Чорнокровний художник

"Чорна кров" Сергія Конончука бентежить метафоричною назвою, яка дезорієнтує глядача і зрештою не виправдовує його сподівань.

На виставці в Національному художньому музеї України немає ні кривавих бойових видовищ, ні суворого напруженого експресіонізму, ні вигадливої перформативності сучасного мистецтва. Є тільки графіка художника — у різних її проявах, жанрах, тональностях. Та якби навіть організатори не залишили підказки у вигляді цитати самого Конончука, їм вдалося створити відчуття, ніби у кожному творі справді пульсує містична "чорна кров графіки".

Це своєрідна виставка-парадокс, адже приурочено її до сторіччя з дня народження митця, який прожив лише 29 років. Важко уявити старість людини, котра загинула молодою, і так само не можна помислити, що ці твори належать літньому чоловікові. Сергій Конончук узявся за олівці дуже рано, дворічним малюком, а в шістнадцять він уже професійно працював у галузі книжкової графіки — створював обкладинки й ілюстрації для книжок.

Йому пощастило з учителями — в початкових класах малювання викладав Микола Рокицький, відомий представник школи Миколи Бойчука. Щоправда, його учень зумів уникнути навальної і потужної хвилі бойчукізму, хоча Дмитро Горбачов схильний добачати у нього впливи Івана Падалки і Софії Налепинської-Бойчук.

Георгій Нарбут — ось кумир юного графіка. Якби автор і музейники не підписали кожен твір на виставці, око непрофесіонала навряд чи відрізнило б нарбутівські стилізації Конончука від оригіналів.

На обкладинці літературно-мистецького збірника "Семафор" майже ті самі нарбутівські "соняшники", ті самі "ластівки", ба навіть "число 1" втиснуто в стилізований герб, одну з улюблених деталей видатного митця. Вплив Нарбута очевидний саме в ранніх роботах Конончука, датованих 1928–1929 роками.

Крім розкішних "Семафора" і "Колобка", це ще й мінімалістичні обкладинки до каламбурної пари книжок Василя Стефаника й Степана Васильченка. Свою юнацьку пристрасть Сергій Конончук зумів побороти досить швидко. Хоча у його короткому житті все відбувалося швидко, можливо, тому він так багато встиг.

Художникові виповнилося якихось 16–17 років, а він уже співпрацював із відомим київським видавництвом "Культура". Тоді ж таки, у 1928 році, вступив на графічний факультет Київської художньо-промислової школи. Серед його вчителів — видатні рисувальники, зокрема ще один бойчукіст Кость Єлева. Навчальний курс був зовсім коротким — лише три роки.

Про навчання в худпромшколі один з випускників згадував: "Рисунок викладав у нас молодий ще тоді Костянтин Єлева, учень Михайла Бойчука. Єлева був характерним "бойчукістом". Вчив нас конструктивно рисувати будь-який предмет, шукаючи передусім певний, найпростіший модуль форми, конструювати спершу загальну пластичну схему предмета, яку легко пізніше конкретизувати. Вчив також будувати форму прямими лініями, що окреслюють її основні площини".

Всього цього вчився і Сергій Конончук, але навчився дещо іншого.

Конончук уникав прямолінійності. На зміну вигадливим нарбутівським стилізаціям, що їх свого часу плекали й невтомно культивували "міріскуснікі", прийшло повнокровне життя, у якому не було місця прямим лініям

Реальність Конончука вигиниста, заокруглена, по-домашньому криволінійна, а тому гармонійна й затишна. Її населяють смугасті й круглясті коти, розкішний фікус з обважнілими листками на вікні, за яким "Дощ, дощ, дощ", люди, які супокійно сплять, — песик, киця, сестра, чи мама за роботою.

Квінтесенцію цього мирного й радісного співіснування людини й природи втілено в назві "Домашній затишок. Батьківське ліжко. Кіт" (1931).

Низку Конончукових пейзажів 1930-х років можна сміливо об’єднати в "глибочицький цикл". Глибочиця, де народився, виріс і жив художник, у такому вигляді, як він її бачив, щезла з лиця Києва ще у 1980-х роках. Тому та, сказати б, синівська любов, з якою він її малював, у сьогоднішнього глядача трансформується в ностальгію за втраченим.

Глибочиця, Глибочицький провулок, вигляд з вікна, подвір’я, околиця Києва, дерев’яна веранда, на вулиці Половецькій — усе це не просто відображення реальних будиночків, вулиць і провулків, парканів, сходів, веранд і драбин. Це згустки емоцій, щирих, теплих і дуже людяних.

Київ. Глибочиця. Дворик. 1931

У глибочицьких краєвидах Конончука немає людей, але їхню невидиму присутність виказують ледь помітні деталі — білизна на мотузці між будинками, напнута від вітру, півень з курками, які щось там дзьобають на глибочицькому подвір’ї. Завдяки цим милим подробицям старого побуту пейзажі оживають, наповнюються енергією, буттєвою силою.

Так само квіти у Конончука — це не просто натюрморт. У нього немає мертвих квітів, навіть якщо формально вони зламані. Його квіти — тюльпани, півонії, троянди, іриси, кущі бузку — втілюють якесь особливе захоплення світом, його безмежністю і красою.

Конончук обрав своєрідну графічну техніку — чорно-білий рисунок, виконаний тушшю за допомогою пензля і пера. Це додає його роботам зосередженості. Художник умів передати емоції тонкими й чіткими штрихами, масивними лініями, чергуванням у композиції чорного й білого. Подекуди його графіка нагадує зовні стримані, але внутрішньо багаті на емоції й думки китайські ієрогліфи, створені майстрами-каліграфами.

Однак виставка презентує не лише "чорну", а й "кольорову кров" графіки у творчості Сергія Конончука. Після невдалої спроби продовжити навчання молодий художник пішов працювати на Київську кінофабрику у зовсім нову галузь мистецтва — мультиплікацію. На жаль, уцілілий мультфільм "Тук-тук та його приятель Жук", у створенні якого брав участь Конончук, сьогодні нам недоступний, а "Зарозуміле курча" не збереглося, можливо, покаране за свою зарозумілість. У музеї представлено ескізи художника до різних мультфільмів, а також його фото за роботою над мультиками і фото мультмайстерні.

Звісно, кількість експонатів на виставці обмежено та й спадщина самого художника відома. У 1941 році його мобілізували до Червоної армії, він загинув у перші ж місяці війни в проскурівському концтаборі.

Його альбоми, малюнки, листи зберігала сестра Неоніла, яка опікувалася посмертною долею цих робіт і популяризувала творчість брата. Проте навіть про дві невеликі зали в НХМУ можна писати безкінечно довго.

Сергій Конончук любив працювати, працював багато і натхненно — це неприховано відчувається у його роботах. Книжкова і станкова графіка, мультфільми, екслібриси, рисунок на листівці — йому підкорялися різні жанри й різні техніки. Він сам переконував, що засобами графіки можна висловити будь-які емоції: любов і ненависть, насолоду й огиду, радість і печаль.

Організатори, схоже, перейнялися цією впевненістю і зуміли представити творчість художника саме як живе, повнокровне явище, у жилах якого тече та сама "чорна кров" графіки. Доречну композицію робіт і документів (листів, фотознімків) зворушливо підкреслює букет живих квітів.

Єдине, на чому традиційно послизнулися музейники, — підписи до експонатів, де не обійшлося без помилок. Проте вони не псують ефект, якого прагнули досягнути і досягнули організатори, зокрема куратор Данило Нікітін, за що їм подяка і особливий респект.