Кінопрем'єри: вовкулака, психічно хворі та польські офіцери

64
19 лютого 2010

Пам'ять про втрату

Прем'єра стрічки Анджея Вайди "Катинь" відбулася ще 2007 року. Картина одразу викликала запеклі дискусії в ЗМІ та інтернеті. Друга хвиля розмаїтих спекуляцій почалася одразу після номінування "Катині" на "Оскар" у категорії "Найкращий іншомовний фільм". Тоді одним із суперників творіння Вайди був фільм Нікіти Міхалкова "12".

Є певна іронія в тому, що американські кіноакадеміки, обійшовши гострий російсько-польський кут, статуетку присудили "Фальшивомонетникам" Стефана Рузовіцкі, які розповідали про єврейських фальшивомонетників, змушених співпрацювати із нацистським режимом.

 

Для самого ж Вайди "Катинь" стала своєрідним підсумком його творчої діяльності, в якій він так часто звертався до трагічних сторінок польської історії. Тепер настав час катинських розстрілів, які довгий час залишалися "забороненою темою" для поляків і лакмусовим папірцем на лояльність комуністичному режиму.

Серед 21 тисячі польських військовополонених, які були страчені співробітниками НКВС навесні 1940 року, був батько Анджея Вайди, тому "Катинь" стала і його особистою історією. Перенести власні переживання у масштаби цілої країни режисерові допомогла повість Анджея Мулярчика "Post mortem", в якій розповідалося про долі кількох полонених офіцерів та їхніх родин.

 

Вайда, який вже з перших своїх фільмів звертався до ключових фігур польського романтизму, на кшталт Адама Міцкевича та Юліуша Словацького, і цього разу не відступив від романтичної естетики. Польські офіцери у "Катині" - трагічні герої, мужні та сильні особистості, які безстрашно виступили назустріч смерті. До речі, у фільмі з'являється юнак Тадзь, у якому легко пізнати Марека із "Попелу та діаманту".

Неважко зрозуміти, що романтизовані вояки польського війська народилися в уяві хлопчика, якому загиблого в полоні батька заміняла його світлина, з якої дивився усміхнений, красивий та стрункий офіцер. Так само і жінки з "Катині" повторюють долю матері, яка довгі роки вірила у повернення свого чоловіка і, напевно, говорила синові, що його батько був героєм.  

Пам'ять про катинських загиблих стає символом солідарності поляків, втіленням їхньої незламності перед лицем тоталітарного режиму. У фільмі звучить фраза, яка і визначає хід усієї історії: "Без вас (себто без інтелігенції) не буде вільної Польщі". І якщо радянське керівництво сприймало це твердження буквально, намагаючись знищити небезпечні для себе елементи, то для родин військових, смерть близьких, немов страта Ісуса, лише ствердила власну ідентичність.

 

Проте Вайда не прагне зробити з поляків мучеників. Сцену страти він позбавляє від "плачу хрипких скрипок", який вже став звичним для "трагічних моментів" у кіно. Композитор "Катині" Кшиштоф Пендерецький, який спеціалізується на творах в пам'ять жертв різних історичних трагедій, створив для цієї сцени дуже скупий, майже нечутний музичний супровід, який доповнює емоційне напруження героїв, і не намагається вичавити зайву сльозу в глядача.

Що ж до німецьких та радянських катів - їхні постаті не важливі для Вайди. Він не прагне дослідити природу зла або вплив влади на людину. Це радше темні та розмиті фігури, з насунутими на лоба кашкетами, із порожніми очима та кількома вимушеними жестами. Є у фільмі і "хороший росіянин", офіцер, який намагається врятувати головну героїню Анну та її дочку Вероніку від переслідувань, взявши із нею фіктивний шлюб. Цей персонаж змальований з кількох реальних радянських офіцерів, які рятували польських військових вдів від висилки до Сибіру.

Зрештою, Вайда зовсім не прагне звинуватити росіян чи німців у злочинах. Для нього головне, щоб про ці злочини пам'ятали їхні жертви, і ніколи не забували своїх кривдників, якої національності ті б не були.

Оцінка фільму 5 з 5

Ді Капріо в тенетах безумства

Стрічка "Острів проклятих" продовжила плідну співпрацю режисера Мартіна Скорсезе та актора Леонардо Ді Капріо, які разом вже випускають четверту картину.

В "Острові проклятих" актор втілив служителя закону, цього разу федерального маршала Тедді Деніелса, який зі своїм напарником прибуває до розташованої на острові спецлікарні, аби знайти небезпечну психічно хвору злочинницю, яка таємничим чином щезла зі своє палати.

Дія відбувається у 1954 році, і в пам'яті Тедді ще живі спогади про табір Дахау, який він звільняв від нацистів. Тому коли він пересвідчується, що в лікарні переховується один із нацистських лікарів, який разом із американськими колегами експериментує над хворими, маршал вирішує вивести злочинців у білих халатах на чисту воду. Проте у Тедді несподівано починаються галюцинації і він починає розуміти, що сам незабаром стане піддослідним кроликом.

 

На "Острові проклятих" стоїть своєрідна "марка якості": окрім знаменитих режисера та актора, над стрічкою працював супероператор і володар двох "Оскарів" Роберт Річардсон, який знімав разом із Олівером Стоуном та Квентіном Тарантіно, зокрема, фільмував останній гіт Тарантіно "Безславні виротки". Крім того, картина базується на романі Денніса Легейна, автора "Містичної річки", екранізованої Клінтом Іствудом.

Річардсон постарався показати краєвиди штату Массачусетс такими ж похмурими та зловісними, як і вузькі коридори клініки. Сріблясте холодне море, що розбивається до скель, ліс, порослий мохом та закиданий сухим гілляччям, співіснують із іржавими сходами та облупленими стінами у блоках лікарні. Острів та кілька кам'яних споруд під низьким штормовим небом викликають відчуття клаустрофобії та натякають, що врятуватися із цієї в'язниці фактично неможливо.

 

У створенні особливої атмосфери "Острову проклятих" Скорсезе орієнтувався на стрічку "Мовчання ягнят" Джонатана Демме і роман Франца Кафки "Процес", екранізований 1962 року Орсоном Веллсом. Зі стрічкою Демме "Острів проклятих" ріднить не лише відчуття фізичного занурення у глибини божевілля, але й присутність в акторському складі Теда Лівайна, який зіграв у "Мовчанні ягнят" Буфало Білла. Серед інших акторів фільму - Бен Кінґзлі та Макс Фон Зюдов.

Та на відміну від "Мовчання ягнят" або "Польоту над гніздом зозулі", стрічка Мартіна Скорсезе не дає об'єктивної картини подій і не дозволяє ділити персонажів на добрих та злих. Реальність у цій картині є хиткою та непевною: як тільки в глядача з'являється можливість ідентифікуватися із якимось персонажем, ця ілюзія розбивається черговим сюжетним вивертом.

Ця стрічка є прикладом доброго, професійно зробленого фільму, який "чіпляє" цікавим сюжетом, непересічним акторським складом і чудовою операторською роботою. Можливо, "Острову проклятих" бракує особливого кіношного драйву, який спонукає переглядати картину знову і знову, але тут, безперечно, є на що подивитися.

Оцінка фільму 4,5 з 5

За допомогу в підготовці матеріалу автор дякує кінотеатру "Київ"

"Шпигун по-сусідству"

Існують нудні, нецікаві та банальні фільми, про які навіть знати не хочеться, не те, що дивитися. Одним із таких сумнівних "здобутків світового кінематографу" є фільм "Шпигун по-сусідству". Єдине, що може спонукати до перегляду цього "шедевру" - це нездорова любов до Джекі Чана, який навіть у 55 років може виробляти різні небезпечні для життя викрутаси і стрибати, мов навіжений.

Нестаріючий Джекі грає у фільмі китайського агента ЦРУ Боба Го, який збирається піти на пенсію і нарешті завести собі дружину та діток. Кандидатка в нього вже є - симпатична американська домогосподарка-художниця із трьома дітлахами у віці від чотирьох до чотирнадцяти років.

Проте шпигун явно перестарався із маскуванням. Потенційні пасинок та пасербиці вважають Боба тюхтійкуватим продавцем канцтоварів та не хочуть його бачити біля своєї мами. Боб намагається налагодити стосунки з дітьми,  тому погоджується посидіти з ними кілька днів, поки їхня мама полетить провідати хворого батька. Та ситуація ускладнюється, коли непосидючий Айєн скачує з комп'ютера шпигуна надсекретний та надважливий для російської мафії файл. Тепер Бобові доведеться давати раду не лише трьом розбещеним дітлахам, але й могутньому та небезпечному ворогові.

Вочевидь, "Шпигун по-сусідству" створювався за зразком "Поліцейського з дитсадка", "Лисого няньки" та інших подібних фільмів, де здоровенні бурмила були змушені заводити дружбу із малюками і водночас долати свої та дитячі комплекси та проблеми.

Здавалося б, такий  досвідчений режисер як Браян Левнат, в активі якого "Важка дитина - 2", "Бетховен" та "Флінстоуни", мав би зробити з цього фільму цукерочку, та, на жаль, він схибив. Діти у фільмі грають фальшиво, як учні драмгуртків при будинках піонерів. Дорослі актори виглядають не краще за дітей, а російські мафіозі взагалі знаходяться за межею добра і зла. Єдина правдива зірка фільму - Джекі Чан, проте йому виявилося не під силу тягти на собі і жарти, і трюки, пожвавлюючи своїми гримасами кислі пики американських артистів.

Оцінка  фільму 1 з 5

"Людина-вовк" 

Стара чорно-біла стрічка "Людина-вовк", знята Джорджем Ваґґнером на студії "Юніверсал" 1941 року, розповідала історію про чоловіка, який після укусу вовкулаки починає ночами перетворюватися на вовка і вбивати жителів свого містечка.

Попри "готичний антураж", "Людина-вовк" була справжнісінькою трагедією людини, приреченої на страждання без усілякої вини. Більше того, глядача примушували сумніватися, чи справді молодий аристократ Ларрі Тальбот є вовкулакою, чи, може, на нього так згубно діють циганські казки та істеричні місцеві жителі.

 

Розмови про рімейк фільму Ваґґнера точилися вже давно, але виробництво фільму весь час затримувалося, навіть прем'єра "Людини-вовка" кілька разів відкладалася. Після довгих пошуків режисера, керівництво студії зупинилося на кандидатурі Джо Джонстона, відомого завдяки стрічкам "Кохана, я зменшив дітей", "Джуманджі" та "Парк Юрського періоду ІІІ". Це перша його робота з дорослим рейтингом R, адже практично всі його фільми були розраховані на родинну аудиторію.

 

У головних ролях "Людини-вовка" Бенісіо Дель Торо, загримований під свого попередника-вовкулаку Лона Чейні та бородатий і дуже поважний Ентоні Гопкінс, який грає старого Тальбота. Сам Дель Торо неодноразово зізнавався, що з дитинства захоплюється стрічкою Ваґґнера, і відчуває себе подібним до трагічної постаті Ларрі.

Проте найбільшою окрасою "Людини-вовка" є  легендарний спеціаліст із гриму Рік Бейкер, який працював над фільмами "Виття", "Вовк", "Бетмен назавжди" та "Американський перевертень у Лондоні" . Навіть якщо фільм не виявиться достатньо захоплюючим та моторошним, він вартує перегляду хоча б заради роботи Бейкера.

"Шведське кохання"

Ця незвичайна картина знята молодою шведською режисеркою Ханною Скьолд. Дівчина вирішила не звертатися по гроші до різних установ та грантодавців і всі етапи кіновиробництва взяла у власні руки. Ханна отримала кредит у банку, написала сценарій і знайшла акторів. Прокат вона також не довірила великим компаніям, тож розповсюджує диски зі "Шведським коханням" через друзів та файл-шер сайт. Результати цієї героїчної "самодіяльності" українські глядачі можуть подивитися на великому екрані.

У стрічці йдеться про молоду неонацистку Метт, яка працює доглядальницею чотирьох схиблених стариганів. Зіткнувшись одного дня із несподіваним актом агресії, дівчина переосмислює свої погляди на життя і приходить до висновку, що її підопічні такі ж люди, як і вона сама. 

"Костянтин  Степанков. Спогади після життя"

Стрічка документаліста Віктора Олендера розповідає про легенду українського кінематографа, Костянтина Степанкова. Картина є не тільки портретом видатного актора, а ще й веде мову про людей, які його оточували та й про епоху загалом.

За два роки до смерті Костянтин Петрович з'явився у документальному фільмі Юрія Терещенка "Вічний хрест", де розповідав глядачам про своє життя, пораючись на кухні сам, без дружини, яка поїхала заробляти гроші до Москви. Тоді, поруч із трагічними життєписами інших героїв фільму Леоніда Осики та Борислава Брондукова, постать Степанкова видавалася дуже світлою та оптимістичною. Тепер, у стрічці Олендера ми почуємо одкровення людини, якої вже немає з нами.

 

Костянтин Степанков (3 червня 1928 - 22 липня 2004) - актор театру та кіно, викладач Київського інституту ім. Карпенка-Карого. Працював у театрі ім. І. Франка та на кіностудії ім. О.Довженка. Відомий завдяки ролям у фільмах: "Павло Корчагін" (1956), "Камінний хрест" (1968), "Анничка" (1968), "Білий птах з чорною ознакою" (1970), "Комісари" (1970), "Захар Беркут" (1971), "Вавилон ХХ" (1979), "Острів любові" (телесеріал; 1996).

Має звання народного артиста СРСР та народного артиста України. Був першим лауреатом премії ім. Л. Бикова (1998) та лауреатом Державної премії України ім. О. Довженка (2003).

powered by lun.ua