Прем'єри тижня: демони зовнішні та внутрішні

300 спартанців в гостях у Пилки

Про стрічку "Брестська фортеця", яка стала першим спільним кінопродуктом союзної держави Росії та Білорусі, розмови точаться вже давно.

По-перше, вона має засвідчити політичну єдність двох країн, а по-друге - стати правдиво народним кіно, на противагу, скажімо, "Натомленим сонцем-2" Нікіти Міхалкова, який зобразив війну в неочікуваному ракурсі.

Про те, що "Брестська фортеця" - непересічна для союзної держави кіноподія, свідчать виступи напередодні прем'єри Алєксандра Лукашенка та Владіміра Путіна, які, забувши чвари, закликали своїх громадян піти на фільм.

Втім, деяких глядачів навіть не стали агітувати, а, як, скажімо, студентів мінських вузів погнали на допрем'єрні покази цілими групами.

Справа, мабуть, у самому об'єкті показу - Брестській фортеці, яка була міфологізована ще з кінця 1950-років. Ключову роль у цьому зіграв радянський письменник Сєргєй Смірнов, який розшукував невідомих героїв Першої та Другої світових воєн.

1955 року він зацікавився долею захисників фортеці, які за Сталіна вважалися зрадниками батьківщини через те, що опинилися у ворожому тилу. Смірнов доклав чималих зусиль для реабілітації цих людей.

1957 року була опублікована книжка Смірнова "Брестська фортеця", яка здобула популярність і пережила чимало перевидань. Саме вона і лягла в основу російської картини.

Продюсер стрічки Ігорь Уґольніков навіть зізнавався, що книжка Смірнова мала на нього великий вплив у дитинстві, а її екранізація є втіленням його давньої мрії.

Та й сама історія "Брестської фортеці" подається через погляд дитини. Головним героєм фільму є вихованець музичного полку хлопчик Санька, змальований із Пєті Клипи - п'ятнадцятирічного хлопчика, який брав безпосередню участь у показаних подіях.

Стрічка будується на класичному драматургічному контрасті між мирною ідилією та грубим втручанням зовні. Щоправда, із цим немудрим прийомом творці фільму аж надто перестаралися.

Стрічка якимось дивом суміщає кадри панічної втечі жителів Бресту, які за всяку ціну намагаються виїхати з міста, зі сценами "щасливого довоєнного" життя родин радянських військових.

Як на 21 червня, коли місцеві мешканці з дня на день очікували на війну, військові виглядають неправдоподібно безжурними: пари, мов заведені, кружляють під звуки "Сопок Манчжурії", солдати танцюють "Яблучко", під ногами метушаться діти із морозивом, а місцевий кіномеханік Колька мацає сексапільну продавчиню "Воєнторга" Соньку.

Війна стає повною несподіванкою для цих людей. Зрештою, після сцени першого обстрілу у фільмі годі шукати якогось сенсу. Подальша оборона фортеці представлена хаотичним набором кадрів, у яких вцілілих радянських солдатів та членів їхніх родин послідовно умертвляють: розстрілюють, розривають на шматки бомбами, відривають їм кінцівки та примушують агонізувати прямо перед об'єктивом камери.

Сам фільм практично позбавлений драматургії: у ньому немає конфліктів, характери героїв не розвиваються, а дія "залипає" на безкінечних сценах насилля. Потоки крові просто заливають глядача протягом двох годин. Видовище, скажу вам, нічим не гірше за "Пилку-7" і майже з таким самим моральним уроком, як в американському горорі.

Цікаво, що творці та популяризатори "Брестської фортеці" радять водити на перегляди дітей. Та фільм цей явно згодиться не для всіх - численні демонстрації смерті абсолютно безглузді та нічим не виправдані. Схоже, автори картини вирішили за усяку ціну переплюнути "Рядового Раяна" Стівена Спілберга.

Проте у Спілберга криваві епізоди мали слугувати контрастом для головної тези його фільму: людське життя - то найвища цінність. У "Брестській фортеці" вояки помирають у муках заради геть інших ідеалів.

Зрештою, російська стрічка має найбільше спільного не з "Порятунком рядового Раяна" і навіть не з картиною Зака Снайдера "300 спартанців", як собі вважає Іґорь Уґольніков, а із радянським фільмом 1956 року "Безсмертний гарнізон" Захара Аґранєнка.

І хоча сюжет "Безсмертного гарнізону" базується на історії, вигаданій Константіном Сімоновим, у цих двох картинах настільки багато спільних сцен, що з'являється відчуття дежавю.

Обидва фільми демонструють трагічну загибель двох юних закоханих, смерть молодого подружжя та любов між солдатом та дочкою офіцера. Також у стрічках перекликаються сцени першого авіанальоту та кружляння радянського бомбардувальника над фортецею, купання коней у річці та позування для останньої "мирної" фотографії.

Зрештою, ці картини подібні не лише на формальному, але й на ідеологічному рівні. "Безсмертний гарнізон" супроводжувався закадровим текстом, який тлумачив глядачеві побачене на екрані.

Автори "Брестської фортеці" не могли піти настільки примітивним шляхом. У фільмі немає жодних політичних лозунгів, проте в своїх інтерв'ю продюсер та актори картини неодноразово виступали із поясненнями своєї роботи.

Закадровий голос "Безсмертного гарнізону" запевняв, що фільм розповідає про багатонаціональну радянську спільноту, яка без сумнівів пожертвувала життям для перемоги у війні та заради перемоги світового комунізму.

В інтерв'ю Іґоря Уґольнікова знаходимо цю ж риторику про багатонаціональний радянський народ, який переміг фашистську навалу, про "наше спільне минуле" та нездоланну єдність братніх народів, щоправда, слова про "світовий комунізм" у його промовах не зустрічаються.

"Брестська фортеця" виглядає клоном радянських ідеологічних картин (до речі її жанр "патріотична драма"), закамуфльованою яскравою "голлівудською" обгорткою. Таке собі втілення відомого російського гасла про модернізацію без вестернізації.

Проте нещодавно в Росії був знятий зовсім інший фільм, присвячений обороні Брестської фортеці - документальна картина Алєксєя Півоварова "Брест. Кріпосні герої". Саме у ній викладені факти, які цнотливо оминули у своїй картині Іґорь Уґольніков та Алєксандр Котт.

Скажімо, у "Кріпосних героях" стверджується, що німці не розстрілювали фортечний госпіталь, а дружин та дітей оборонців відпустили на волю. Також у фільмі згадується про ненависть західних білорусів до своїх радянських командирів, а також про ще одну героїчну оборону фортеці, яку 1939 року чинили поляки спочатку від німців, а потім і від Червоної армії, і, згодом, потрапивши у полон, були, врешті-решт, розстріляні у Катині.

На жаль, за потоками крові та кілограмами людського м'яса у "Брестській фортеці" ми не побачимо головного - складної та суперечливої історії оборони, яка розпочалася 22 червня 1941 року, щойно із нападом німецьких військ на Радянський Союз.

Оцінка фільму 1,5 з 5

Раз, два, три, чотири, п'ять, вийшов демон погулять

Стрічка "Паранормальне явище", зафільмована ізраїльським емігрантом Ореном Пелі у себе вдома за сім знімальних днів, стала справжньою світовою сенсацію 2007 року. Фільм жахів, який мав бюджет 15 тисяч доларів, заробив 108 мільйонів доларів у американському та 194 мільйони у світовому прокаті.

Пелі, який з дитинства боявся привидів, зняв історію про молоду пару, яка потерпає від демона і зрештою стає його жертвою. Режисер-початківець максимально спростив процес зйомок - свій фільм він стилізував під домашнє відео.

Режисер фактично не мав сценарію, тож актори були змушені імпровізувати. З іменами головних героїв стрічки Пелі також не заморочувався - він назвав їх Кеті та Міка, на честь виконавців головних ролей Кеті Фізерстон та Міки Слоата. До речі, за свою працю актори отримали лише 500 доларів.

Після участі на кількох горор-фестивалях стрічка "Паранормальне явище" зацікавила голлівудських продюсерів. Вони влаштували фільму обмежений прокат, який і приніс мільйони. Після цього стало очевидно, що продовження картині не уникнути.

"Паранормальне явище 2" насправді є пріквелом першої частини. Із нього ми дізнаємося про події, які передували, а також розвивалися паралельно з трагічною історією Кеті та Міки.

У центрі картини сестра Кеті - Крісті, яка у дитинстві також потерпала від невідомого демона.

Крісті щасливо заміжня, виховує маленького сина та пасербицю-підлітка. У неї чудовий будинок та любляча родина. Проте ідилія руйнується втручанням паранормальних сил...

Картина "Паранормальне явище 2" відрізняється від першої частини насамперед своїм розмахом. Історія Орена Пелі була приватною та камерною, вона розігрувалася між двома героями у кількох приміщеннях одного будинку. Зйомку вели самі герої, тож зображувані події виглядали мов вихоплені моменти з життя реальних людей.

У пріквелі фільмування провадиться камерами спостереження, при чому одразу у кількох місцях величезного будинку. Героїв також побільшало - тепер у картині фігурує щонайменше шестеро осіб, не рахуючи епізодичних персонажів. Завдяки цьому "Паранормальне явище 2" виглядає відчуженим від свого глядача.

Перша частина вигідно відрізнялася від інших горорів насамперед з формального боку. Продовження повторює знахідки першого фільму, проте йому важче захопити нашу увагу.

Це вже не приватна історія, розказана фанатом кіно, а чергова голлівудська казочка, зафільмована найманим режисером Тодом Вільямсом слідами успішного проекту. Може, пріквел і здатен кілька разів налякати, проте з нього щез увесь драйв попереднього фільму.

Оцінка фільму 3,5 з 5

"Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія"

2002 року стрічка Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу" спричинила справжній скандал серед української громадськості. Дуже вже незвичним виявися фільм, якого усі вважали відповіддю на картину Єжи Гофмана "Вогнем і мечем".

Одразу ж після перших показів "Молитви" в Україні та за кордоном стало зрозуміло, що картина Юрія Іллєнка вимагає естетичної неупередженості та інколи навіть політичної сміливості.

Критики розділилися на два ворожих табори. Недоброзичливці критикували фільм за епатажні й "неканонічні" постаті Петра І та гетьмана Мазепи, а також за відверті сцени страти і незвичної сексуальності. Дісталося і незвичайній, химерній, бароковій формі оповіді. Шанувальники стрічки, навпаки, стверджували, що Іллєнко зняв шедевр, який відкриє нову сторінку в українському кіно.

Сам режисер дотримувався думки, що для його картини ще настане зоряний час і глядачі коли-небудь зможуть осягнути його задум. Зрештою, у нього був привід так вважати, адже стрічка "Тіні забутих предків", де він був оператором-постановником і яка зараз вважається класикою кінематографу, теж спочатку отримала чимало негативних відгуків.

Так чи так, проте саме Юрій Іллєнко став одним з перших, хто похитнув радянський канон зображення історичних діячів. Іван Мазепа (як і Петро І) - слабкі, змучені внутрішніми демонами люди. А історія протистояння російського царя та українського гетьмана перетворилася у картині на правдиву грецьку трагедію, де усіма героями керує невблаганна доля.

І якщо вже представники так званої "творчої інтелігенції" часто не могли оцінити картину, то "масовий глядач" і поготів. Урешті-решт, "Молитва за гетьмана Мазепу" стала синонімом гучного кінопровалу.

2002 року стрічка мала дуже обмежений прокат в Україні. Вона так і залишилася незавершеною, йдеться насамперед про роботу над звуком. Лише два роки тому компанія "Іллєнко фільм" отримала права на картину і змогла її закінчити. Тож "Молитва за гетьмана Мазепу" - не стільки нова версія, як радше фінальна крапка у створенні багатостраждального фільму.

Стрічка, що вийшла у прокат, має нову звукову доріжку у форматі Surround 5.1, також її скорочено і режисер додав авторський закадровий коментар. Тепер, після смерті Юрія Іллєнка, картина "Молитва за гетьмана Мазепу" виглядає своєрідним заповітом режисера.

Вона так само суперечлива, непроста, яскрава, виклична, яким був її творець. Побачити фільм можна до 10 листопада в кінотеатрі "Київ".