Десять фільмів про непересічних і знаменитих жінок

925
8 березня 2012

Свято "восьмого березня" з’явилося завдяки "маршу голодних каструль", який у цей день1857 року провели працівниці текстильної фабрики у Нью-Йорку, виступаючи проти 16-ти годинного робочого дня та низької оплати праці.

Усі сто п’ятдесят із лишком років, які минули з того дня, активістки жіночого руху боролися за те, щоби наше життя стало кращим та справедливішим.

Тож у святковій кінопідбірці пропоную згадати фільми про жінок, які своєю працею довели, що талант, освіченість, майстерність та людська гідність не залежать від статі і можуть покращити світ.

Вірджинія Вульф (25.01.1882-28.03.1941)

"Години" (реж. Стівен Долдрі, США/Велика Британія, 2002)

Вірджинія Вульф була знаменитою англійською письменницею та літературним критиком, і її творчість мала значний вплив на сучасну літературу. Широко тиражованими стали слова літераторки про те, що для творчості кожна жінка повинна мати свою кімнату і 500 фунтів щорічного заробітку. Вульф була переконаною, що "жіноча" література виглядає слабшою за чоловічу саме через те, що письменниці завжди були прив’язані до свого будинку, і, на відміну від чоловіків, не могли подорожувати і самотужки розпоряджатися власним життям.

У фільмі "Години" британця Стівена Долдрі йдеться про трьох жінок з трьох різних епох, незримо пов’язаних романом Вульф "Місіс Деловей". Це - сама письменниця, яка живе у передмісті Лондона зі своїм чоловіком, нещаслива у подружньому житті американська домогосподарка 1950-х та сучасна нью-йоркська інтелектуалка, яка доглядає смертельно хворого товариша.

Усі три героїні страждають від свого становища і намагаються знайти вихід із ситуації. Акторки Ніколь Кідман, Джуліанна Мур та Меріл Стріп, дарма що фактично не перетиналися на майданчику, виступили на диво злагоджено, чудово резонуючи між собою у показі життєвих драм своїх героїнь.

Стрічка "Години" була номінована на дев’ять "Оскарів", але статуетку здобула лише Ніколь Кідман, яка і зіграла Вірджинію Вульф. Драматизму стрічці додала музика знаменитого композитора Філіпа Ґласа, який також номінувався на "Оскар".

Гелен Кллер (27.06.1880-1.06.1968) та Енн Саліван (14.04.1866-20.10.1936)

"Та, що сотворила диво" (реж. Артур Пенн, США, 1962)

Знаменита американська письменниця та вчителька Гелен Келлер увійшла у історію завдяки непересічній мужності та відчайдушності, з якою вона долала своє каліцтво на шляху до знань. У 19 місяців Гелен втратила слух та зір і росла фактично сліпоглухонімою та неконтрольованою дитиною. Коли їй було сім, мати знайшла для дівчинки двадцятирічну вчительку на ім’я Енн Саліван, яка займалася зі сліпими дітьми.

Саме Енн придумала спосіб достукатися до Гелен і пояснити їй, що жести можуть позначати конкретні речі та передавати інформацію. Згодом Гелен навчилася читати шрифтом Брайля та говорити. Також дівчина опанувала кілька мов і отримала вищу освіту. Вчителька та учениця залишалися подругами до самої смерті Енн.

Стрічка "Та, що сотворила диво" базується на однойменній п’єсі, яку ставив у театрі Артур Пенн. Він же став і режисером екранізації, задіявши у картині своїх театральних акторок Енн Бенкрофт та Петті Дьюк. За ці ролі вони удостоїлися "Оскара". У картині йдеться про непростий період, коли Саліван тільки приїхала у дім Келлерів та приступила до навчання свавільної Гелен.

Стрічка знята 1962 року, і в ній Пенн продемонстрував свій режисерський стиль, який уповні проявився за п’ять років у "Бонні та Клайді". Епізоди конфронтації Енн та Гелен сповнені дикого жаху та неприхованого насилля, як зі сторони вчительки, так і з боку вихованки. Це бурхливі сцени, в яких дві дівчини, здається, сходяться у двобої не на життя, а на смерть. Так світло знання поборює вперту темряву невігластва. І коли знання все ж перемагає, виступають сльози на очах не лише у героїв, але й у глядачів.

Роза Люксембурґ (5.03. 1871-15.01.1919) та Марґарете фон Тротта (21.02.1942)

"Роза Люксембурґ" (реж. Марґаретте фон Тротта, Німеччина, 1986)

Марґарете фон Тротта прийшла у кіно наприкінці 1960-х, коли на кіностудіях ФРН панували виключно чоловіки, і стала однією з найвизначніших режисерів німецького кінематографу. У її фільмах протагоністами часто ставали жінки, які брали безпосередню учать у політичних подіях. Її героїні гостро відчувають соціальну несправедливість і через це стають на шлях екстремізму.

Режисерку цікавив шлях інтелектуалок до бунту, тож одну зі своїх картин фон Тротта присвятила відомій революціонерці та засновниці Союзу Спартака Розі Люксембурґ. У цій стрічці ми зустрічаємося із Розою та її партійними товаришами на балі-маскараді напередодні нового 1900 року. Серед присутніх - Каутський, Клара Цеткін, Карл Лібкнехт та її коханий польський революціонер Лео Йоґіхес.

Наступні дві години фон Тротта розповідає нам про дев’ятнадцять років життя Рози Люксембурґ, впродовж яких вона була активною учасницею польського та німецького робочого руху, періодично відбувала покарання у російських та німецьких виправних закладах та працювала над теоретичними працями.

Роза постає блискучою інтелектуалкою та незламною революціонеркою, яка не йде ні на які поступки царському ладу, буржуазному уряду та власним товаришам по партії, які погодилися на компроміс із ворогом. Роза, здібна дівчина з багатої єврейської родини, все життя боролася за омріяний світ "добра, справедливості та щастя". Втім, заради цього високого ідеалу їй довелося пожертвувати власним коханням.

Сімона де Бовуар (9.01.1908-14.04.1986)

"Коханці з кафе "Де Флор" (реж. Ілан Дюран Коен, Франція, 2006)

Французька дослідниця Сімона де Бовуар відома насамперед своєю книгою "Друга стать" (1949), у якій вона переводить біологічне поняття "жіноча стать" у філософський вимір. Письменниця прагнула знайти складові, з яких суспільство творить свої уявлення про "жінку", у який спосіб виховує із дітей "слабку" та "сильну" стать, і який зиск воно отримує із цього розділення.

Де Бовуар була справжнім інтелектуальним авторитетом, а за її довгі роки співпраці із філософом Жаном-Полем Сартром забезпечили їй титул "королеви екзистенціалістів". Стрічка французького режисера Ілана Дюрана Коена "Коханці з кафе "Де Флор"" розповідає саме про цей союз Сартр-де Бовуар, який увінчався спільним надгробком обох мислителів на Монпарнасі і увійшов до історії філософії.

Зрештою, "Коханців з кафе "Де Флор" аж ніяк не можна назвати серйозним фільмом. Це справжня французька мелодрама, і її режисер поводиться із легендами екзистенціалізму так само легко та невимушено, як Псой Королєнко із французькими постмодерністами у пісні "Приспів два рази". Мескалінові глюки Сартра та сексуальні сцени із Сімоною де Бовуар – хіба це не втілена таємна мрія кожного студента-гуманітарія?

Майя Дерен (29.04.1917-13.10.1961)

"Полудневі тенета" (реж. Майя Дерен, США, Александр Гаммід, 1943)

Режисерка Майя Дерен (справжнє ім’я Елеонора Деренковська) є однією із найвпливовіших постатей американського кіноавангарду середини двадцятого століття. Вона невтомно критикувала голлівудську кінопродукцію та за власні гроші фінансувала мистецькі стрічки. Дерен була неймовірно обдарованою жінкою, і, окрім кінорежисури, займалася фотографією, хореографією, теорією авангарду, а також етнографічними дослідженнями.

Артистка народилася 1917 року у Києві, але її батьки, боячись єврейських погромів, за кілька років емігрували до США. У юності Елеонора співпрацювала із Кетрін Дангем – родоначальницею "чорного танцю", яка у своїх виступах використовувала мотиви із гаїтянських та африканських ритуалів. Завдяки Дангем, дівчина зацікавилася культурою Гаїті, і згодом провела багато років на цьому острові. Вона навіть стала жрицею вуду і написала книгу про практики та вірування цього культу.

1943 року Елеонора вийшла заміж за чеського кіноавангардиста Александра Гамміда і познайомилася із Марселем Дюшаном, Андре Бретоном, Аннаїс Нін та іншими представниками творчої богеми. Того ж року вона змінила своє ім’я на Майя та скоротила своє прізвище до "Дерен". Разом із чоловіком Майя зняла чорно-білу короткометражну стрічку "Полудневі тенета", яка стала орієнтиром для творчих пошуків американських кіноавангардистів.

Майя Дерен писала про "Полудневі тенета": "Цей фільм присвячено співвідношенню вигадки та реальності. Все розпочинається в реальному світі й там і закінчується. Водночас перед нами постає фантазія, явлена у сні. Вона виходить за межі буденного марення, і досягнувши свого піку, прямує назад до реальності із відлунням власних химерій".

Черел Іто, яка працювала над посмертним монтажем фільму Майї Дерен "Божественні вершники" казала, що фільми режисерки "сповнені метафор, уривків сновидінь та ритуалів, танцю; вони перебудовують простір та час".

Аньєс Варда (30.05.1928)

"Пляжі Аньєс" (реж. Аньєс Варда, Франція, 2008)

Ім’я режисерки Аньєс Варда тісно пов’язане і з французькою "новою хвилею", а також із феміністичним рухом. Успіх режисерці принесла стірчка "Клео з 5 до 7" (1962), яку високо оцінили тодішні кіноінтелектуали. У цьому фільмі Варда використовує свій фірмовий прийом "спостерігання за реальністю", коли в об'єктив її камери потрапляють випадкові речі, незнайомі люди, уривки розмов, фраз і жестів.

У стрічці йдеться про непрості переживання молодої жінки, проте і сама режисерка ніколи не залишалася осторонь болючих жіночих питань. Скажімо, вона брала участь у демонстраціях проти заборони абортів, будучи сама вагітною, а також підписала знаменитий маніфест, в якому видатні французькі діячки культури виступили із провокативним закликом: "Ми робили аборт, засудіть нас". Аньєс і зараз вважає себе феміністкою та стверджує, що сучасних жінок пригноблюють не менше, ніж за часів її молодості.

У своїй автобіографічній стрічці "Узбережжя Аньєс" Варда розповідає про себе, починаючи із раннього дитинства, яке минуло у Бельгії. Цей фільм - тонка і майстерна спроба передати своє життя через низку подій, явищ та портрети близьких людей. Вона використовує відеоінтерв'ю та хроніку, старі фотографії та інсталяції, інсценування сцен із власного життя та фільмів, а також анімацію.

Варда загадує про дружбу із представниками "нової хвилі" та відомими французькими акторами, про поїздку до Китаю, про подружнє життя із режисером Жаком Демі, про їхнє десятирічне перебування у США та захоплення місцевою контркультурою. У своїй картині Варда оживлює історію і сама стає її частиною. Проте картина "Пляжі Аньєс" також розповідає і про її самотність. Свою стрічку Варда описала так: "Це фільм про відсутність мого чоловіка Жака Демі".

Анна Франк (12.06.1929-початок березня 1945)

"Щоденник Анни Франк" (реж. Джордж Стівенс, США, 1959)

Анна Франк увійшла в історію завдяки щоденнику, де вона описала своє перебування у сховку, в якому її сім’я та ще кілька чоловік рятувалися від висилки до нацистського концентраційного табору. Ця тринадцятирічна дівчинка стала обличчям та голосом усіх жертв Голокосту, а її записи детально відображають стан людей, які несподівано для себе опинилися поза законом.

Родина Франків жила у Німеччині, але після приходу нацистів до влади перебралася до Амстердаму, де євреї могли почуватися вільніше. Проте у травні 1940 року німецька армія окупувала Нідерланди і Франкам стала загрожувати депортація до концтабору. Батько Анни вирішив заховати свою родину – дружину та двох дочок – у потайних кімнатах будинку, де знаходилася його фірма. Разом із ними ховалася родина ван Пельсів та дантист Фріц Пфеффер. Із їжею та найнеобхіднішими речами їм допомагали близькі друзі.

Анна почала писати свій щоденник незабаром після переселення у криївку – 1942 року. В ньому вона описувала свої почуття та події, які відбувалися із неї та її сусідами. За два роки, протягом яких писався щоденник, Анна значно подорослішала, її дитячі реакції змінилися серйозними роздумами про життя, а у чотирнадцять років дівчинка відчула перше кохання. 1944 року зрадник виказав Франків гестапо, а наступного року Анна померла у концтаборі, не доживши до свого звільнення якийсь місяць.

Щоденник Анни зберегли друзі і передали її батькові, який був єдиним, хто вижив з її родини. Стрічка "Щоденник Анни Франк" базується опублікованих записах дівчинки. Це камерна драма, в якій мало подій, а найголовніші зміни відбуваються в серцях головних героїв. Стрічка отримала три "Оскари", і один за найкращу жіночу роль. Цю нагороду здобула Шеллі Вінтерс, яка втілила пані ван Пельс (у щоденнику її було названо ван Даан).

Валері Соланас (9.04.1936-26.04.1988) та Мері Харрон (12.01.1953)

"Я застрілила Енді Воргола" (реж. Мері Харрон, США/Велика Британія, 1996)

Слава до Валері Соланас прийшла на хвилі молодіжної революції 1968-го. Тоді студенти та інтелектуали протестували проти війни у В’єтнамі, звинувачували "покоління батьків" у жадібності та егоїзмі, захоплювалися марксизмом, маоїзмом та намагалися подолати буржуазну мораль власним сексуальним розкріпаченням.

Соланас, своєю чергою, третього червня пам’ятного 1968-го три рази вистрілила у знаменитого художника Енді Воргола, слідуючи ідеям свого маніфесту "Товариства повного знищення чоловіків". Для Воргола, який пережив клінічну смерть та п’ятигодинну операцію, це поранення стало фатальним – він так до кінця і не видужав після нього. Валері одразу стала іконою усіх радикальних феміністок, а її "Маніфест" був надрукований у видавництві "Олімпія Прес" Морісом Жиродіа, який також ледь не став жертвою Соланас.

Стрічка Мері Харрон "Я застрілила Енді Воргола" з великою симпатією та розумінням розповідає про життя цієї непересічної жінки. Втім, Харон не ідеалізує Валері Соланас, і досить критично ставиться і до її ідей, і до її діяльності. Та все ж режисерка заявила, що розуміє фрустрацію Соланас, яка народилася жінкою у світі, який належить чоловікам.

Піна Бауш (27.07.1940-30-06.2009)

Піна (реж. Вім Вендерс, Німеччина/Велика Британія/Франція, 2011)

Німецька танцівниця та хореограф Піна Бауш уславилася завдяки своїм незвичним театральним постановкам, адже у танці вона прагнула передати найпотаємніші душевні переживання, емоції та поривання. Режисер Вім Вендерс познайомився із Бауш ще у вісімдесятих на її спектаклі "Кафе Мюллер". Він одразу вирішив зняти про неї фільм, проте ще не мав кінотехнологій, які б змогли передати специфіку її танцю.

2009 року Вендерс повернувся до свого проекту, але зйомкам перешкодила смерть Піни. Танцівники театру Бауш переконали Вендерса зняти картину, яка була би своєрідною епітафією цій геніальній артистці. Сюжету, як такого, у "Піні" немає. Вона складається із зафільмованих найвідоміших вистав вуппертальського "Танцтеатру", що у ньому працювала Піна, спогадів про роботу із нею та коротких кадрів хроніки, на яких танцівниця проводить репетиції зі своїми акторами.

Формат 3D, що його використав Вендерс для цього фільму, був не лише виправданим, але й єдино можливим способом адекватно передати манеру танцю Піни, де перший, другий, третій та "енний" плани у її мізансценах переплітаються та взаємодіють між собою. "Піна" дуже красива та екстатична картина, і вона вимагає від глядача повного включення у те, що відбувається на екрані/сцені, а також негайної емоційної віддачі.

Оксана Забужко (19.09.1960) та Оксана Чепелик (14.02.1961)

"Хроніки від Фортінбраса" (реж. Оксана Чепелик, Україна, 2001 )

Оксана Забужко стала однією із перших вітчизняних дослідниць, які привнесли на українське публіцистичне поле питання гендеру, фемінізму та постколоніалізму. 1996 року друком вийшов її роман "Польові дослідження українського сексу", який одразу приніс Забужко скандальну славу письменниці, яка зриває покрови із сексуального життя українок та їхніх чоловіків.

 

1999 року вона опублікувала збірку есеїв "Хроніки від Фортінбраса", які стали теоретичним коментарем до роману. В есеях Забужко знову звернулася до "жіночого питання", вказуючи на важливість аналізу травм "нашої колоніальної історії у гендерному аспекті". Зокрема вона зазначала, що тоталітарна влада намагалася повністю контролювати тілесне та сексуальне життя своїх громадян, починаючи від способу організації їхнього життєвого простору, закінчуючи мовою, якою вони розмовляли.

Художниця та режисерка Оксана Чепелик зняла не один десяток експериментальних фільмів. Сценарій екранізації "Хронік від Фортінбраса" вона починала писати разом із Оксаною Забужко, але потім письменниця відмовилася від роботи, вважаючи себе насамперед літератором, а не кінематографістом. І попри те, що збірка присвячена не лише гендерній критиці, режисерка зосередилася саме на печальному образі української поневоленої жінки.

На початку цієї півгодинної картини у павільйон заходить молода, гарно вбрана жінка. Її зустрічають два карлики. Вони підвішують її за ноги та руки до стелі на тросах, роздягають і починають бавитися із її "розіп’ятим" тілом. Тим часом за кадром звучить текст із "Хронік від Фортінбраса". По суті – це зафільмований перформанс, в якому метафорична узагальнена жінка потрапляє у "підвішене становище" і стає жертвою жорстоких і безглуздих ігор ницих господарів життя.

powered by lun.ua