Цікаві та небезпечні ігри для дорослих і дітей

19
15 липня 2011

Від 14 червня на українських екранах демонструються: трилер "Гра без правил" Даґа Лаймана та мелодрама "Велика маленька Я" Янна Самюелля.

Одна дуже чесна родина

Режисер Даґ Лайман уславився як постановник шпигунського трилера "Ідентифікація Борна" і "родинного" бойовика "Містер та місіс Сміт". Його картина "Гра без правил" поєднує історію про секретних агентів із сімейною драмою, і при цьому розповідає нам абсолютно правдиву історію, яка трапилася у США на початку другої Іракської кампанії.

Головна героїня стрічки Валері Плейм працює оперативним агентом ЦРУ під прикриттям, а її чоловік Джозеф Вілсон - колишній посол США у Габоні та Ніґері - розпочинає власну справу. Вони виховують п'ятирічних сина і доньку та намагаються не відрізнятися від звичайних обивателів - навіть друзі родини не знають, чим займаються Вілсони.

 

На дворі 2002 рік, і Сполучені Штати, отямившись від потрясіння 11 вересня, активно шукають зброю масового ураження у Іраку. Валері, яка має потужну агентурну сітку на Близькому Сході, спростовує припущення щодо розробки ядерної зброї в Іраку. ЦРУ залучає її чоловіка до розслідування можливих поставок збагаченого урану з Ніґеру в Ірак. Після поїздки у Африку він також переконується, що Саддам не веде жодних розробок зброї масового ураження.

Проте війна починається і одного дня Джозеф з подивом чує по телебаченню, як президент Буш повністю перебріхує його звіт. Відчайдушний ідеаліст, Вілсон пише статтю в "Нью-Йорк Таймс", де наголошує на тому, що у Саддама Хусейна не було зв'язків із Ніґером. Його слова можуть неабияк зашкодити військовій кампанії у Іраку, тож голова штабу віце-президента США Льюїс Ліббі інспірує газетну статтю, у якій компрометує Вілсона та видає секретну інформацію щодо роботи його дружини.

Після цієї публікації Валері втрачає роботу, якій вона віддала вісімнадцять років. Життя родини Вілсонів перетворюється на пекло - їм погрожують по телефону та на вулицях, а телевізійні журналісти обсмоктують їхнє особисте життя. Чоловік прагне добитися справедливості, а жінка мріє лише про спокій подалі від журналістів. Подружжя починає думати про розлучення.

 

Стрічку "Гра без правил" можна назвати відносно новою, адже її прем'єра відбулася більш ніж рік тому на Каннському фестивалі. Картина навіть номінувалася на Золоту пальму, проте залишилася без нагороди. Проте історія, яку вона розповідає, залишається актуальною і через вісім років після усіх згаданих подій.

За основу "Гри без правил" була взята однойменна біографічна книжка Валері Плейм, яку вона видала 2007 року. Вілсони також активно консультували творців екранізації. Про війну на Близькому Сході у Штатах було знято багато картин і "Гра без правил" долучається до загальної тенденції критики діяльності Білого дому у вікопомні дні 2002 та 2003 років. Проте, як і будь-яка реальна історія, вона геть не гостросюжетна, тому головна увага в фільмі присвячена не шпигунським пристрастям, а стосункам у родині Вілсонів.

Наомі Вотс зобразила Валері Плейм чесною та відданою співробітницею ЦРУ. Їй також не бракує співчуття, тому жінка бере близько до серця проблеми людей, з якими працює. Джозеф, у виконанні Шона Пенна, постає ідеалістом, який вірить у демократичні цінності та впевнений, що Америка повсякчас відстоює їх. Вілсони аж ніяк не революціонери, які мріють повалити систему, вони просто дуже чесні люди, для яких будь-яка несправедливість стає особистою справою.

 

У Голлівуді люблять історії на тему "правосуддя для всіх" і "Гра без правил" не найгірший приклад подібного кіно. Мимоволі переймаєшся вірою героїв картини у те, що саме прості громадяни мають право вирішувати, хто керуватиме країною - злочинці та "потрібні їм люди" чи віддані своїм обіцянкам політики.

Звісно, можна знайти у "Грі без правил" якійсь недоліки та дорікнути фільмові браком динамізму, проте це хороша і майстерно зроблена картина про одну принципову сім'ю, яка не побоялася вступити у двобій із фактичними володарями світу.

Оцінка фільму 4,5 з 5

Рожевий велосипед, плаття принцеси та інші зворушливі речі

Французький режисер Янн Самюелль не новачок у нашому прокаті. Два роки тому ми могли побачити його комедію "Жахливе дівчисько" - малопереконливу голлівудську адаптацію однойменної південнокорейської трагікомедії Чже Йон Квака. Його наступна стрічка "Велика маленька Я" була знята вже у рідній Франції (в копродукції з Бельгією), і Самюелль виступив тут і режисером, і сценаристом.

 

У цьому фільмі йдеться про дитячі мрії, які часто розходяться із реальністю дорослого життя. Жорстка бізнес-леді Марґарет Флор не має жодного вільного дня і ледь викроює час між зустрічами та презентаціями, щоб побачитися зі своїм коханим. Втім, таке життя її цілком влаштовує, і вона не шукає жодних альтернатив такому стану речей.

Одного дня до офісу Марґарет приходить старий нотаріус і передає їй кілька листів у яскравих розмальованих конвертах. Ці листи колись написала семирічна Марґарет і попросила нотаріуса передати їх собі на день народження у 2010 році. Для жінки цей подарунок став повною несподіванкою, адже вона геть забула про своє дитинство. Почавши читати листи, вона переконується, що жодна з її дитячих мрій так і не здійснилася. Маленька Марґарет стає невидимою порадницею та взірцем Марґарет дорослої, вказуючи їй шлях до її істинної сутності.

"Велика маленька Я" - це така собі історія юної Амелі, яка через життєві негаразди ледь не стала Круеллою ДеВілл. З часу виходу "Амелі" вже минуло десять років, проте фільми про симпатичних юних фантазерок, які збирають кольорові фантики у поцяцьковані коробочки з-під цукерок, здається, ніяк не відійдуть у минуле. Мала Марґарет здатна подивувати своєю схильністю до дорослих суджень та майже магічною завбачливістю, проте ці якості чомусь взагалі не передалися Марґарет-великій (її зіграла Софі Марсо, яка зі своєю зовнішністю дівчинки-жінки чудово вписалася у картину).

Янн Самюелль неабияк постарався, аби його картина була максимально зворушливою. Він розповідає і про важке дитинство своєї героїні, і про її винахідливі дитячі ігри, і про її аж занадто химерні мрії. Режисер (та сценарист) маніпулює глядацькими почуттями усіма відомими йому засобами і йому це справді вдається. Проте ці сльози зворушення нагадується рефлекс собаки Павлова, яка слиниться від вигляду їжі, але самої їжі не отримує.

 

"Велика маленька Я" - картина із претензією на універсальну мораль, але нічого, крім штампів, вона не пропонує. Звісно, неправильно будувати атомні станції і правильно - допомагати бідним африканським дітям, неправильно - забувати про свої дитячі мрії, і правильно - стати копачем ям, як мріяв колись у сім років, неправильно - досягати кар'єрного зростання, і правильно - покинути роботу, щоби поїхати у рідне містечко і випорпати руками бляшанку із дитячими "скарбами".

Після перегляду картини виникає відчуття, як від фотографій із симпатичними цуценятами та кошенятами. Фільм для стійких любителів французького кіно, Софі Марсо та сентиментальних історій.

Оцінка фільму 3,5 з 5

Фото з kino-teatr.ua

powered by lun.ua