Музей, де почуваєшся незрячим

Прожити 90 хвилин у цілковитій темряві, відчути себе незрячим і трохи зрозуміти таких людей пропонують у Музеї діалогу, оповідає "Німецька хвиля".

Як пояснює директор Матіас Шефер, так хочуть досягти двох цілей: познайомити зі світом темряви "звичайних" людей і повернути на ринок праці тих, хто втратив зір та має інші вади.

Перед входом до виставки працівник заклеює чорною стрічкою все, що світиться, – телефон, годинник, диктофон. Екскурсія триватиме у цілковитій темряві – це головна умова. Відвідувач отримує палицю, щоб намацувати дорогу. Світлофор над головою кліпає червоним, потім зеленим – двері зачиняються, все поглинає пітьма. Відтоді відвідувачі орієнтуються на голос поводиря – директора музею.

Музеї діалогу у Франкфурті-на-Майні

Діалог у темряві

"Лівою рукою триматися за стіну. Іти на мій голос", - інструктує Шефер. Гості завжди знайомляться з провідником у темряві. Через кілька кроків він цікавиться, як відчуття, й запевняє: "Темніше вже не буде".

Оповідає Аніта Грабська, яка побувала в музеї: У вухах лящить від пташиного співу. Пробуємо рукою водоспад, торкаємося живих листочків рослин (коли настає ніч і музей порожніє, вмикається спеціальне світло – рослини отримують порцію, необхідну для виживання). Несамовито кумкають жаби. Ми перетинаємо підвісний місток, що хитається під ногами. Намацуємо дерев'яну лаву посеред дивного саду. Одразу цікаво: скільки часу треба гідам, щоб вільно орієнтуватися серед виставки?

"Дехто вивчає її за кілька годин. Тим, хто осліп нещодавно, це дається важче. Дві третини незрячих втрачають зір після 60-го року життя і не можуть пристосуватися. Для них це більша проблема", - розповідає Шефер, який власноруч будував цю виставку. 45-річний чоловік незрячий від народження. Він каже, що живе цілком нормальним життям: має вищу освіту, родину з двома дітьми.

"Проблема в тому, що суспільство не зовсім готове приймати сліпих. Дуже мало людей щось про них знають. А є чимало незрячих, котрі працюють на хороших роботах", - каже директор музею.

На виставці темряви трудяться 34 людини. 14 мають вади зору, ще кілька десятків приходять щотижня на практику. Переважно це 20-30-річна молодь.

У "Музеї діалогу" на екскурсію усім дають ціпки

Особлива самотність

У одній із зал звучить музика, люди сідають на підлогу. За словами оповідачки Грабської, там огортає самотність – "набагато гірша, ніж зазвичай". "Зненацька розумієш, що для незрячих людей власне тіло стає в'язницею. Скрізь пітьма без жодної кольорової цятки. Життя стає суцільною піснею, яку слухаєш, не в змозі увімкнути відеоряд. На відміну від усіх, хто навколо", - зізнається вона.

Космічну музику змінюють звуки моря, а потім простір захоплюють соковиті жіночі голоси, які виконують африканський фольклор і вдаряють у барабани. Наприкінці – трохи джазу, і гід веде далі.

Розслабся і отримуй задоволення

"Опиняємося мовби у центрі міста. Усе стало великим і незрозумілим - пам'ятники, двері, будинки… Чи не єдине, що орієнтує, - пищання світлофорів на перехрестях. Повз нас просувається інша група. Чуються веселі вигуки: "це, мабуть, запасний вихід" та сміх", - оповідає журналістка.

Темний фасад музею незрячих ніби натякає на темряву всередині

"Ми не хочемо зображувати темряву як щось лячне чи показати, як це погано - бути сліпим. Гості отримують задоволення і пригоду", - коментує директор. На його думку, тільки так вони чогось навчаться.

Збитки попри популярність

Екскурсія закінчується в темному барі, де можна перепочити й обмінятися думками. Потік відвідувачів до Музею діалогу не вщухає: у 2012-му тут побували понад 86 тисяч людей.

"Діалог у темряві" - Фото з www.eibengasse.at

Втім, попри популярність, музей бореться зі скрутою. Щоб не підвищувати ціни на вхід, до кінця березня закриють неприбуткові підрозділи: кафе та приміщення для комунікативних тренінгів. Для ресторану "Смак темряви", що знаходиться в сусідньому будинку, шукатимуть нового власника. І звільнять 4-х осіб.

"У порівнянні з іншими музеями ми маємо велику потребу в персоналі. Деінде екскурсії проводять двоє-троє гідів, у нас - десятеро. У ресторані тридцять гостей обслуговує один офіціант, а в нас - троє", - перераховує Шефер.

За його словами, головна причина збитків – скорочення державних дотацій. Коли музей відкрили у 2005 році, держава на 70% фінансувала зарплатню працівників. За минулі роки дотації скоротилися до 30%. Зараз головні шляхи виживання – продаж квитків і пошук спонсорів.

"Люди, котрі тут працюють, переважно прийняли свою сліпоту. Одна з невирішених проблем – їм було б важко знайти роботу поза музеєм", - каже директор.

"Ми робимо щось корисне"

34-річний Мілош Бошковіч, який втратив зір 11 років тому внаслідок хвороби, працює в музеї від початку і задоволений роботою:

"Ми робимо щось корисне. Коли я веду екскурсію, то відчуваю, що гості помітили: сліпі – теж нормальні люди, а не такі, що сидять удома й нічого не можуть робити", - каже він.

Мілош Бошковіч утратив зір 11 років тому і працює в Музеї, же можна відчути себе сліпим

Мілош за освітою – програміст, і осліпнувши, довго не міг знайти роботу. Він каже, що знайти незрячим таку роботу, як у Музеї, малоймовірно.

Спершу Музей діалогу мав існувати 5 років, зауважує Шефер, але успішно працює вже 8-й рік. Попри проблеми, директор вважає, що Німеччина належить до країн, де незрячими опікуються найкраще, і зберігає стриманий оптимізм. Діалог у темряві має тривати.