Прем'єри тижня: командос, наркомани, танцюристи та чарівні феї

Згадала баба як дівкою була

Стрічку "Нестримні" з нетерпінням очікували ті, в кого навіть згадка про "бойовики 80-х" викликає ностальгійне тремтіння в колінах. Ще б пак, на одному знімальному майданчику зібралися найяскравіші зірки "золотої епохи бойовиків": Сильвестр Сталлоне, Арнольд Шварценеґґер та Дольф Лундгрен. Разом із цими титанами у стрічці з'явилися і їхні молодші колеги: Брюс Вілліс, Джет Лі та Джейсон Стетгем. Потрапили до фільму й інші культові кінопостаті двох минулих десятиліть: Міккі Рурк та Ерік Робертс.

Сценаристом та режисером "Нестримних" виступив Сильвестр Сталлоне. Саме йому належить заманлива ідея зібрати усіх героїв-одинаків екшну в одній картині та поєднати їх у найкрутіший у світі спецзагін.

За сюжетом картини, члени цього загону вже так давно шинкують людей на капусту, що перестали відчувати звичайні людські емоції. Голові командос Барні (Сильвестр Сталлоне) "замовляють" диктатора маленької латиноамериканської острівної країни Вілени. Він з радістю береться за це завдання.

Під час розвідки на острові, Барні та його помічник на прізвисько Різдво (Джейсон Стетгем) зустрічають прекрасну дівчину Сандру, яка готова пожертвувати життям заради свободи Вілени. Вражений її ідеалізмом, Барні вирішує допомогти Сандрі повалити диктаторський режим острова та убити наркобарона, який його фінансує.

Перед сценаристом Сталлоне стояло нелегке завдання: продемонструвати своїх зірок у всій красі, а також розказати таку-сяку історію. Тож перша третина фільму більше нагадувала Голлівудську алею слави, а друга демонструвала бойові сцени, перегони та сутички.

Звісно, що найціннішим подарунком глядачам була сцена, де зійшлися Шварценеґґер, Вілліс та Сталлоне. На прес-конференції у Києві Слай зізнався, що Арнольд залюбки погодився відкласти свої політичні справи та знятися у епізоді "Нестримних". "Ми були суперниками впродовж багатьох років, а це був наш останній шанс з'явитися на екрані разом", - пояснив актор.

Та коли "подарунки" були вручені, і сюжет нарешті почав рухатися далі, усі хиби "Нестримних" полізли нагору як тісто з діжі.

Найперше, що викликає запитання до стрічки - це мотивація героїв, а вона має проста та зрозуміла глядачеві. У героя повинна бути важлива причина, аби вкласти довкола себе штабелі трупів. Зазвичай герой бойовика ступає на стежину війни, якщо його життю, або життю його рідних загрожую смертельна небезпека.

Сталлоне знехтував цим правилом. На прес-конференції режисера запитували, чому між Барні та Сандрою не виникає кохання. Слай відповів його персонаж не кохає дівчину, а просто поважає її за силу духу та незламність. Саме в ній Барні намагається знайти порятунок для своєї зачерствілої душі. Проте духовні пошуки Барні та його друзів не виглядають достатньо переконливою причиною смерті кількасот чоловік.

Цю прогалину у своєму сценарії Сталлоне намагався заповнити численними бойовими сценами. Деякі з них виглядають цілком пристойно, як от епізод із переслідуванням Барні, Різдва та Сандри на її старенькому Форду армією наркобарона. Проте фінальна битва, яка і залишає після себе остаточне враження про фільм, вийшла напрочуд довгою та безглуздою. Ця сцена була затягнута настільки, що вже на її середині увага до подій на екрані повністю втрачалася. А численні вибухи та стрілянина у всі боки лише дратували.

Зрештою, після сеансу залишилося відчуття якоїсь недовершеності, незакінченості "Нестримних". Та й драйву від стрічки було значно менше, ніж від стареньких "Рембо" чи, скажімо "Коммандо". Як це не прикро констатувати, епоха Слая та Шварца минула, панове.

Оцінка фільму 3,5 з 5

Я - остання літера алфавіту

Наш колишній співвітчизник, а тепер російський кінорежисер Ігор Волошин спочатку уславився як документаліст. Його повнометражним ігровим дебютом стала стрічка "Нірвана", що розповідала про життя пострадянської наркоманської тусовки. Друга стрічка Волошина "Я" також присвячена наркоманським будням, а вірніше буремній юності самого режисера, яка минала у Севастополі кінця 1980-х.

На відміну від гротескової "Нірвани", стрічка "Я" знята реалістично та навіть натуралістично. Більшість героїв картини мають реальних прототипів серед числа колишніх друзів Волошина. Колишніх, бо майже всі вони не дожили до нового тисячоліття - наприкінці фільму режисер вказує дати життя та смерті кожного персонажа.

Головний герой та оповідач стрічки є альтер-еґом самого Волошина. За сюжетом картини, юнак намагається відкосити від службі в армії, удаючи з себе божевільного. Стіни місцевої дурки знайомі йому ще з часів дитинства. Там наш ліричний герой проводив цілі дні, очікуючи разом із друзями-наркоманами, коли з лікарняного вікна визирне лідер тусовки на прізвисько Румин. Колись він не поділив дівчину із магаданським міліціонером, і тепер "ходив дурками країни, немов етапом".

Аби набратися хоробрості перед зустріччю із божевільнею та її мешканцями, наш герой прочитав роман Кена Кізі "Пролітаючи над гніздом зозулі". Проте побут американської лікарні виявився справжньою ідилією, порівняно з буднями радянських психлікарень.

"Ніколсона завалили би за секунду після перших понтів", - констатує наш герой, і сумлінно їсть таблетки, які йому дають "для профілактики".

Знаходячись під дією ліків, юнак згадує дитинство та очікує на зустріч із Румином, якого черговий раз мають доправити у севастопольську дурку.

Дивно, що претендуючи (за словами деяких критиків) на роль "голосу покоління", Волошин розповідає про своїх же друзів якось дуже сухо та побіжно. Його, здається, абсолютно не цікавить, ким були ці люди, чим жили, і про що мріяли. Режисеру не вдалося навіть передати дух епохи, в якій він жив та ріс - якби не пісні "Одинокий вечер" та "Вязаный жакет" ми б так і не зрозуміли, що дія відбувається у 1980-х.

Та найбільше у фільмі дивує те, що персонажі Волошина абсолютно спокійно сприймають насилля над собою. На відміну від МакМерфі, нашого юного героя турбує не порушення людських прав у стінах лікарні, а банальна крадіжка цигарок санітаром. Ця тюремна свідомість персонажів Волошина лише викликає огиду, і аж ніяк не симпатію чи щонайменше співчуття.

Та попри усю натуралістичність та жорстокість деяких сцен, стрічка "Я" виглядає штучною та глянцевою, немов які-небудь "Стиляги", щоправда з претензією на "авторське бачення". У одному зі своїх інтерв'ю Ігор Волошин заявив, що його стрічка - "це крик, істерика". У чомусь режисер, звісно, має рацію. Його фільм до болю нагадує крик та істерику капризної дитини, яка б'ється головою до стіни та голосить немов різана, бажаючи привернути до себе побільше уваги.

Оцінка фільму 1 з 5

"Крок вперед в 3D"

Третя частина культової танцювальної франшизи "Крок вперед". Режисером стрічки став Йон Чу, який поставив другий фільм з цього циклу.

Після закінчення школи Лось мріє про кар'єру танцюриста, та його суворий батько примушує забути про танці та піти вчитися на інженера. Без улюбленої справи хлопець впадає у депресію. Його рятує лише знайомство з підпільними танцюристами, які називають себе "Піратами". Лось долучається до "Піратів" та їхнього ватажка Люка. Проте скоро артисти дізнаються, що банк хоче відібрати склад, у якому вони проводять репетиції. Їм необхідно викупити приміщення. Єдиний шанс зібрати потрібну суму - це виграти танцювальний турнір.

Оцінюючи "Крок вперед 3D", думки глядачів та критиків розділилися. Скажімо 79% користувачів популярного ресурсу rottentomatoes дали стрічці позитивний відгук, тоді як цю точку зору розділило лише 49 % критиків. У той же час користувачі сайту imdb оцінили картину у 3,9 бали з 10.

"Феї: фантастичний порятунок"

Ця картина - чудовий подарунок для маленьких шанувальниць дизнеєвських фей, а особливо феї Дінь-Дінь. Ця чарівна істота вперше з'явилася у романі Дж. М. Барелла "Пітер Пен та Венді", але стараннями аніматорів студії Дизнея зажила власним життям.

У стрічці йдеться про маленьку дівчинку Ліззі, яка зустріла фею Дінь-Дінь та потоваришувала з нею. Завдяки новій подружці Ліззі познайомилася із чарівним світом фей та навіть навчилася літати. На біду Дінь-Дінь спіймали лихі люди, і дівчинка, разом із іншими феями вирушила на допомогу...