Ліна Костенко про мовчання, авторські права, бандитів і літературу. Фото, Аудіо

22 березня в Українському домі відбулася презентація перевидання "Берестечка" Ліни Костенко, приурочена до ювілею знаменитої поетки. Практично це був перший масштабний вихід поетеси на люди за дуже тривалий час, що породило різноманітні формулювання на зразок "Ліна Костенко повертається"...

Уже задовго до початку презентації до зали було не проштовхатися, і всередину потрапляли передусім люди з запрошеннями. У фойє, біля екранів, з яких можна було бачити все, що відбувалося в залі, юрмилася величезна кількість народу.

Поза сумнівом, жоден інший український письменник сьогодні не здатен спричинитися до такого ажіотажу, і шкода, що організатори цього не передбачили та не організували вечір у якомусь більшому приміщенні, додає ЛітАкцент.

Нинішнє перевидання "Берестечка", здійснене видавництвом "Либідь", за словами самої Ліни Костенко, чи не перше, яке їй справді сподобалось. Оформлення художника-графіка Сергія Якутовича, доданий диск із звуковою версією твору у виконанні Петра Бойка та статті Івана Дзюби й Володимира Панченка і справді роблять книгу яскравим арт-об'єктом.

Нове видання "Берестечка" письменниці сподобалось

Під час презентації було анонсовано ще одне видання Ліна Костенко: ближчим часом побачить світ книга її віршів, які поклала на музику Ольга Богомолець. Книга зватиметься "Гіацинтове сонце". Серед інших, пісню з цією назвою Ольга Богомолець проспівала зі сцени. Виявилося, що в неї саме День народження.

Доволі інтимним був виступ дочки Ліни Костенко - Оксани Пахльовської, в тому числі й із розповіддю про ще дитячі страхи перед сугестивною силою деяких віршів ювілярки, наприклад перед віршем "Я пішла, як на дно", котрий вона тим не менш прочитала зі сцени.

Сюрпризом було виголошення благословінь Ліні Костенко від Папи Римського та Кардинала Любомира Гузара.

Привітання від Папи Римського

Та найочікуванішим був виступ самої Ліни Костенко. Багато років, лишаючися моральним авторитетом, вона публічно майже не виступала з приводу суспільних проблем. Значною мірою саме завдяки цьому поетка не заплямувала своєї репутації, і завдяки цьому ж на її голос особливо чекає і сподівається інтелігенція.

Виступ Ліни Костенко 22 березня

"Марудне діло - ювілей,
всі пера вмочені в єлей..."

[VR]"Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час - це завжди мій час. А легкий час - то я не розумію" [/VR]Я ці рядки написала дуже давно, ще близько не було ніяких ювілеїв. І я подумала тоді: чого це я написала? Який ювілей? Який єлей? Ну, мабуть, думаю, заримувалось. Знаєте, звичка римувати: єлей-ювілей. І забула... Аж тепер я зрозуміла: справді, дуже марудне діло ювілей і, справді, пера вмочені в єлей.

Але, якщо з єлеєм собі можна дати раду, можна не слухати всіляких таких високих слів, можуть мене люди зрозуміти й самі їх не казати, не писати, можна уникнути ювілейного вечора, щоб там ніхто не віншував, не говорив казенних слів, можна прийняти от такий варіант, який зробило це видавництво...

Уявляєте, вони запропонували презентацію. Це ж у нас презентація? І ми не будемо плутати жанрів! От... Правда, трошки вона якась така сердечна, трошки забагато людей як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли, щоб ми знали, що ми разом, що ми потрібні одне одному.

Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час - це завжди мій час. А легкий час - то я не розумію. От коли трошки було легше, нібито, - я розуміла, до чого йдеться. Тут мої чорнобильці, моя чорнобильська дорога, рідна моя експедиція казала, як я там збирала невтомно культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони.

Я вам признаюся - це ще для мене була еміграція звідси! І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, - отам вона є! Там люди втратили свою малу Батьківщину і полюбили її безмірно, і відчули велику Батьківщину особливо там.

Отже, із єлеєм ми собі дали раду. Но пасаран! Ніякі, розумієте, урочистощі і ніякі, розумієте, фальшиві святкування у нас не проходять, як ви бачите. От. Але з ювілеєм справа складніша, тому що ювілей - це треба замислитися, як жилося, як прожилося, що зробилося, словом, відверто кажучи: ювілей - це презентація життя.

І от ми зараз тут, на презентації книжки, а в мене презентація життя. І я вам скажу: відчуття тяжке - з того боку в мене одібрали життя і з цього віднімають, як зрештою, у всіх нас, у всіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого... Ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави... На жаль, так є, як є.

Але що ж, журитись?! Тут було багато слів про поразку... Чого ж програли ми... Чи ми програли?! Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул, звичайно, - це все криза, крах, з дистанції часу - так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору! Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба!

Отаким чином, якщо йдеться про ювілей як про презентацію життя, долі, а не просто як привід привітатися, прийняти подарунки, квіти і так далі, що я вам тоді скажу? - А те, що за життя можна було б значно більше зробити. У мене був великий проект! Величезний проект!

Я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. І так, як знаєте у мене "Скіфська одіссея" є, і там є такі слова: "Десь тут урвалась пам'ять історична, зате вона навіки золота", - я хотіла оцю нитку пам'яті історичної протягнути через віки і я той проект робила.

Значить, як ви знаєте, у мене є "Древлянський триптих", у мене є та сама "Маруся Чурай", те ж саме "Берестечко", "Дума про братів неазовських". І я це писала. Бо не підряд же ж будеш писати, а так, що відчуваєш. І якраз у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, була графиня Розумовська, Андрій Потебня і так далі - теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити!

І, може, мені б хотілося щось інше. Тут мене дуже хтось хвалив і представив вам як поета громадянського звучання. Це не ви, Юрку? Ви? - Я Вам дуже дякую, що ви так спостерегли це, а я Вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику-лірику-лірику...

Може, я хотіла б малювати срібним олівцем... Птиць малювати на льняній тканині... Може, коли мені Оля Богомолець співає "Де вечір пахне м'ято, аж холодно джмелю", може, мені це ближче... "Але хіба хтів - мусів", - писав Стефаник. Але, знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я в історію дуже вільно входжу, в будь-яке століття - це теж моє.

От. І я от працювала над цими речами, і хотіла встигнути зробити всю історію України, всю нитку оцю золоту протягти. От. І тут настало така щаслива подія - Україна стала незалежною! І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш, уже тебе радянська влада... Добрий вечір, Миколо! Це наш чорнобильський Микола Семиног. ...уже нас радянська влада не переслідує, не забороняє - сиди й пиши історію, якісь речі для України! І тут дивне сталося... Раптом-раптом пішли такі якісь флюїди:

шістдесятники? - та, що там ті шістдесятники зробили? вони такі-сякі шістдесятники!

історія? -ха-ха.

патріотизм? - ги-ги.

Може, хтось пам'ятає із старших, раптом часто так на екрані з'являлася така крилата фраза: "Патриотизм - последнее убежище для негодяев!" А хто ж хоче буть "негодяем", розумієте? І людям щось таке вставляли в голову, і вони послухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається?! Якийсь народ... У той час, коли треба щось таке модернове?!

Що це буде?! - Ага! Хай це буде андерграунд! Їхали-їхали і нікуди не приїхали, тому що андерграунд - це діло старе, лондонська підземка. Куди ж поїдуть наші письменники?! Коли чекаєш голосу покоління, а кожне покоління приходить і хай подасть свій, камертональний, голос, щоб це рухалось надалі. Бо, що собою являють шістдесятники?! Та ось сьогодні: скільки там нас залишилось?! А от дивіться: от Дзюба, так? ось Юрій Щербак - ага! Гарно це звучало?! Гарні вони?!

Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі і т.д., і т.д., ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу, а потім приходить свобода, Незалежна Україна, і ти, не мавши де перевести подих, ти знову опиняєшся в бозна-якому становищі! Народниця, розумієте?! Взагалі-то, я вам скажу, що ніяка я не народниця - це між нами кажучи, тому що я в тому Чорнобилі - це наймодерніші теми зараз отакий Чорнобиль!!! Це те, чого в світі немає!

Правда, мене ніхто не чіпав... Мене якось обходили так поштиво... Але ж то я розумію флюїди, оці паскудні флюїди у суспільстві!!! І я вирішила, поскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками... Так треба ж теж це з розумом робити. Росіяни, між іншим, мають цілу "теорію вопроса", вони роблять цілі наукові дослідження "Что такое русская "феня"?" або "Русский мат" Ахметової (це наукова дисертація, вона була десь в спецхранах, і правильно роблять, вони дбають про свою мову). У нас же це все перехопили: молодь непідготовлена - заматюкалась. Як я могла на це дивитися?!?! Для них - це був вияв свободи. Ви розумієте, що мали відчути ці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи, і раптом - в умовах свободи я побачила молоду українську літературу, яка матюкалась наввипередки і показувала свою незалежність!

І я подумала (я вже не торкаюсь політичних аспектів), я, власне, тоді написала: "Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі"!

І я собі пішла в еміграцію - в Чорнобильську зону - з людьми, яких я безконечно люблю, - це моя Чорнобильська історико-культурологічна експедиція. Я думаю, що більшого сміху, гумору, сили, ніж було в цій експедиції, я ніде не бачила!

Я собі вийшла з Спілки письменників, бо мені це нудне скиглення, скиглення набридло. І я дуже добре прожила цей час: альбо за своїм письмовим столом і за комп'ютером, альбо в експедиції в Чорнобильській зоні, з рідкісними поїздками в Польщу, у Францію, в Бургундію! Словом, працювала.

В цей час хтось сказав, що руки опускаються, ніхто нічого вже не хоче. Я цього не розумію, я зараз не бачу поразки. Поразка може бути або в людях, або її не може бути взагалі. Розумієте, є ж високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки. І ми повинні до неї підключитись. Це буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці, бити один одному морди чи робити якісь демарші. Треба бути людьми. І у мене таке враження, що люди скучили за собою. І оце власне, що ви прийшли усі на якусь одну презентацію, мені здається, що ви самі скучили за собою. Скучили за атмосферою... (оплески).

Мій чоловік колись мені казав: "Лінусечко, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі!". Українці знають, що вони люблять, взагалі люди знають, що вони люблять.

Я конкретно про це Берестечко.

Оскільки нашим читачам, виявляється, література не потрібна, поезія тим більше не потрібна, у нас можна зачиняти книгарні... ви подивіться на Хрещатик! Ми переживаємо, хтось ходить там поливають з водометами, на когось пускають газ. Я питаю, куди дивитися влада? Та влада повинна ворухнути мізинцем і все це припиниться. Воно не припиняється.

Людей кидають на якийсь такий... і люди змушені стояти на пікетах. Ми були членами Нацради з питань культури і духовності при президенті, говориш, говориш, борешся, борешся, не рухається... при тому президенті, думаю... і при цьому, вже закривається... більше так не можна.

Знаючи, що моєму народу ніби вже не потрібна поезія, ніби вже не потрібні історичні романи, я вирішила перейти на сучасну прозу. І я якраз писала прозові свої книги. Коли ж чую, отримую листа від видавництва Либідь, що вони пропонують мені видати "Берестечко".

Я не відповіла, я не хотіла, я як обпечена з тим "Берестечком". Ви розумієте, що український письменник... стала незалежна Україна... вони до того опустилися, що вони ні техніки не знали, не мали, і так далі, вони видали чорт його знає як. Соромно... в нашій державі так не повинні виходити, як вони мені видали "Берестечко". При чому 10 тисяч примірників. Далі. Раптом почали ходити піратські видання. Просто піратські видання. Хтось заробляє на цьому, ніхто мене не питає. Ідуть з поганого видання ще оці піратські жахливі... де ви взялись, звідки їх приносять? Зловити не можливо... пірати такі, хитрі у цьому.

Більш того, що вже зовсім важко витримати. Я нещодавно дізналася, я цього не знала, що навіть солідне видавництво, здається, навіть державне, львівське, "Каменяр", видає "Берестечко" без мого відома, без договору, і я так і нічого не знаю. Я дізнаюсь від інших людей, що вони це видали.

При чому, там є якась така комісія, чи комітет, для особливо важливих видань... а куди ж воно дивилося? Яке вони мали право давати гроші цьому халтурнику, який чомусь без мого відома видає Берестечко? Там ще й договору не було!

Але мені було досить цього видання, щоб я більше не хотіла "Берестечка" перевидавати. Хоча я вам скажу, що "Берестечко" мені дуже і дуже дорога річ. Вона писалася довго, часом дописувалась. Казали, що це про поразку, а я вам скажу, "Берестечко" ж то не про поразку, воно про перемогу над поразкою. Через що я його й почала писати.

Я хотіла написати постаті. Але коли береш постать, треба вибрати якийсь екстремальний момент. І написати. Отак я з Богданом Хмельницьким. Я вирішила була взяти Берестечко і написати, бо це страшна була поразка. Страшна поразка. Після цієї поразки спиваються, вішаються. Він же залишився абсолютно самотній, нікому не потрібний, його вже у Чигирин не пускали і так далі, у нього вже не було війська. Цікаво, як можна було стати на ноги після цього?

Так ви знаєте, ви звернули увагу, що зробив Богдан Хмельницький після страшної своєї поразки? Він женився. І мене це так вразило! Богдан Хмельницький женився! Вони думали, що йому вже абсолютно кінець, а він взяв та женився. І от оці якісь крила особистого щастя його зігріли... Костомаров же писав, що хто його знає, що там було під Берестечком... може, його особиста трагедія велику зіграла роль у цьому... а що ви думаєте, десь у мене написано, "велику душу теж страсяє дріж". І він був ослаблений. Коли ці польські полководці і сам король ... це приниження.

В приниженні не можна жити і перемагати. Я вам скажу, я думаю, що український народ досі не переміг, тому що він пережив, переживає дуже велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує і він десь загубив у собі гордість. Йому кажуть, що він меншовартісний, він звик... Тільки створили державу, нову українську державу, омріяну... я пам'ятаю, почали всі і навіть, на жаль, наші письменники і всілякі інтелектуали, закликати встати з колін. От встань на коліна для того, щоб встати. Я була обурена (оплески).

Вони за радянської влади, у них була "партія очі мої" і "партія серце моє", а потім - вставай, вставай .... Якщо ви повзали, то повзайте далі. А чого ж ви закликаєте людей. А народ спить...

Через що я дуже люблю чорнобильських людей. Там їх жменька залишилась, зараз от будуть поминальні дні, це ж будуть мертві села чорнобильської зони.

Приїжджають люди на гробки, на живі цвинтарі коло мертвих сіл... Там ніхто не стоїть на колінах. Люди там сміються, стільки сміху і жартів, і дотепів, як у нашій експедиції, серед тих людей, я ніде не чула. Тому що тут якась така кисла атмосфера, ніби ми залежимо від того, щоб хтось голодомор... на сайті закрили цю тему, бо головне зараз нагодувати людей. Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей. Люди їх годують ... (оплески)

Хтось обіцяє, не бійтеся, украйонці хахли, ви зможете, ми вам дозволяємо розмовляти вашою мовою. Так не можна. Потім навіть один сказав, що виніс Україну на своїх руках... досить уже того пафосу, виносити Україну на руках... треба поважати народ. Коли кажуть схід і захід... Тут всі ці дні, увесь цей ювілей ... Мені всі дзвонять, пишуть...

"А знаєте, хто мене першими привітав? У мене сидять гості, аж тут телефонний дзвінок. Телефонують з Макіїївки. там хор такий хороший є. Кажуть: "Ліно Василівно, а що у вас там гості? То передайте їм вітання "от данєцкіх бандітов!"

А я кажу, гості, вам прівєт од донєцкіх бандітов. І так далі і так далі. У мене якась моя Україна, яку я впізнаю і люблю. В інтерпретації наших політиків я не знаю такої України. Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити і працювати.

Так от я про Берестечко. Чому я його написала. Кажу Вам. Це не про поразку. Це про перемогу поразки. Я мусила написати всі стани. Кажуть, Богдан Хмельницький три дні і три ночі пив після тої поразки. Пив, а що таке? Мужчина, коли падає сильний мужчина, гуркоту більше, ніж комар коли падає. Значить, і переживань більше, і емоцій. Але розумієте, для мене було головне написати перемогу над поразкою. І я її написала, про що свідчить ... Немає часу на поразку.

Мала вийти перша книжка прози, про яку Дмитро Дроздовський казав, що докоряє мені, що досі вона не вийшла. Знаєте, писати прозу важче, ніж вірші. Страшно відповідально, особливо у цей наш час. Скоро вийде та повість. Вона називається "Записки українського самашедшого". Як ви розумієте, в Гоголя "Записки сумасшедшего", а я зробила уточнення, бо українське божевілля, воно специфічне. Бо скажімо, якщо в Росії - манія величі, це хвороба, а в Україні раптом - манія меншовартості.

Коли гоголівський сумашедший, він російський сумашедший чиновник, такий сумашедший став королем Фердинандном восьмим, а як у нас українець уже сумашедший, то він може побігти по стіні як герой Кафки...

На це все треба звернути увагу. Приниження - це все те, чого не можна більше допускати. І коли все таки видавництво не зважило на моє мовчання, тут хтось сказав, подякував Оксані моїй за човникову операцію, вона справді попрацювала, вона сказала, ти знаєш, там же буде Сергій Якутович... я тоді подумала, Боже ти мій... я його ще батька знала...

Оксана Пахльовська, донька Ліни Костенко

Потім Оксана мені сказала, а ти знаєш, як читає Петро Бойко Шевченка? Я кажу, вони всі декламують, мені надоїло слухати, бо мене дуже багато читають, але, знаєте, так значущо, так ...

Але ти послухай. Я послухала Шевченка... ой. Далі - читає "Берестечко". При чому священик, та ще й шевченківської церкви, як читає... без декламації. І я раптом дуже полюбила цього невідомого мені священика Петра Бойка. Але мені так як він читає, так з голосу, здалося, а він не замолодий для того, щоб читати вголос? Бо у нього такий якийсь замолодий голос. І я сказала, добре, хай приходять.

Ілюстратор "Берестечка" Сергій Якутович

Ви не повірите, я боялась подивитись. Я сьогодні вперше побачила цю книжку. Мені її передали додому. Я сказала Оксані, не подивлюся, я боюся. Боюся страхом гарним. Страхом подиву: невже це може бути? Тому що так паскудно, як мене видавали, так паскудно, як у радянські часи - вони своїх халтурників видавали, воно все блищало, на гарному папері, а мені як на газеті - я звикла до цього. І тут раптом - таке видання. .. після тих піратських видань, і після того львівського пана. Я ще розберуся з цим.... (оплески)

Мені ще передали, що він поклав гонорар на депонент. Пробачте... за таке піратське видання, за гонорар, хай його оштрафують і хай це піде на дитячу лікарню у тому ж Львові. Розумієте, треба вчити цих нахабних людей, не можна так далі.

Петро Бойко

Щодо Берестечка. Я коли дізналася, хто там збирається, ну слухайте, це ж не можна витримати. Коли почали видавати цю книгу в Олі Богомолець на мої слова... зразу там з'явився Іван Марчук, якого я страшно люблю як художника. Я дивуюся, ну, геній і все. І коли вони всі там зібралося і це видавництво, і ця директорка. І хтось пожартував, що ніколи не бачив скільки геніїв на один квадратний метр. Я їм така вдячна. Моя душа відпочиває за всі роки, їх багато, ви знаєте скільки.

Я дуже вдячна вам всім, Олено Олександрівно за цю книжку, дякую Петрові Бойку, дякую Сергію Якутовичу,... і я дякую своїй Оксані, що вона мене вмовила. Я більше не буду казати нічого. Може, я Вам прочитаю кілька віршів вибраної поезії....

Доборолися, добалакалися,
досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
незалежною, хоч на мить
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що у душу б'ють?
Він чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?

***

Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
але у бік безодні....

Текст виступу "Української правди. Життя" та ЖЖ-користувача les_vakula

Прослухати решту віршів у виконанні Ліни Костенко і весь виступ 22 березня можна на цьому аудіо: