"Звичайна справа" українського кіно

З 7 лютого в український прокат виходить трагікомедія Валентина Васяновича "Звичайна справа". Ця стрічка, як і минулорічний хіт Михайла Іллєнка "Той Хто Пройшов Крізь Вогонь", майже повністю профінансована державою, а її дистрибуцією займається продюсерський центр Інсайтмедіа, який також співпрацював із Іллєнком.

Зрештою, творці "Звичайної справи" та фільму "Той Хто Пройшов Крізь Вогонь" - люди одного кола та переконань, бо вважають свої фільми першими кроками до відродження українського кіно і знімають їх під гаслом "українське кіно для українського глядача".

І фільмові Васяновича буде значно легше дійти до своєї публіки, адже після минулорічного ажіотажу із картиною Іллєнка, "Звичайну справу" надрукують на 38 копіях та покажуть одночасно в найбільших містах України.

На відміну від фільму Іллєнка, "Звичайна справа" розповідає про наш час та наших сучасників – покоління сорокалітніх українців, яких зачепила не тільки фінансова, але й вікова криза. Йдеться про коло київської україномовної творчої інтелігенції, до якого вочевидь належить і сам Валентин Васянович.

На прес-показі фільму, який відбувся 31 січня, режисер зізнався, що писав образ головного героя зі свого знайомого поета – питущого, але "дуже хорошого чоловіка". Ідея фільму виникла в нього ще п’ять років тому і спочатку мала формат короткого метру. Але під час навчання у школі Анджея Вайди, Васянович розширив сценарій (разом із кількома співавторами), і вирішив узятися за свою першу режисерську роботу у повному метрі.

Головним героєм картини є лікар психоневрологічного диспансеру Толік (Тарас Денисенко), який вже давно збайдужів до своєї роботи. Після сутички із пацієнтами-наркоманами, Толіка звільняють і він цілком присвячує себе справі життя – написанню віршів. Врешті-решт, грошей це не приносить, дружина погрожує забрати сина та поїхати до мами, тож чоловік пристає до божевільних прожектів свого друга-пройдисвіта Славіка (Віталій Лінецький).

Разом вони займаються найдивнішими підробітками, які, на думку Славіка, мають принести шалені прибутки. Серед іншого, друзі торгують курячим послідом та проводять траурну церемонію для померлої собаки однієї багатійки.

У "Звичайній справі" неважко знайти аналогії із ранніми фільмами Еміра Кустуріци, чий трагікомічний, абсурдиський та буфонадний стиль репрезентував Балкани у європейському кіно 1990-х. Васянович також знімає цілком пересічних "маленьких людей", доводить до абсурду їхню повсякденність, так само, як і їхні вчинки, фантазії та мрії.

Словенець Славой Жижек колись дорікав сербу Кустуріці, за те, що той створив приємний для Заходу образ Балкан, як місця безкінечних конфліктів, і попри це - незнищенного віталізму й веселощів. Україна у "Звичайній справі" Валентина Васяновича натомість постає місцем безкінечного розпаду, і єдине, що вона може запропонувати Заходу – це власне лайно.

На відміну від цілісних персонажів балканського режисера, українські герої позбавлені стержня, вони постійно перебувають у пошуках себе, прагнучи отримати якщо не ідентичність, то хоча б прийнятну суспільну роль. Імітація стає сенсом їхнього життя – українська професура вдає європейську буржуазію, лікар – компетентного медика, актор, одягаючи гусарський костюм, почитає поводитися як "справжній гусар", а Славік віднаходить "віру", аби зрештою висунути себе на мери Києва.

Тут "Звичайна справа" чітко та правдиво відображає українські реалії, адже навіть через двадцять з гаком років після відновлення незалежності, наша країна так не визначилася, за якими лекалами будувати власну державну політику та конструювати "національну ідею".

У одній зі сцен фільму з’явився режисер Михайло Іллєнко – він зіграв маленьку роль божевільного, який повинен обов’язково щодня 129 разів клацати вмикачем, рятуючи світ від неминучої, на його думку, катастрофи. Цей епізод є маленьким знаком пошани творчої групи режисеру, який за роки незалежності докладає усіх сил, щоби знову "засвітити" українське кіно.

Зрештою, його стрічка "Той Хто Пройшов Крізь Вогонь" стала першою спробою на цьому непростому, суперечливому, розтягнутому у часі, ідейно та естетично недосконалому шляху.

Дуже часто проблематика українських фільмів коментує цей шлях. До прикладу, лінія Толіка та Славіка, із їхніми натхненними планами торгівлі лайном у "Звичайній справі", де в чому нагадує повсякденність українського кінопроцесу. Здається, українська кінематографія за двадцять років вимушеного застою сформувала у себе фрейдистський "анальний характер", і тепер презентує кожен знятий у своєму середовищі фільм як сенсацію.

Те, що вітчизняні кінематографісти, нарешті знайшли гроші та підтримку з боку держави і дистриб’юторських компаній, справді тішить, адже позбувшись вже перетравлених ідей, які мали бути висловлені ще у дев’яності, вони зможуть продукувати нові та свіжі думки.

Зрештою, фільм "Звичайна справа" доводить, що послід – це найкраще добриво. І хоча стрічка Валентина Васяновича видається нерівною та у дечому проблемною, вона насправді вдало відображає українські реалії та розповідає зрозумілу життєву історію українського інтелігента; трагікомічний гумор натомість лише підкреслює драматизм ситуації.

У картині чимало виразних сцен, які довго не йдуть з голови – як от "розп’яття" Славіка над лікарняним ліжком, похорон собачки "нової українки" чи доволі великий і сповнений абсурду епізод у театрі юного глядача. Васянович дебютував у непростому комедійному жанрі, і мушу зізнатися, йому вдалося зробити її по-справжньому смішною та дотепною.

Оцінка фільму 4 з 5