Клінічне, історичне та словесне

В українській столиці цими травневими святами можна потрапити на цілком полярні та контраверсійні мистецькі події. Головні арт-проекти квітня присвячені нейрорізноманітності, італійському трансавангарду та значенню слова в сучасному мистецтві.

"Аут: Нейрорізноманітність"

Вхід - на виході

"Аут: нейрорізноманітність" - не та назва для арт-проекту, через котру хотілося б усе кинути і з усіх ніг бігти дивитись виставку. Мало того, якщо в першому "Ауті" приймали участь здорові художники, то цього року нью-йоркський куратор (дядько невизначеного віку та національності) привіз твори нетипових - аутистів, синестетиків, "аспергерівців" та інших представників "нейрорізноманітності".

Марша Смайлак. Жінка в білому. 1997

В певному розумінні "Аут" - вирок усім нашим уявленням про сучасне мистецтво як "ля-ля" і "ха-ха". Хоча на відкритті щасливих облич було більше, аніж жовтих китайських голів львів'янки Ольги Пильник (робота про експансію китайських товарів, китайців та їх тотальну одноликість).

Беззаперечний плюс "Ауту" в тому, що в нас взагалі почали експонувати проекти, в котрих сучасне мистецтво перетинається з наукою, і на яких глядач отримує в лоба серйозні запитання щодо сучасності.

Головний кураторський меседж - якщо психічно здорових людей в сучасному світі не залишилось, то може варто спробувати знайти спільну мову з тими, хто є поруч? В мене на очах свого часу приятель після сотого дзвінка вимкнув телефон, назавжди, і чкурнув на пмж кудись на Черкащину, теж, мабуть, назавжди. Всі ми перебуваємо на межі, але може саме завдяки активному збільшенню кількості нейрорізноманітних людство добереться до майбутнього. Але це ще питання.

Звісно, аутичне життя "в собі", без контакту зі світом, не смертельне, але і не смішне. В ньому прозріння, страх, тривожна тиша, естетика потворного, причому воно зовсім не просякнуте самотою. Навпаки, цілком самодостатнє та іноді занадто егоїстичне, можливо, тому представляє окремий напрямок в сучасному мистецтві, адже у поодиноких прикладах вписується в постмодерн.

Анна Шабуніна. Автопортрет

Дивно, що аж дві лекції в Києві прочитала учасниця виставки Марша Смайлак - художниця-синестет зі Штатів, котра два дні розповідала на своїх лекціях про те, як особливо вона бачить світ. І цікаво її слухати було хіба таким самим синестетам, а не тим, хто сподівався почути щось про тенденції в заморській арт-ситуації та про особливості фотозйомки художниці.

Набагато цікавіше було б послухати куратора Коена Джеффа Байзу, доктора медичних наук, котрий вже багато років займається кураторськими проектами, що є дотичними до науки.

Але виставку варто побачити на власні очі, причому наодинці, із зупинками на відео-арті та на творах відомої американської постмодерністки Ніни Янковіц. З українців особливо вражає графіка художниці-аутистки Анни Шабуніної. Більшість інших робіт просто доповнюють експозицію, а не розкривають заявлену тему проекту.

до 7 квітня

вхід безкоштовний

Музей сучасного мистецтва України

вул. Глибочицька, 17

"Італійський трансавангард"

Куратор всіх часів та народів

На запитання, чому стільки шуму і метушні було біля Акіле Боніто Оліви, відповідь проста - останні 30 років саме ця людина називає, що є що в сучасному мистецтві, вводить нові терміни та бачить ліс процесів за деревами подій.

Сандро Кіа. Без назви, 1980

Оліва ввів молоде мистецтво в простір Арсенале і, по суті, змінив формат венеційської бієнале. Це був безпрецедентний випадок експонування сучасного, молодого мистецтва в старовинних стінах. Професору Оліві належать терміни "транавангард" та "глокальність", а цей термін, доречі, вперше в історії було запозичено з мистецтвознавства соціальною філософією.

Франческо Клементе. Без назви (5 почуттів), 1980

В Україну Оліву привіз центр сучасного мистецтва "М17" на відкриття його проекту "Італійський трансавангард". Це - підбірка робіт 5 італійських художників, причому їх роботи не першого ряду, але надзвичайно цікаві з точки зору справжнього, некомерційного мистецтва, сповненого болі та глибини.

На жаль, проект швидше історіографічний (ці роботи Оліва давним давно вибирав для регіонального італійського Музею сучасного мистецтва Тренто і Роверето), а не створений спеціально для України.

Хоча для "М17" - це перший серйозний проект, причому музейного рівня. І те, що нарешті в Україні показали трансавангард, який свого часу вплинув на нашу "нову хвилю" (друга назва якої - "український трансавангард"), справді подія безпрецедентна для наших палестин.

Декілька робіт на цій виставці, зокрема картина Франческо Клементе "Я з нею за столом", наглядно демонструє витоки творчості багатьох наших відомих художників, зокрема Ройтбурда, Савадова та Раєвського.

Єдине запитання до організаторів - чому лекції Акіле Боніто Оліви пройшли без особливого розголосу і чому на них не акредитовували журналістів та студентів? Більшість студентів мистецьких закладів, яким варто було почути про "Мистецтво після 2000-го", або не знали про лекції, або ж не змогли собі дозволити квиток за 100 грн.

до 15 червня

вхід - 20 грн. (школярам та пенсіонерам - 10 грн.)

Центр сучасного мистецтва М17

вул. Горького, 104

"Слово"

Давайте обійдемось без слів

Куратор проекту "Слово" Павло Гудімов вирішив зібрати під одним дахом твори сучасного вітчизняного арту, в котрих так чи інакше присутній текстовий меседж. Від чого стало очевидно - в сучасному мистецтві, котре з концептуальних чи інших переконань звертається до слова, - мало не криза. Можливо тому, що збирати і ліпити їх докупи не варто - навіть цікаві роботи звучать одна біля одної надто буквально.

Станіслав Перфецький, "Слово", 2010

Те, що мова давно себе вичерпала, знають навіть діти - мінімум слів, максимум клавіш: лайк, анлайк etc. Можливо, на території сучасного мистецтва слова і букви могли б стати чимось таким, що вже має стосунок до малюнку чи символу. Але і це вже було в історії мистецтва. Тому, в чому кураторство в даному проекті - не дуже зрозуміло. Адже зібрано роботи не під певним ракурсом роботи зі словом, а просто ті, де присутні слова, неважливо чому даний художник ці слова використав в своєму творі.

Одне діло Стас Волязловський, який написав слово з трьох букв іронізуючи над сучасним художником, котрий переносить на територію мистецтва вуличні написи. Друга справа - Микола Маценко, котрий освоює геральдику в контексті національних стереотипів та слоганів. Третя справа - Юрій Пікуль, який відверто знущається з українського покупця сучасного мистецтва, для котрого "картіна хорошая" (що, власне, і написано на його полотні) - це "картіна маслам".

Юрій Пікуль, "Картина хорошая", 2004

Одним словом, найкращі моменти в цьому проекті - окремі роботи, самі по собі, або ж в контексті творчості окремих авторів, в яких справді непогане почуття гумору. Але всі разом вони аж ніяк не звучать окремим "соціальним тілом", що продукує новий цікавий меседж, швидше нагадують збірну виставку художників, вхід на котру дітям, їх бабусям та дорослим, які не використовують обсценну лексику, мабуть, небажаний.

До 16 травня

Вхід вільний

Я Галерея

вул. Волоська, 55/57