Музиканти-анархісти і тиранічний бобер

14
29 липня 2011

Від 28 липня на українських екранах демонструються: ексцентрична музична комедія "Звуки шуму" Ула Сіммонссона та Юханнеса Штерне-Нільссона а також екзистенційна драма "Бобер" Джоді Фостер.

Музична анархія проти музичного ладу

Основою комедії "Звуки шуму" стала короткометражка 2001 року "Музика для однієї квартири та шістьох музикантів", знята Ула Сіммонсонном та Юханнесом Штерне-Нільссоном 2001 року. У фільмі йшлося про гурт музикантів, які вдираються до чужої квартири за відсутності хазяїв та використовують домашнє начиння замість музичних інструментів. У "Звуках шуму" знялися ті ж самі артисти і знову зіграли вони самих себе.

 

Дія картини відбувається у вигаданому шведському містечку, де ніколи нічого не відбувається, а городяни звикли до спокійного та розміреного життя. Шестеро барабанщиків - Сандра, Маґнус, Маркус, Фредрік, Андрес та Йоґаннес - збираються разом для сміливого експерименту: вони планують використати міські споруди як музичний інструмент для свого грандіозного концерту з чотирьох частин. Барабанщики здобувають звуки із предметів, які опиняються під руками. Перший "напад" спрямований на міську лікарню.

Музикантів оголошено в розшук і за справу береться поліцейський Амадей Вандербрінґ. Він походить зі знаменитої музичної родини, проте ненавидить музику і мріє, щоби у світі назавжди запанувала тиша. Крім того, Амадей знаходиться у тіні свого молодшого брата - геніального диригента. Поліцейському кортить розквитатися із нахабними барабанщиками, проте на заваді стає несподіване кохання до Сандри, яке примушує його змінити своє ставлення до музики.

 

Режисери стилізують свій фільм під гангстерське кіно та "чорний" детектив із обов'язковою фатальною жінкою, яка зводить із розуму головного героя. "Звуки шуму" не без іронії демонструють, що занадто незвичне мистецтво приречене знаходитися в тіні, як і кримінальний бізнес. Шість барабанщиків долучаються до стародавнього протистояння між ідеально вишколеним, прилизаним виконанням та музикою, яка рветься із глибин душі.  

Шведська комедія "Звуки шуму" була одним із фаворитів минулорічного кінофестивалю "Молодість". На моїй пам'яті це єдина стрічка, на якій глядачі продовжували аплодувати ще після закінчення фінальних титрів.

Режисери "Звуків шуму" Ула Сіммонссона та Юханнеса Штерне-Нільссона одразу ж опинилися у центрі захопленої юрби. Вони були вочевидь заскочені таким поворотом подій, але із радістю відповідали на усі запитання та приймали вітання. Зрештою, їхня картина здобула приз глядацьких симпатій та набрала найбільшу кількість балів за всю історію номінації. Головне журі "Молодості" оголосило її найкращим повнометражним фільмом фестивалю.

"Звуки шуму" - картина і справді непересічна. Вона здатна охопити і захопити дуже широку категорію глядачів - від шанувальників фестивального мистецького кіно до любителів найбільш невибагливих фільмів для розваги. У цьому фільмі є усе: і гумор, і кохання, і пригоди, і навіть соціальна сатира.

 

У картині закладено сильний підривний та анархічний імпульс, запозичений у авангардистів початку ХХ сторіччя. Він говорить, що музика може бути тероризмом, а тероризм - музикою. Та на відміну від сумнозвісного норвезького убивці, який нещодавно втілив найпростіший сюрреалістичний акт, герої "Звуків шуму" вірять, що барабани пояснюють думку дохідливіше за кулі.

Стрічка зачаровує тим, що каже - музикант ховається у кожному із нас, а музику можна здобути із будь-якої речі. На інструментах з операційної зали та банківському начинні можна зіграти цілий концерт; три екскаватори легко перетворюються на ударну установку, а електричні дроти на струни. Навіть у щоденних звуках міста можна почути і побачити світломузичну симфонію.

Самі музичні номери у "Звуках шуму" займають центральне місце, тому картину просто необхідно дивитися у хорошій якості, бажано на великому екрані.

Оцінка фільму 5 з 5

Зловісні бобри

Американська кіноакторка Джоді Фостер цього року приїхала на Каннський фестиваль із власною картиною "Бобер". Ще до прем'єри цей фільм став сенсацією, адже актор Мел Ґібсон, який зіграв у картині головну роль, фактично втілив на екрані власні проблеми.

У фільмі йдеться про чоловіка середніх років, якого вже два роки мучить невиліковна депресія. Після смерті батька Волтер Блек успадкував його компанію з виробництва іграшок, проте робота не приносить йому радості. Цілими днями Волтер спить або пиячить, ігноруючи дружину та двох синів. Якось дружині уривається терпець і вона виганяє Волтера з дому. В кімнаті мотелю чоловік продовжує пиячити у компанії іграшкового бобра, якого знайшов серед своїх старих речей.

 

На ранок бобер заводить розмову із Волтером та пропонує йому свій шлях до змін. З того дня чоловік починає старанно виконувати усі рекомендації свого плюшевого друга, і на диво швидко налагоджує своє життя. Та незабаром він розуміє, що бобер перетворюється на зловісного тирана, якого непросто позбутися.

Важко сказати, чи пробував Мел Ґібсон дружити із плюшевими іграшками, проте його п'яні дебоші та негаразди в родинному житті вже давно стали об'єктом уваги жовтої преси. Ймовірно, саме тому Джоді Фостер, яка вже давно дружить із Ґібсоном, запросила його грати Волтера. Відомо, що на цю роль претендували також Джим Керрі та Стів Керрел, та вочевидь режисерці захотілося зробити картину максимально серйозною і актори-ексцентрики не пасували до її задуму.

 

З іншим режисером та акторським складом "Бобер" міг стати просто веселою комедією, адже дотепних жартів там чимало. З історії про іграшку, яка підкорює волю людини, можна було би зняти і чудовий горор. Протистояння людини та її зловісного двійника стало одним із головних сюжетів у літературі (а згодом і в кіно) ще з кінця ХІХ століття.

Проте Фостер пішла іншим шляхом і обрала для цього сюжету реалістичне втілення. Здається, вона так і не змогла вирішити, що ж зібралася знімати: "Американську красу", "Доктора Джекіла та містера Гайда" чи "Зловісних мерців".

Проте найбільше картині шкодить оця типово американська впевненість у тому, що все довкола легко можна привести до норми, що норма справді існує і вона загальновизнана. Фостер не залишає своїм героям ані якихось напівтонів, ані жодної альтернативи у житті - усі знають, що лише возз'єднання із родиною може принести Волтерові щастя.

Картину "Бобер" можна назвати психологічною драмою (хоча і з комічними вставками), проте у ній найповніше розкрита "душа" лише одного героя - самого бобра. Ми так нічого і не дізнаємося про дружину Волтера (її зіграла сама Джоді Фостер), окрім того, що вона проектує американські гірки, та й сам головний герой залишається для нас цілковитою загадкою.

 

"Бобер" позбавлений щонайменших двозначностей: усіх персонажів немов смикають за ниточки і вони з'являються на екрані в потрібну мить і з потрібними словами. Єдина сюжетна лінія, яка більш-менш вдалася режисерці, обертається довкола Волтерового сина Портера та його подружки Нори. Це, по-суті окрема картина в картині і вона розповідає про примирення бунтівного підлітка із власною природою та власною родиною.

Оцінка фільму 3,5 з 5

Автор дякує кіноклубу NoName Club за допомогу в підготовці матеріалу

Фото з kino-teatr.ua

powered by lun.ua