Кінопрем'єри тижня: гроші, копи та сови не сплять

7
1 жовтня 2010

Це прекрасне життя Волл-Стріту

Від Олівера Стоуна завше очікують насамперед соціально ангажованого, масштабного, важкого для перегляду та стилістично непростого кіно. Його нова картина "Волл-стріт: гроші не сплять" справджує ці сподівання.

Через двадцять три роки режисер повернувся до свого знаменитого персонажа Ґордона Ґекко - хитрого та жорстокого фінансиста, гаслом якого є "Жадібність - це чудово".

 

У картині 1987 року "Волл-стріт" Ґекко виступав таким собі збірним образом американських фінансових босів, які наживали свої статки, знищуючи компанії і позбавляючи тисячі працівників роботи та перспектив.

У першому фільмі Ґекко зваджував із праведного шляху молодого брокера Бада Фокса, фактично примушуючи його обирати між шаленими грошима та власним батьком.

 

Фокс, якого наприкінці фільму замучило сумління, таки видав поліції усі незаконні оборудки колишнього начальника та кумира. У фіналі картини робітники компанії, на яку зазіхав Ґекко, зберегли свої робочі місця, а сам фінансист цілком справедливо позбувся свободи.

У картині "Волл-стріт: гроші не сплять" Гордон Ґекко позбавився свого образу диявола-спокусника і постав перед глядачами звичайною, хоча й ницою людиною. На початку фільму ми бачимо фінансиста під час його виходу із в'язниці. На дворі 2001 рік, він виглядає старим, зламленим та нікому не потрібним.

 

Пропозиції зняти продовження "Волл-стріту" Олівер Стоун отримував ще з середини 2000-х, коли США переживали фінансовий бум. Проте режисер не хотів воскрешати свого героя у часи, коли вся країна тішилася з уявного фінансового достатку.

Та коли ілюзія благоденства луснула, немов мильна бульбашка, і розпочалась всесвітня фінансова криза, Олівер Стоун наважився на сіквел.

 

Тепер Гордон Ґекко, позбавлений своїх багатств, повинен досягнути колишньої величі у непростій ситуації фінансової катастрофи. Втім, протагоністом картини все ж таки є не Гордон, а черговий легковірний юнак із Волл-Стріту (Шайя ЛаБуф).

Як і його попередник Бад, Джейк хибно вирішує, що дружба із Ґекко - шлях до успіху. Ситуація ускладнюється ще й тим, що хлопець заручений із гордоновою дочкою Вінні, яка не бажає знатися із батьком-злочинцем.

І, як завше, Ґекко виступає вдалим маніпулятором, який грає на почуттях та мріях Джейка, аби усунути своїх ворогів, а також, якщо пощастить, порозумітися із донькою.

 

Стрічка "Волл-стріт: гроші не сплять" відзначається насамперед цікавою стилістичною неоднорідністю. Перші кадри картини розпочинаються у дусі "вуличного реалізму" 1970-х, але згодом фільм практично не виходить із павільйонів. Стоун використовує поліекран, а також анімаційні вставки, які мають унаочнювати рух грошей по Волл-стріт.

Крім того, режисер ні на мить не забуває, що його кіно - це критика проблем американського суспільства, тому він демонструє нам яскраві портрети людей, які занадто захопилися грошима та споживанням.

 

Із цих другопланових персонажів, мабуть, найбільше запам'ятовуються мати Джейка, втілена Сьюзен Сарандон, та власник великого банку - Джулі, зіграний неймовірно фантастичним Ілаєм Воллохом.

Героїня Сарандон та персонаж Воллоха є ніби двома сторонами однієї медалі: вона -обивателька, розбещена кредитами, він - холоднокровний банкір, який і живиться грошима таких дуреп.

 

І якщо мати Джеймса, стараннями Сарандон, виглядає радше комічним персонажем, то, завдяки невмирущій майстерності Воллоха, його герой - потворний жадібний старигань, який, здається, прийшов зі фінальних кадрів "Дитини Розмарі", - викликає лише жах та огиду.

Зрештою, Олівер Стоун не зупиняється на критиці окремих вигаданих персонажів, його мішень - суспільство в цілому. Скажімо, він вводить у фільм сцену благодійного балу, де огидні розцяцьковані дружини фінансистів правлять легковажні теревені, не знаючи про наближення фінансового краху.

 

Не забуває режисер і про місцевих борців з капіталізмом: у картині присутній лівацький сайт "Брудна правда", який так само ганяється за грошима інвесторів, як і менш політично ангажовані ЗМІ, а очолює цей "некомерційний" проект донька Ґекко Вінні, в якої 100 мільйонів доларів на швейцарському рахунку та наречений із Волл-стріт.

Інколи Стоуна підводить зайва серйозність та дещо важкувата і нав'язлива режисура, особливо він перебирає з образом мильної бульбашки, яка буквально мозолить очі у цій двогодинній картині.

 

Складається враження, що режисер за будь-яку ціну намагався вдовбити в голову глядачам "надцінну" ідею, яка в результаті так і залишилася досить туманною.

Втім, Олівер Стоун не був би самим собою, якби у фіналі не обернув усе на торжество родинних цінностей.

 

Почасти така позиція дивує, проте цей кінорежисер завжди поєднує лад у родині із завершенням складних суспільних процесів. Хоча фінальні сцени картини, єлейні, немов позичені із "Цього чудового життя" Френка Капри, виглядають доволі дивно, на фоні похмурого світу, зараженого гонитвою за грошима.

Втім, ці сцени можна інтерпретувати і як вираження надії на майбутнє, і як, одночасно, страх перед ним.

 

Зрештою, найголовніша привабливість картини "Волл-стріт: гроші не сплять" саме у її "просвітництві". Якщо до цього часу ви нічого не знали про життя фінансів та фінансистів, то після фільму, можливо, і позбудетеся деяких своїх ілюзій.

Оцінка фільму 4,5 з 5

Правосуддя для ідіотів

Той, хто у своєму житті бачив бодай кілька комедій із Вілом Феррелом, либонь, погодиться, що ці картини належать до якогось окремого комедійного піджанру - "ферелломедії".

 

Зазвичай, екранне амплуа актора зводиться до образу абсолютного кретина, який, врешті-решт, позбувається комплексів та несподівано для всіх (і для самого себе) досягає успіху.

Жарти у таких картинах (можемо принагідно згадати показові феррелові стрічки - "Балада про Ріккі Бобі, короля дороги" (2006), "Леза слави" (2007) та "Загублений світ" (2009)) здебільшого тримаються на блюванні, сексі та актах дефекації, хоча сама тематика картин стосується визначальних американських міфів. Проте, якщо вам не подобається такий, з дозволу сказати, "коктейль", то картину "Копи на підхваті" вам варто оминути.

 

Цю картину зняв Адам МакКей, автор сценарію та режисер багатьох фільмів із Вілом Феррелом, зокрема, "Легенди про Рона Бурґунді" (2004), вже згаданого "Ріккі Бобі" та "Зведених братів" (2008). Зрештою, "Копи на підхваті" дуже програють цим, по-справжньому несподіваним та дотепним, картинам.

Головною зіркою "Копів на підхваті" є сам Вілл Феррел. І те, що на екрані з'являються Семюел Л. Джексон, Дуейн "Скеля" Джонсон та Марк Волберґ, не повинно ввести вас в оману - у Фарелла і реплік більше, і дівчата у фільмі його люблять сильніше.

 

У стрічці йдеться про двох детективів, які опинилися на останньому щаблі поліцейської кіноієрархії, - вони займаються паперовою роботою. І якщо нудний клерк Аллен (Віл Феррел), здається все життя мріяв копирсатися у документах, то його напарник (Марк Волберґ) Террі жадає стати героєм. І шанс проявити себе з'являється - зухвала банда пограбувала діамантову крамницю.

Проте Аллен пропонує йому менш героїчну роботу - розбиратися із дрібними порушеннями будівельної фірми відомого банкіра. Зрештою, ця справа здається буденною тільки на перший погляд.

 

Поряд зі стандартним набором гумору "від Феррела", стрічка "Копи на підхваті" торкається ще й злободенної для американців (та й для всіх нас) теми фінансових махінацій у великих компаніях. Проте сценарій та сюжет цієї картини настільки недолугий, що будь-яка "соціальна значимість" картини зрештою губиться.

Єдине, що може порадувати шанувальників у "Копах на підхваті", - це той-таки "туалетний гумор". Жарти про випорожнення залишаються смішними за будь-яких сценарних хиб.

 

І вже зовсім несподівано у цій стрічці виглядають фінальні титри, які просто та наглядно, у картинках, розповідають глядачеві історію американських фінансових афер, демонструють механізми "пірамід" та викривають зажерливих фінансистів, які отримують в десятки разів більше, ніж прості американські громадяни.

Оцінка фільму 2,5 з 5

"Легенди нічної варти в 3D"

2006 року Джордж Міллер, знаменитий режисер культового "Шаленого Макса", зняв мюзикл про пінгвінів під назвою "Веселі ніжки". А тепер і постановник не менш культових "300 спартанців" та "Хранителів" Зак Снайдер також звернувся до комп'ютерної анімації.

У створенні картини брала участь і студія візуальних ефектів Animal Logic, яка до того працювала над "Веселими ніжками".

 

Нова робота Снайдера "Легенди нічної варти в 3D" є довільною екранізацією трьох перших книг із шістнадцятитомного циклу фентезі Кетрін Ласкі "Вартові Ґа'Гула". У стрічці йдеться про совеня на ім'я Сорен, якого викрадають злі вухаті сови, аби перетворити його на бездумного воїна своєї хижої імперії.

Проте Сорен ще з дитинства чув легенду про Вартових, які охороняють світ від тиранії зла. Разом із друзями він тікає з притулку для маленьких вояків і вирушає на пошуки Вартових, аби разом з ними боротися з імперією.

 

У своїх інтерв'ю Снайдер заявляв, що намагався досягнути ефекту "справжнього фільму", допікаючи аніматорів своїми безкінечними зауваженнями щодо того, де у кадрі "має стояти камера".

А для того, щоб краще уявити собі сцену битви сов, режисер запросив своїх статистів з фільму "300 спартанців", одягнув їх у костюми із крильми та змусив відпрацьовувати "хореографію бою". Проте "людських" жестів у картині було лише 10%, решта - безпосереднє відображення совиних звичок та рухів.

 

Картина "Легенди нічної варти в 3D" отримала загалом схвальні відгуки в американських критиків. На популярному ресурсі rottentomatoes стрічка отримала 50% позитивних рецензій. Metacritic дали їй 52 бали зі 100 можливих (при глядацькому рейтингу 7 з 10). Користувачам сайту imdb "Легенди нічної варти" також прийшлися до вподоби, на цьому ресурсі фільм здобув рейтинг 7,2 з 10.

powered by lun.ua