Десять українських фільмів до річниці незалежності

467
24 серпня 2011

Починалося усе ніби непогано. Незалежність України поставила крапку у протистоянні українських кінематографістів з Москвою, яка традиційно вирішувала долю створення та прокату вітчизняних кінострічок. Але проблеми фінансування нових проектів та кінопрокату нікуди не щезли і навіть стали ще болючішими.

Українські кінематографісти мали чимало цікавих ідей, проте грошей на їхнє втілення та сучасних кінотеатрів, де би ці картини могли демонструватися, не було. Українська кіноіндустрія на час проголошення незалежності була застарілою фізично та морально.

Керівництво національною кінематографією переходило з рук у руки, кіностудії міняли керівників, убожіли, розвалювалися та перепродавалися (як це сталося із Одеською кіностудією). Кінематографісти шукали фінансування у західних інвесторів, часто в української діаспори, і деякий час ця схема працювала, доки фінансовий потік не припинився через нерентабельність картин. Вбогий український прокат заполонили іноземні фільми, найперше голлівудська продукція.

За ці двадцять років померло чимало режисерів та акторів, які були зірками українського радянського кіно (як от режисери Леонід Осика, Юрій Іллєнко, актори Броніслав Брондуков та Кость Степанков). Молоді таланти початку 1990-х або пішли у телевізійний бізнес і досягли там чималого успіху, як от Олександр Роднянський, або виїхали за кордон, як Андрій Загданський, або цілком перейшли на телебачення, як Андрій Дончик.

Автор гучних картин кінця 1980-х "Бич Божий" та "Імітатор" Олег Фіалко замовк аж до середини двотисячних, а режисер знаменитої стрічки 1990-го року "Ребро Адама" В'ячеслав Криштофович став знімати серіали у Росії.

Олег Бійма, який уславився 1995 року своїм досить відвертим як для українського кіно серіалом "Острів любові", пережив пік своєї режисерської активності на початку 1990-х, згодом був генеральним директором студії "Укртелефільм" (нараз він заступник генерального директора).

Роман Балаян в часи незалежності фільмував за російські (та частково українські) гроші, і лише 2008 року випустив свою ностальгійну притчу про свободу "Райські птахи" за співпраці із українським продюсером Олегом Коханом. Зрештою, саме Кохан наразі найбільш відомий український продюсер, який бере участь у творенні мистецьких проектів, зокрема, фільмів Кіри Муратової та Сергія Лозниці.

І як не парадоксально, у ці двадцять років знайшлися кінематографісти, які постійно фільмували. Серед них виділяються Кіра Муратова, Олександр Шапіро та Оксана Байрак. Особливо плідною була (і залишається) Оксана Байрак. Ця режисерка та сценаристка почала свою діяльність вікопомного 1991 року і на даний момент зняла щонайменше 20 стрічок здебільше телевізійного формату.

У підбірці до Дня Незалежності України ми виділили 10 кінострічок і десять режисерів, які у  непростих умовах змогли зняти хороше та почасти навіть геніальне кіно.

1991 - Енеїда (реж. Володимир Дахно, Укранімафільм)

"Енеїда" київського мультиплікатора Володимира Дахна (нині вже покійного) є поки що єдиним українським повнометражним мультфільмом.

Дахно уславився циклом "Як козаки...", і у своїй екранізації "Енеїди" Котляревського знову звернувся до українського бурлеску. Сам режисер у своїй розмові із часописом "KINO-КОЛО" зазначав, що завжди любив знімати веселе і дотепне кіно. І в "Енеїді" він якнайкраще впорався зі своїм завданням. Стрічка поєднала у собі бароковий стиль оповіді із традиційним українським гумором, у тому числі і сороміцьким.>

У фільмі йдеться про лідера троянців Енея, який за наказом Зевса повинен залишити рідні місця і помандрувати у країну Латинію. Дорогою його чекають чвари заздрісних богів та богинь, сутички із супротивниками та навіть подорож до пекла.

Попри загальний гумористичний настрій фільму, у ньому можна побачити і сум за втраченою назавжди ідилічною Україною, що її жителі, мов троянці, змушені блукати у пошуках нового духовного і фізичного пристанища.

1991 - Голод 33 (реж. Олесь Янчук, Кіностудія ім. О. Довженка)

Ця стрічка стала повнометражним дебютом молодого режисера Олеся Янчука. "Голод 33" почали знімати ще за існування Радянського союзу, у якому сам факт Голодомору  заперечувався.

Фільм став прощанням із Радянською Україною і водночас звинувачувальним актом усій комуністичній системі. На телебаченні стрічку показали 30 листопада 1991 року, якраз напередодні референдуму, який засвідчив прагнення українців до незалежності.

В основі картини лежить роман українського письменника Василя Барки "Жовтий князь". Сам Барка пережив Голодомор і описав той час на прикладі вигаданої селянської родини Катранників. Фільм Янчука розпочинається зі сцени у церкві, з якої після молебену комсомольські активісти виносять коштовності.

Дві селянки рятують срібну чашу і передають її на зберігання Катранникам. Згодом до родини навідуються активісти і конфісковують усю їжу. Чекісти обіцяють дати хліба в обмін на заховану чашу, але Катранники воліють краще померти з голоду, аніж зрадити своїй вірі.

У фільмі чимало драматичних епізодів: розстріл голодних селян, купівля хліба у Торгсіні, заваленому награбованими коштовностями, скидання трупів загиблих у братську могилу, сцени канібалізму.

Янчук перетворює страждання на метафору, мимоволі використовуючи прийоми нетипового для України жанру зомбі-горору. У своїх наступних фільмах режисер продовжить "давати слово" мертвим, яких було знеславлено за комуністів. Він знімав біографії Бандери, Шухевича та митрополита Шептицького, проте саме "Голод 33", на думку багатьох, залишається найкращим його фільмом. 

1993 - Фучжоу (реж. Михайло Іллєнко, Кіностудія ім. О. Довженка)

Дотепна трагікомедія Михайла Іллєнка, присвячена українській еміграції у Америку. У центрі сюжету хлопець Орест, якого у село під Каневом заніс дивовижний вихор. Орест нічого не пам'ятає про своє минуле життя. Він знаходить притулок у місцевого художника на ім'я Ботічеллі та його доньки, яка одразу ж закохується у хлопця.

Місцеві селяни швидко метикують, що Орест притягує до себе вітер і починають використовувати його здібності для власного зиску. Проте юнакові не любі ані гроші, ані донька художника. Він тужить за донькою американського рибалки, яку побачив на картині Ботічеллі. Орест майструє човна і вирушає на пошуки своєї мрії. Доля заносить його у Флориду.

"Фучжоу" віддає шану київській поетичній школі, але більше схиляється до пародії, що в ній присутні елементи пригодницького жанрового кіна а також відмінний абсурдиський гумор.

Картина захоплює своїм еклектичним, майже бароковим поєднанням жанрів та стилів, де пасторальне українське село стає фактично центром світу, намальованого сільським художником Ботічеллі. До міфічного Канева ведуть усі дороги, а довкола нього живуть, немов у середньовічних сказаннях, химерні незрозумілі люди, і десь далеко стоїть гора Фучжоу, мов недосяжний мандрівний ідеал.

2001 - Молитва за гетьмана Мазепу (реж. Юрій Іллєнко, Кіностудія ім. О. Довженка)

Мабуть, найскандальніший український фільм останнього часу. Міністерство Культури, яке фінансувало "Молитву за гетьмана Мазепу", сподівалося, що картина стане відповіддю на популярну стрічку Єжи Гоффмана "Вогнем і мечем".

Наприкінці дев'яностих була популярна думка, що національний блокбастер зможе повернути глядачів у кінозали і принести солідний прибуток. Проте режисер та сценарист "Молитви" Юрій Іллєнко у своїй роботі абсолютно відійшов від кон'юнктури і зняв картину, в якій сконденсував усі свої почуття до трагічної та кривавої української історії.

У центрі оповіді стосунки Івана Мазепи із царем Пєтром І та родиною своїх кумів Кочубеїв. Амплітуда почуттів Мазепи до Пєтра коливається від раболіпного плазування політика перед впливовим можновладцем до глумління і зневаги, коли сил терпіти панування російського царя вже не залишилося.

Український гетьман опиняється у вирі політичних і любовних пристрастей від самої молодості, і в якийсь момент його сексуальні перемоги стають причиною політичної поразки. Зрештою, "Молитва за гетьмана Мазепу" - це іще одна картина про мертвих, які повертаються, аби розповісти правду про своє зміфологізоване життя. Саме ця тема стала магістральною в українському кіні часів незалежності.

Іллєнко використав для фільму прийом барокового театру-вертепу, в який вмістив усіх своїх персонажів. Тому герої картини повсякчас міняють не лише свій сповнений анахронізмів одяг, але й обличчя-маски.

Картина була сповненою різноманітних метафор та алегорій, тож більшість глядачів просто не зрозуміли складної кіномови Іллєнка. На стрічку чекала сумна доля - через десять років після "виходу", її досі не запущено у широкий прокат. Попри усі достоїнства цієї прекрасної картини, вона залишається синонімом гучного провалу.

2003 - Мамай (реж. Олесь Санін, Кіностудія ім. О. Довженка, Творче об'єднання "Земля", Західно-Європейський інститут, Кіностудія "Фрески")

Цей амбітний проект молодого режисера Олеся Саніна прозвучав в Україні не лише через спробу висунути його від України на премію "Оскар", але й завдяки сучасним методам зйомки, монтажу та запису звуку.

В основі картини дві народні пісні з дикого степу, де українці завше стикалися зі своїми супротивниками. Перша пісня - це "Дума про трьох братів азовських", у якій йдеться про втечу з неволі. Друга - "Пісня дервіша про трьох доблесних мамлюків" і вона є тюркським епосом, що досі живе серед кримських татар. Пісня розповідає про оборону Золотої Співочої колиски, яка дає життєві сили усьому татарському народу. 

У степу зустрічаються три брати-українці із трьома братами-татарами. Зіткнення двох різних культур та легенд має закінчитися трагічно, проте із цього двобою народиться третя легенда - про вічного блукальця козака Мамая. Зрештою, не сюжетні колізії домінують у картині.

"Мамай" - це світло-музична симфонія, де головують поєднання барв, шуми, звуки, жести, пози, уривчастий ритм і медитативний голос за кадром.

2003 - Цикута (реж. Олександр Шапіро, TFS Production)

Стрічка "Цикута" розпочинається представленням: "Я - Шапіро, і в мене є 5 хвилин і 14 кадрів". І за цей проміжок екранного часу режисер викладає нам свою філософську концепцію поєднання життя, душі та кіна.

Він зізнається, що не любить кіно, але вважає, що не змонтовані куски знятого в реальному часі зображення можуть передати душу автора. Зрештою, саме такі відеофрагменти діють на людину майже як наркотик. Тож фільм "Цикута" (назва походить від отрути, якою скарали на смерть Сократа) виглядає прямим втіленням його концепції

Після свого відвертого привітання режисер занурює глядача у фантасмагорійний світ київських наркоманів та гопів, мєнтів та бичів. У своє кіно Шапіро незмінно бере прекрасних київських акторів, які розкривають та наповнюють характери цих не надто приємних персонажів.

Дебютна "Цикута", як і подальші картини Шапіро (а він знімав їх по одній а то й по дві у рік) позбавлена чіткої структури та сюжету і складається із розрізнених сцен, поєднаних між собою лише філософською ідеєю. По-суті, фактично кожна картина режисера перетворюється на філософський трактат.

2005 - Подорожні (реж. Ігор Стрембіцький, Київський національний університет театру, кіно і телебачення)

Дипломна робота випускника КНУТКіТ Ігора Стрембіцького стала сенсацією в Україні після того, як стараннями самих авторів та їхніх симпатиків потрапила на Канський фестиваль і здобула там Золоту Пальму. Короткометражка "Подорожні" стала першою українською картиною, яка отримала нагороду цього престижного кінофестивалю. 

Стрічка знімалася у будинку ветеранів та психоневрологічному диспансері. Чорно-білі, зняті на застарілу плівку "Свема" кадри демонструють інвалідів та вбогих, яких життя залишило у вічному дитинстві. Картина нагадує напівсон, напівмарення, в якому химерні видіння змінюються, немов у калейдоскопі, під звуки маминої колискової.

2006 - Назви своє ім'я (реж. Сергій Буковський, Film Plus Ltd)

Презентацію картини "Назви своє ім'я" супроводжувала по-своєму непересічна подія - приїзд в Україну знаменитого американського режисера Стівена Спілберґа.

Режисер завітав на прем'єру картини, яка була фінансована його Фондом Шоа, спільно із фондом Віктора Пінчука. Метою Фонду Шоа є запис свідчень людей, що пережили переслідування під час Другої Світової війни. Йдеться не тільки про євреїв, але й циган, свідків Єгови, гомосексуалів, а також тих, хто рятував переслідуваних. Зрештою, ці записи повертаються назад, до країн, де їх зробили і стають основою для документальних картин.

Буковський працював із матеріалами, які були записані ще на початку 1990-х. У своїй картині він намагався передати не лише досвід Голокосту, розказаний безпосередніми учасниками подій, але й поділитися відчуттями сучасника, який відкриває, розшифровує і по-своєму переживає почуте й побачене.

Втім, режисера, сказати б, "підводить" поетичність його натури - естетизація матеріалу виглядає у цьому фільмі зайвою та штучною. Трагедія завжди лежить десь між словами і жестами героїв, її неможливо виразити прямою мовою. Та для Буковського залишається головним саме слово і та "рамочка", в якій це слово подається. Це віньєткове  зображення характерне і для його наступного фільму "Живі", присвяченого українцям, які вижили після Голодомору.

2008 - Меніни (реж. Ігор Подольчак, Mf Films)

Смілива та віртуозна дебютна стрічка художника Ігора Подольчака є своєрідною екранізацією картини Дієґо Веласкеса "Меніни". У цьому фільмі на перший план виступає матеріальний світ речей, який повсякчас взаємодіє із людьми та приносить їм відчуття дискомфорту.

Взагалі, персонажів картини - членів однієї родини -  пронизує неспокій, адже усі вони стали заручниками хворого сина.

Слово "меніни" у перекладі з іспанської означає фрейліни і герої фільму ніби перетворилися на служниць для розбещеного хлопця.

 
Хворобливу родинну атмосферу передає також музика та неймовірно красива, вишукана та по-справжньому декадентська "картинка".Зрештою, у фільмі "Меніни" є чимало відсилок і до інших полотен видатних художників. Цей фільм можна споглядати саме як живописне полотно, повсякчас знаходячи у ньому нові елементи і смисли.

2009 - Мелодія для Катеринки (реж. Кіра Муратова, ООО "СОТА Синема Групп")

Поки що остання робота Кіри Муратової, яка по-своєму підсумовує творчість режисерки. Муратова у багатьох своїх картинах провокувала глядача шокуючими та неприємними сценами Цього разу вона зняла фільм, який суціль складається із неприємних для публіки епізодів. У центрі картини - двійко дітей, які опинилися на вулиці напередодні Різдва.

Вони шукають давно загубленого батька, але оточуючі відмовляються допомагати їм у цих пошуках. Загальна байдужість та егоїзм не здані розтопитися навіть у Святвечір.

powered by lun.ua