку "високу полицю" поруч із Достоєвським, Прустом, Джойсом (список можна продовжити). Причина цьому як мінімум одна - 20 століття вже давно закінчилося. В умовах сьогодення, хочемо того чи ні, будь-який художній текст зараз балансує на межі елітарної та масової літератури, та ще й активно використовує отой "візуальний надлишок інформації".

Та попри всі ігри розуму "Музей покинутих секретів" - справді якісний, сумлінно і вчасно написаний текст для вдумливого терплячого емоційного читача. А це рідкість для наших пенатів.

Фото sumno.com та з сайтів видавництв

powered by lun.ua