Десять фільмів про композиторів: між музикою та коханням

2119
4 жовтня 2011

Ще з часів античності музикант був посередником між світом людей та небесними сферами.

Музика міфічного Орфея могла пробудити до життя каміння та втихомирити диких звірів. Бог підземного царства дозволив йому спуститися в Аїд за коханою дружиною, але Орфей припустився помилки і навіки втратив її. Цей герой завше втілював собою величний ідеал композитора - божественного співця та генія (Орфей, за легендами, ще й удосконалив старовинний інструмент - лютню).

Та, з іншого боку, він не зміг вберегти кохання від смерті, залишившись, врешті-решт, наодинці зі своєю музикою.

Фільми-біографії відомих музикантів та композиторів також експлуатують і по-своєму інтерпретують цей давньогрецький сюжет. Орфеї Нового часу, починаючи від Моцарта і закінчуючи Джонні Кешем, також шукають свій музичний та романтичний ідеал, часто розриваючись між коханням та творчістю і поборюючи тих, хто не сприймає їхню музику.

Вольфґанґ Амадей Моцарт (1756-1791) та Антоніо Сальєрі (1750-1825)

Амадей (реж. Мілош Форман, США, 1984)

"Амадей" - одна із найзнаменитіших картин Мілоша Формана, яка здобула свого часу 8 "Оскарів", зокрема, за найкращу режисуру та найкращий фільм. В її основі лежить однойменна п'єса Пітера Шеффера, який, у свою чергу, надихався трагедією Пушкіна "Моцарт і Сальєрі". Тож можна сказати, що "Амадей" - це плід своєрідної колективної праці кількох непересічних творців, зокрема, самого Моцарта, музика якого звучить у фільмі.

Зрештою, стрічка Формана не претендує на біографічну точність. Це радше притча про зіткнення генія та посередності, в якій перемагає той, хто краще вміє пристосуватися до потреб натовпу. Головним героєм картини є не Моцарт, а Сальєрі. Саме він веде оповідь про життя і смерть Вольфґанґа Амадея із своєї кімнатки у божевільні. І його слова - аж ніяк не каяття, а декларація непоборності зла.

Сальєрі, побожний католик, із дитинства мріяв служити Всевишньому і прославляти його у музиці. Він став придворним композитором у Відні, досяг слави і вважав музику дуже серйозною та благочестивою справою, аж поки не зустрівся із геніально обдарованим Моцартом, який писав свої твори легко й невимушено, відверто насолоджуючись усіма принадами життя. Ображений несправедливістю Бога, який дав талант юнакові, не здатному оцінити його, Сальєрі докладає безліч зусиль, аби зруйнувати кар'єру Моцарта.

Втім, стрічка розповідає не лише про драму Сальєрі, але й про трагедію Моцарта, якого придворні інтриги перетворили із легковажного та добродушного юнака на алкоголіка та неврастеніка. Та найбільший драматизм фільму в тому, що Сальєрі, який так палко просив у Бога призначення, у своїй сліпій заздрості просто не побачив його - він, такий чутливий до музики, мав би не боротися із Моцартом, а допомогти йому, і тоді історія склалася би зовсім по-іншому.

Людвіґ ван Бетховен (1770-1827)

Переписуючи Бетховена (реж. Аґнєшка Голланд, Німеччина / США / Угорщина, 2006)

Цей фільм уславленої польської режисерки Аґнєшки Голланд не є найкращим у її доробку, проте цілком відображає так званий "мейнстрімний" підхід до біографій відомих людей. У стрічці йдеться про останні роки життя композитора Людвіґа ван Бетховена, коли він, глухий та відлюдькуватий, писав свою Дев'яту симфонію.

Його самотність розраджує молода учениця консерваторії Анна Гольс, яка своєю жіночою добротою та теплом приносить відчуття затишку і спокою в його буремне житті. Анна не лише переписує рукописи композитора, але й допомагає йому спілкуватися зі світом, а також стає його вірною ученицею, і врешті-решт, проводжає його у останню путь.

Звісно, у житті Бетховена ніякої дівчини Анни не було, проте саме її постать у фільмі робить Бетховена ближчим і зрозумілішим для простого глядача і вносить у його непросту біографію ноту ліризму та навіть душевного тепла. Інший знаменитий фільм про Бетховена - "Безсмертна кохана" - йде ще далі, і перетворює композитора на романтичного коханця, поганий характер якого пояснюється любовною драмою.

Міхаіл Ґлінка (1804-1857)

Ґлінка (реж. Лєо Арнштам, СРСР, 1946)

У фільмах сталінської доби, сучасність поставала чимось сталим і непорушним, періодом вічного щастя та благополуччя, а усі попередні епохи були лише періодами підготовки до неї. Усі видатні особистості (письменники, науковці, полководці), які потрапили до сталінського канону, своїми діяннями мали передбачати настання цього часу і мислити лише у рамках "генеральної лінії партії". Біографічні сталінські фільми були на диво одноманітними, позитивний та негативні герої у них були клішованими і переходили із картини в картину практично в незмінному вигляді, змінюючи лише імена.

Літературоцентричні, зосереджені лише на відтворенні "єдино можливого канону", стрічки сталінської доби все ж постають цікавим документом того часу. Фільм "Ґлінка", який здобув Сталінську премію другого ступеню, ніяк не є винятком.

Фільм "Ґлінка" цілком присвячений звеличенню російського народу. У фільмі стверджується, що головною заслугою композитора є створення істинно російського сюжету та музики. Ґлінка зображений як музикант-революціонер (композитора зіграв Б.Чірков, знаний завдяки ролі Максіма зі знаменитої трилогії ), що той з дитинства бачив страждання народу і намагався передати його велич у музиці.

Захоплення Ґлінки російським народом настільки велике, що уявні "мужики" приходять до нього і вночі як галюцинації. У "Глінці" обов'язковий компонент сталінських байопіків - наявність чистої, скромної та вірної подруги життя героя - дещо видозмінений. Дружина композитора - вульгарна міщанка, тому Ґлінка проводить майже увесь час з власним вихователем-"мужиком", фактично пошлюблюючись із російським народом.

Ференц Ліст (1811-1886)

Лістоманія (реж. Кен Рассел, Велика Британія, 1975)

Феєричний фільм-фантазія на тему творчості Ференца Ліста - знаменитого угорського композитора, диригента і піаніста-віртуоза. Знімаючи свої попередні байопіки "Любителі музики" та "Малер" у більш-менш правдоподібних декораціях, стрічку "Лістоманія" Кен Рассел повністю створив у естетиці кемпу. Її головний герой Ліст постає неврівноваженою рок-зіркою і розривається між власною творчістю та коханими жінками. Окремою сюжетною лінією є його дружба-ворожнеча із Ріхардом Ваґнером

Власне стрічку присвячено стосункам композитора із першою дружиною Марі Д'Аґу, коханкою Кароліною Вітґенштайн та дочкою Козімою Ваґнер. Рассел також не цурається сміливих метафор, скажімо, він зображає Ріхарда Ваґнера у костюмі революційного матроса, а потім демонструє його перетворення на зомбі-Гітлера .У своїй стрічці "Малер" Кен Рассел вже проводив паралелі між музикою Ваґнера, нацизмом та антисемітизмом, але у "Лістоманії" його фантазія розквітла вповні.

Зрештою, фільм не є байопіком, а лише демонструє нетривіальний погляд самого Рассела на епоху Ліста та його музику.

Пьотр Чайковський (1840-1893)

Любителі музики (реж. Кен Рассел, Велика Британія, 1971)

Стрічка розповідає про життєві драму російського композитора Чайковського, який марно намагався подолати власну гомосексуальність і зажити родинним життям, навіть на шкоду власні музиці. Чутливий до культурних кліше, Рассел постарався зібрати у своєму фільмі усі стереотипи, які виникають у пам'яті "західної людини" після слів "Росія" та "Чайковський".

Він зафільмував веселі гуляння на Масляну, катання на "тройці", прогулянку закоханих у березовому гайку, мужиків та баб, веселі пиятики, барську садибу біля пшеничного поля, балет "Лебедине озеро" та героїню численних російських романів - "падшую женщину". Проте любовні терзання Чайковського на цьому гротесковому фоні виглядають на диво органічно та щиро. Рассел цитує його найвизначніші твори, переплітаючи на екрані життя композитора та його творчість.

Густав Малер (1860-1911)

Малер (реж. Кен Рассел, Велика Британія, 1974)

Стрічку присвячено австрійському композиторові та диригенту Густаву Малеру, який поєднав у своїй творчості традицію німецького романтизму та модернізм. Дія у фільмі відбувається 1910 року, незадовго до смерті композитора. Малер повертається з Америки і їде до Відня у потязі разом зі своєю дружиною Альмою. Протягом цієї поїздки його не полишають думки про смерть, а натовпи людей, які зустрічають його на станціях із квітами, лише поглиблюють песимізм композитора.

У напівмаренні-напівсні Малер згадує найбільш пам'ятні сторінки свого життя: дитинство, самогубство брата, зречення юдаїзму, любовні романи, розмови із дітьми і смерть дочки. В той же час Альма воскрешає у пам'яті моменти, коли її чоловік був байдужим та жорстоким до неї. Драматизму ситуації додає присутність у потязі коханця Альми, який вирішив розставити всі крапки над "і" у їхньому любовному трикутнику.

Альма страждає, бо чоловік бачить у ній лише домогосподарку, скептично ставиться до її занять музикою та часто нехтує родиною заради творчості, Густав, у свою чергу, намагається вберегти її від небезпек музичного світу, а також прагне позбутися власних душевних мук. Проте подорож приносить розраду подружжю та дає надію на подальше сімейне життя.

Кен Рессел торкається й теми антисемітизму, яка згодом розів'ється до химерних візій "Лістоманії". Народившись у єврейській родині (режисер змальовує її з неабияким гумором та колоритом), Малер відчував себе відчуженим від "арійських" співвітчизників.

І щоб отримати право грати твори Ваґнера, якими розпоряджалася його вдова Козіма, Густаву навіть довелося прийняти християнство. Гротескова сцена зречення юдаїзму є, мабуть, найяскравішою у фільмі. Серед випробувань, які пройшов кіношний Малер перед одягненою у садо-мазохіській костюм Козімою, було розп'яття на хресті, перековування зірки Давида на меч Нібелунгів, та пожирання свинячої голови із молоком.

Іґорь Стравінський (1882-1971)

Коко Шанель та Іґорь Стравінський (реж. Ян Кунен, Франція / Японія / Швеція, 2009)

Ця стрічка є екранізацією роману "Коко та Іґорь" Кріса Ґрінгольфа. Вона закривала Каннський фестиваль 2009 року.

У фільмі йдеться про любовний трикутник, в який потрапили видатний російський композитор Ігорь Стравінський, його дружина Катя та французька модельєрка Коко Шанель. Стрічка розпочинається із прем'єри балету "Весна священна", яка відбулася 29 травня 1913 року в паризькому Театрі на Єлисейських полях. Тоді паризька публіка була не готова до новаторської музики Стравінського та хореографії Вацлава Нєжинського і освистала постановку. Тоді ж, згідно фільму, геніальний російський композитор і впав у око молодій Габріель Шанель.

Після цього драматичного вечора пройшло сім років, Габріель стала відомою та багатою власницею модного бутіка, а Стравінський перебивався з хліба на воду у крихітній зйомній квартирі. Коко запропонувала Стравінському та його родині перебратися у свою садибу в передмісті Парижа. Незабаром між господинею та гостем спалахує пристрасний любовний зв'язок, завдяки якому композитор напише нову музику, а Коко створить свій знаменитий парфум "Шанель №5".

"Коко Шанель та Ігорь Стравінський" - це насамперед красива та вишукана мелодрама, в якій любовні перипетії виглядають тьмянішими за костюми та декорації. Та цій картині можна багато пробачити за сцену прем'єри "Весни священної", в якій паралельний монтаж допомагає передати поступове наростання напруження за лаштунками і в залі, а також фінальний вибух емоцій

Чарлі Паркер (1920-1955)

Птах (реж. Клінт Іствуд, США, 1988)

Стрічка розпочинається словами письменника Ф. Скотта Фіцжеральда "В американському житті немає других актів". У ній йдеться про знаменитого джазмена та саксофоніста Чарлі "Птаха" Паркера, який прожив коротке життя, але залишився одним із найзнаменитіших американських джазових музикантів.

Режисер картини Клінт Іствуд був фанатом Паркера ще з того часу, як підлітком почув його гру. Іствуд завше міфологізував своїх героїв, тож Паркер у нього став "героєм свого часу" (1940-50-х років), втілюючи одночасно найсвітліші і найтемніші його сторони. З одного боку, була музика, дружина та родина, а з іншого - депресії, спроби самогубства, перебування у психіатричних клініках, алкоголізм та дебоші. Іствуд любовно відтворює час свого дитинства і юності, приділяючи увагу найдрібнішим побутовим деталям.

Стрічка здобула "Оскар" за найкращий звук, Технічне Гран-Прі, а також приз найкращому акторові (Форест Вайтакер) на Каннському фестивалі.

Рей Чарльз (1930-2004)

Рей (реж. Тейлор Гекфорд, США, 2004)

Картина охоплює кілька десятиліть з життя американського джазового піаніста і композитора Рея Чарльза. Фільм мандрує різними епізодами його життя - від дитинства у маленькому негритянському містечку в Південній Флориді, до зрілих років у якості американської джазової ікони. Ставши свідком смерті молодшого брата, Рей у сім років втратив зір. Мати, яка виховувала хлопчика самостійно, навчила його завжди захищати свої інтереси.

І все ж нездоровий спосіб життя мав свої наслідки - у п'ятнадцять років Рей став наркоманом, а згодом зажив слави невиправного бабія. Проте ані життєві негаразди, ані расова сегрегація, не могли стати на його шляху до музики. Стрічка "Рей" отримала два "Оскари": за найкращу чоловічу роль (Джеймі Фокс) та за звук.

Джонні Кеш (1932-2003)

Переступити межу (реж. Джеймс Менґолд, США, 2005)

Джонні Кеш був і залишається важливою фігурою в американській культурі. Його музичний стиль поєднував у собі кантрі, рок та госпел, а філософські тексти торкалися проблем та душевних переживань середньостатистичної людини. Кеш почав свою кар'єру в провінції, і вже ставши уславленим співаком, проводив концерти у в'язницях.

У фільмі йдеться про його життя та стосунки із майбутньою дружиною Джун Картер, з якою Кеш прожив 35 років. Стрічка розповідає про його дитинство на фермі та смерть улюбленого брата, перший невдалий шлюб та проблеми із наркотиками.

Картина базується на мемуарах музиканта, творилася ще за життя Кеша, який схвалив акторський склад фільму. Копозитора та співака у картині зіграв Хоакін Фенікс, а його дружину - Різ Візерспун, яка отримала за цю роль "Оскара". Зрештою, фільм "Переступити межу" знятий практично на межі мелодрами - занадто велику увагу в ньому приділено романтичним стосункам героїв та їхньому шляху до сімейного щастя.

powered by lun.ua