Десять фільмів про танці та кохання
Танець – одне із найдавніших мистецтв, доступних людині. За тисячі років з’явилося чимало різновидів танцю, проте й досі для нього необхідні лише дві речі – ритм та людське тіло.
Танець - це поезія, еротичне переживання, спосіб спілкування, спорт, і, як у давнину, релігійна церемонія. Дивитися на танець не менш цікаво, ніж танцювати самому. Тож пропонуємо десять фільмів, у яких танці захоплюють, зачаровують і надихають, а також дарують героям справжнє кохання.
Червоні черевички (The Red Shoes, реж. Майкл Павел, Емеріх Прессбурґер, 1948, Великобританія)
Знаменита стрічка за мотивами казки Г.Х. Андерсена "Червоні черевички" - стала еталоном фільмів про балет на довгі десятиліття після свого створення. Саме про неї згадують танцюристи у знаменитому фільмі "Кордебалет" Девіда Аттенборо, і саме її вважають натхненницею стрічки "Чорний лебідь" Даррена Аронофського. За переказами, багаті американки водили своїх дочок на цей фільм, щоби привчити до "високого мистецтва".
У картині йдеться про вигадану балетну трупу під керівництвом ексцентричного російського імпресаріо Лермонтова. У цього персонажа був реальний прототип – знаменитий Дягілєв, який керував найбільш уславленим та новаторським балетом свого часу та представив світові зірок Вацлава Ніжинського, Сержа Лифаря, Джорджа Маланчина та Леоніда Мясіна (він зіграв "Червоних черевичках" роль хореографа Любова).
За сюжетом фільму, в трупу Лермонтова приходять молода талановита балерина Вікі та композитор Джуліан, і їхні кар’єри починають стрімко розвиватися. Джуліан створює балет за мотивами казки Андерсена, а Вікі танцює там головну партію дівчини, яка вдягнула зачакловані червоні черевички і була змушена танцювати до смерті. Балерина і композитор закохуються і мріють одружитися, проте самодур Лермонтов забороняє їм це робити. Перед Вікі постає вибір – тихе сімейне життя, чи танці, без яких вона не уявляє існування.
Павелл і Прессбурґер велику увагу приділили танцювальним номерам. Балет "Червоні черевички", який танцює Вікі, не лише віщує її долю, але й переносить її у сюрреалістичний гіпнотичний світ тіней та марень. Це складна та вишукана кольорова симфонія, де танець і сон тісно переплітаються між собою. Сцена із балетом досі залишається однією з найбільш значимих у кіномистецтві. Сама картина отримала 1949 року дві премії "Оскар".
Весь цей джаз (All That Jazz, реж. Боб Фосс, 1979, США)
Передостанній фільм геніального новатора кіномюзиклу Боба Фосса і мабуть найбільш особиста робота, пов’язана з його життям. У стрічці йдеться про талановитого хореографа Джо Ґідеона, який працює над черговою постановкою. Він важко хворий, але намагається не зважати на фізичний стан та родинні негаразди. Проте незабаром смерть навідається до нього, і цей граничний досвід знайде вираження у останньому танці, де хвороблива фантазія остаточно заступить реальність.
Стрічка здобула "Золоту пальму" в Каннах та чотири "Оскари".
Танець-спалах (Flashdance, реж. Едріан Лайн, 1983, США)
Вісімнадцятирічна зварювальниця Алекс мріє про балетну школу, а вечорами виступає із екзотичними танцями в клубі. Роман із власником заводу на деякий час заступає їй мрію про балет, проте коханий спонукає її здійснити задумане.
Стрічка знайомить нас із життям юних та незаміжніх жителів Нью-Йорка початку 1980-х, та головне тут все ж не історія молодого таланту, а майстерно поставлені сцени екзотичних танців, в яких поєдналися еротика та епатаж. А майстер еротичних фільмів Едріан Лайн не зміг втриматися, і детально за фільмував усі звабливі вигини тіла юної акторки Дженніфер Білз.
Пісня з фільму "What a Feeling" отримала "Оскар" 1984 року.
Кордебалет (A Chorus Line, реж. Річард Аттенборо, 1985, США)
Екранізація знаменитого однойменного бродвейського мюзикла, поставленого 1975 року Майклом Беннетом. Постановка виникла із бажання Беннета розказати про життя пересічних танцюристів музичних шоу, які завжди знаходяться у тіні зірок. Фільм описує один день, коли відомий театральний режисер Зак проводить проби кордебалету в свою нову постановку.
Із сотень претендентів він відбирає 17 чоловік, але йому потрібні лише четверо жінок і четверо чоловіків. Щоби обрати найкращих, Зак примушує танцюристів розповідати найінтимніші подробиці зі свого життя. І кожна сповідь перетворюється на окремий музичний номер та зізнання в любові до балету. Однією з претенденток на роль є колишня дівчина Зака, яка колись покинула його заради ролей у Лос-Анджелесі, а зараз залишилася без роботи. Режисеру і танцюристці є що згадати під час прослуховування.
Брудні танці (Dirty Dancing, реж. Еміль Ардоліно, 1987, США)
Культовий американський фільм про кохання юної дівчини із забезпеченої родини та неприкаяного танцюриста, з яким вона познайомилася влітку в пансіонаті. На початку 1960-х сімнадцятирічна Бейбі приїздить на відпочинок разом із батьками та старшою сестрою. Вона ідеалістка – мріє вивчати економіку країн третього світу і працювати в Корпусі Миру. За кілька днів дівчина заводить дружбу із персоналом пансіонату і навіть погоджується підмінити знайому танцюристку, якій треба поїхати до міста, щоби зробити аборт.
Бейбі починає готуватися до виступу разом із її партнером Джонні – місцевим хуліганом і жиголо. Між ними з’являється симпатія, а потім і кохання. Проте батько Бейбі проти їхнього зв’язку – він думає, що саме через Джонні танцюристка завагітніла і ледь не померла під час кримінального аборту. Закоханим доведеться подолати несправедливість, перед тим як возз’єднатися на сцені та провістити прихід нової епохи – відвертості, сексу та рок-н-ролу.
Пісня з фільму (I've Had) The Time of My Life отримала 1988 року "Оскар".
Лак для волосся (Hairspray, реж. Джон Вотерс, 1988, США)
Феєрична сатира від майстра кемпу Джона Вотерса розповідає про боротьбу із сегрегацією в Балтиморі початку 1960-х, приймаючи форму легковажного музичного фільму про перше кохання. Повненька школярка Трейсі божеволіє від танцювального шоу на місцевому телебаченні. Одного дня вона наважується сходити на проби і несподівано для себе стає місцевою зіркою. Трейсі відбиває хлопця у найзапеклішої конкурентки і починає боротися за права чорношкірих танцюристів.
У ролі матері Трейсі знявся знаменитий актор-трансвестит Дівайн. Його холоднокровну домогосподарку Едну не зміг перевершити навіть Джон Траволта, який грав цю роль в новочасному рімейку "Лаку для волосся" 2007 року.
Тільки в танцювальному залі (Strictly Ballroom, реж. Баз Лурман, 1992, Австралія)
Дебют знаменитого австралійця База Лурмана частково базується на спогадах його дитинства, коли майбутній режисер відвідував балетну школу. У фільмі йдеться про "мафію" в асоціації бальних танців, яка гальмує молоді таланти і змушує усіх виконувати лише виморочні застарілі па. Тих, хто порушує ці правила, чекає виключення. Головний герой стрічки Скотт займається танцями з шести років і увесь цей час владна мати націлювала його на перемогу в змаганнях.
Проте Скотт мріє включити до танців нові рухи, і через це конфліктує із керівництвом асоціації. Він знаходить собі нову партнерку Френ і починає готувати з нею пасадобль, побудований на рухах пересічних танцюристів з народу. Між партнерами спалахує кохання. Тим часом керівники асоціації влаштовують змову, щоби не допустити революції у своїх лавах.
"Тільки в танцювальному залі" - сповнена іронії та гумору, і запам’ятовується бурлескним зображенням пихатих "динозаврів" бальних танців. Їхні яскраві костюми, фальшиві коштовності та надмірна косметика конфліктують із народним одягом Скотта та Френ, які вважають, що танцювати можна не тільки в танцювальному залі.
Давайте потанцюємо (Shell We Dance?, реж. Масаюкі Суо, 1996, Японія)
На самому початку фільму, ми дізнаємося, що бальні танці в Японії - річ сумнівна та непопулярна, і займаються ними лише диваки та невдахи. І все ж, саме вони приносять розраду замученому рутиною офісному працівнику пану Суґіямі. Якось, дорогою додому, він помічає у вікні електрички красиву дівчину і вирішує познайомитися з нею.
Незнайомка виявляється вчителькою танцювальної школи, і Суґіяма починає займатися, щоби бути поближче до неї, проте незабаром закоханість проступається правдивій пристрасті до танцю. Єдина проблема – про неї не знає дружина та дочка головного героя. Стурбована частою відсутністю чоловіка, пані Суґіяма наймає приватного детектива. "Давайте потанцюємо" – це лірична і весела стрічка про те, як любов до мистецтва може подолати усі культурні стереотипи.
Біллі Елліот (Billy Elliot, реж. Стівен Долдрі, 2000, Великобританія)
Стрічка про одинадцятирічного хлопчика із британського шахтарського містечка, який понад усе мріє займатися балетом. Дія фільму відбувається 1984 року, під час шахтарських протестів у Британії. Поки дорослі вирішують політичні питання, Біллі нехтує батьківськими настановами і відвідує замість боксу балетний клас.
Зрештою батько забороняє синові займатися "дівчачими справами", проте вчителька переконує Елліота-старшого, що на Біллі чекає велике майбутнє. І ось старий шахтар змушений поступитися принципами і піти на шахту штрейкбрехером, щоби забезпечити хоча б одній своїй дитині шанс на гідне життя.
Стрічка "Біллі Елліот" зображає балет очима дитини, яка сприймає світ наївно та безпосередньо. У ній ідеться про мистецтво, яке здатне підносити людину над сірими та нестерпними буднями і розраджувати в щоденних турботах.
Окрім численних нагород, "Біллі Елліот" також став найкращим повнометражним ігровим фільмом на фестивалі "Молодість" 2000 року, а виконавець головної ролі Джеймі Белл був визнаний найкращим юним актором.
Мій хлопець-псих (Silver Linings Playbook, реж. Девід О. Рассел, 2012, США)
Романтична історія, знята у жанрі драмеді (драматичної комедії) розповідає про зародження кохання між людьми, які щойно пережили життєву драму. Учитель Пет (Бредлі Купер) провів вісім місяців у психлікарні після того, як застав дружину з коханцем та ледь не вбив його у нападі люті. Зовсім юна Тіффані (Дженніфер Лоуренс) нещодавно втратила чоловіка. Танці допомагають їм зблизитися і подолати свої травми. Зворушлива, чутлива та сповнена глибоких переживань картина, показує як на танцювальному майданчику зароджується симпатія та гояться душевні рани.
За роль Тіффані молода акторка Дженінфер Лоуренс отримала премію "Оскар".