Десять біографічних фільмів про видатних українських кінематографістів

531
25 червня 2013

Згадуючи вітчизняну кіноісторію, більшість українців одразу назве імена Олександра Довженка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука, Миколи Мащенка, Леоніда Осики, Юрія Іллєнка.

Вони були людьми з непростими біографіями та часто трагічними долями, які постраждали і від радянської цензури, і від політичної колотнечі нових часів, а також від безробіття, безгрошів’я та хвороб. Водночас вони створили низку незабутніх кінострічок.

У сьогоднішній добірці – документальні фільми про провідних українських режисерів, зняті їхніми колегами у різні роки. Усі ці фільми є доступними для кожного глядача. Їх поєднує одна характерна риса – поетизація життя своїх героїв. Можливо, це просто бажання кінематографістів обілити своїх близьких друзів від "бруду сьогодення", проте цим вони лише переводять українське кіно та його виробництво у міфологічну площину казок та бувальщин, де воно залишається і понині.

Олександр Довженко (1894-1956)

Класик вітчизняного кінематографу, ідейний натхненник українського поетичного кіно. Вплинув на низку кінематографістів, зокрема, на російського режисера Андрєя Тарковського. Біографія Довженка сама по собі нагадує сценарій пригодницького фільму: дитинство у селі на Чернігівщині, служба у армії УНР, ідейні пошуки, прихід до комунізму, стажування в Берліні, робота на студії ВУФКУ, успіх, а згодом немилість в Сталіна, робота військовим кореспондентом, звинувачення у націоналізмі і "заслання" до Москви.

"Довженко починається, або Сашко-реформатор"

(реж. Василь Домбровський, національна кіностудія ім. Довженка, хронометраж 28 хв., 2012 рік)

Напівігрова, напівдокументальна короткометражна стрічка про перші кроки молодого художника Олександра Довженка на Одеській кіностудії. Стилізована під німе і чорно-біле кіно, картина "Довженко починається" у фарсовій манері розповідає про "Одеський Голлівуд" та його працівників – керівника кіностудії Павла Нечесу, сценариста Юрія Яновського, акторку Іду Пензо, оператора Йозефа Рону та інших кінематографістів. У фільмі використане архівне відео та фотографії Києва, Харкова та Одеси.

Молодий ідеаліст  Довженко приходить у режисуру, не маючи жодного досвіду, і фактично провалює свій перший комедійний фільм "Вася-реформатор". Захоплення режисера Чарлі Чапліним виливається у кілька нереалізованих сценаріїв, а також у фільм "Ягідка-кохання" – ексцентричну комедію про горе-татуся. Згодом Довженко зречеться своїх ранніх картин, розпочинаючи свій творчий відлік із шпигунської драми "Сумка дипкур’єра".

"Олександр Довженко. Роздуми після життя"

(реж: М. Донець, хронометраж 20 хв., Київнаукфільм, 1992 рік)

Цей фільм було знято на самому початку дев’яностих років, коли на київських вулицях точилися запеклі ідеологічні баталії, а протестувальники із жовто-блакитними прапорами виступали проти партійного офіціозу. Тож автори фільму зосередилися насамперед на змінах в українській історії, які плинули як на життя країни, так і на світогляд Олександра Довженка. Їм йшлося про Жовтневу революцію, об’єднання українських земель 1939 року та німецьку окупацію.

Саме робота над кіноповістю "Україна в огні" накликала на Довженка немилість Сталіна і призвела до його "ув’язнення" в Москві. У картині звучать уривки з щоденників режисера, де він говорить про війни та негаразди, які спіткали українців, і які були замовчувані радянською владою. Лейтмотивом фільму став вислів Довженка: "між правдою та красою я вибираю красу", проте, як говорить нам стрічка, романтичний світогляд режисера був зруйнований гіркою правдою життя та історичними катаклізмами.

"Довженко. Щоденник 1941 – 1945"

(реж. М. Вінграновський, Київська кіностудія імені О. Довженка, хронометраж 44 хв., 1993 рік)

Відомий літератор і кінематографіст Микола Вінграновський відібрав для своєї стрічки про Довженка найбільш критичні до радянської влади пасажі, написані режисером у щоденнику під час Другої світової війни. Довженко звинувачує київське та московське керівництво у зубожінні людей, в нищенні пам’яток старовини, у розстрілах науковців та інтелігенції, в нелюдській жорстокості до тих, хто потрапив у німецьку окупацію.

Він говорить про руйнування та смерть, які спіткали Україну під час війни, і як очевидець катастрофи намагається передати увесь побачений жах та розпач. Для нього війна – це всесвітнє торжество варварства і руйнування. І після усього побаченого на фронті, режисер ще з більшою гіркотою згадує принизливий "розбір" його кіноповісті "Україна в огні" у Сталіна, коли диктатор звинуватив Довженка у націоналізмі, а партійне керівництво пообіцяло "вправити йому мізки".

Текст, начитаний М. Вінграновським, супроводжуваний кадрами військової хроніки, перетворює стрічку на поминальну промову за українцями, загиблими від рук двох тоталітарних машин.

Сергій Параджанов (1924-1990)

Існує відомий вислів, який належав самому режисерові: "Я вірменин, що народився у Грузії, сиджу в російській в’язниці за український націоналізм". Найвідоміша стрічка Параджанова "Тіні забутих предків" не лише явила світові двох геніальних українських кіномитців – Юрія Іллєнка та Івана Миколайчика  – але й стала символом національного відродження для цілого покоління шістдесятників.

Після "Тіней" Параджанов продовжив свої експерименти у поетичному кіно, проте його роботи були занадто нестандартними та метафоричними для утилітарної радянської кіномашини, тож режисер часто і надовго залишався без роботи. Універсальний митець, Параджанов малював картини, шив ляльки та робив колажі. Його бурхлива фантазія, прямолінійність, а також підтримка опальних діячів культури, спричиняли численні неприємності. Параджанов був надто вільнодумним для Радянського Союзу, тож його спіткало два тюремних строки і, зокрема, за гомосексуальні зв’язки.

Саме знаменитому параджанівському вільнодумству і присвячена стрічка "Небезпечно вільна людина" Романа Ширмана.

"Небезпечно вільна людина"

(реж. Роман Ширман, Київнаукфільм, хронометраж 52 хв., 2004 рік)

Роман Ширман зібрав численні анекдоти про життя Параджанова, розказані його рідними та близькими, і об’єднав їх у трагікомічній картині, де правда радянської дійсності подається у яскравих барвах анімаційних карикатур. У цьому фільмі знаменитий режисер розповідає різні небилиці, іронізує із влади та знущається з партійних чиновників, відстоюючи право знімати кіно без цензурних втручань.

Параджанов. Реквієм    

(реж. Рон Голловей, хронометраж 59 хвилин, 1994 рік)

Фільм, знятий у американсько-німецькій копродукції, представляє сповідь Сергія Параджанова наприкінці його життя. Режисер згадує про своє навчання у майстерні Савченка у ВДІКу, знайомство із Довженком, розповідає про створення своїх кінокартин, ділиться спогадами про роки ув’язнення. Параджанов переконаний, що режисером треба народитися, і що жодна кіношкола не здатна породити генія. У фільм також включені кадри із стрічок Сергія Параджанова, родинні та офіційні фотографії та кінохроніка.

Відео можна подивитися тут >>>

Іван Миколайчук (1941-1987)

Іван Миколайчук здобув популярність у 1960-х, коли внаслідок хрущовської відлиги дозволили українським кінематографістам повернутися до народної сільської культури, звичаїв, традицій. Звичайний хлопець з Буковини, Миколайчук, став втіленням іншої України, яка стала радянською лише 1939 року, і він втілював як позитивні, так і негативні її сторони.

Найвідоміші його ролі – це гуцул Іванко в "Тінях забутих предків" , червоноармієць Петро Дзвонар у "Білому птахові з чорною ознакою" та поліцай у "Анничці". Саме контраверсійна роль у останній картині, за переказами, сприяла звинуваченням Миколайчука у  націоналізмі.

У своїх режисерських роботах Миколайчук звертався і до гоголівського козацького епосу в "Пропалій грамоті", і до філософувань в стилі Сковороди у "Вавилоні ХХ". Для нього батьківщиною насамперед була земля, і розлука з нею закінчувалася для героїв занепадом та виродженням, як це явлено у фільмі "Така пізня, така тепла осінь".

Іван Миколайчук. Книга життя

(реж. С. Сотников, А. Білан, студія "Степ", 2006)

Дві півгодинні стрічки розповідають не лише про біографію Івана Миколайчука, але й його принципи, світогляд, уподобання. Рідні та друзі згадують артиста як щиру та добру людину, здатну до вірної дружби, широких жестів та принципових вчинків. Йдеться також про найближче коло, яке збиралося у його однокімнатній квартирі, щоби поговорити про кіно та нові проекти.

Іван Миколайчук. Тризна

(реж. Василь Вітер, Укртелефільм, хронометраж 61 хв., 1989 рік)

Картина знята незабаром після смерті Івана Миколайчука, і все ще сповнена болю від його втрати. Вона розповідає про творчість та побутове життя артиста, його стосунки з батьками та дружиною, про мрії та задуми. Назву ця біографічна стрічка запозичила у однойменного шевченкового вірша. Вона водночас віддає шану померлому актору, і натякає на одну із його ранніх та успішних ролей – Тараса Шевченка у фільмі "Сон".

Леонід Осика (1940-2001)

Киянин Леонід Осика розділив шлях багатьох українських кінематографістів – він навчався у Москві, згодом працював на батьківщині, намагався знімати на українську історичну тематику і закономірно мав проблеми із цензурою. На початку 1990-х режисер, як і більшість його колег, потерпав від безгрошів’я та навіть не зміг закінчити свій останній проект "І не введи у спокусу".

Осика зняв 13 картин, проте найвідомішою його роботою стала стрічка за двома новелами Василя Стефаника "Камінний хрест" 1968 року. Це був його власний "Громадянин Кейн" – режисер зняв цей, вершинний для своєї кар’єри фільм, у 27 років і одразу потрапив у когорту класиків поетичного кіно. Втім, картина про життя західноукраїнського села була негативно сприйнята партійним керівництвом та частиною колег. Про цей фільм, та про самого Осику розповідає фільм "Друг мій Льонька", знятий за сценарієм Лариси Роднянської на легендарній вже студії документальних фільмів "Контакт".

Друг мій Льонька. Леонід Осика

(реж. Т. Золоєв, студія "Контакт", хронометраж 35 хв., 2004 рік)

Фільм розповідає не лише про життя Леоніда Осики, але й про оточення, яке сформувало його. Вірші Рождєствєнського та Ахмадуліної, пісні Окуджави та Галіча, нові течії у мистецтві та московська атмосфера вільнодумства епохи "відлиги" доклалися до "виховання" молодого українського режисера. А його творчі вподобання сформувалися під час численних кінопереглядів у ВДІКу. Там показували найкращі фільми з усіх країн світу, і зокрема італійських неореалістів, що їх найбільше цінував молодий Осика.

В картині також йдеться про стосунки Осики з друзями та колегами, а також режисером Сергієм Параджановим. Зрештою, стрічка є збіркою спогадів усіх тих, хто міг сказати "мій друг - Льонька".

Прощавай кіно

(реж. Ізраїль Гольдштейн, Українська студія хронікально-документальний фільмів, хронометраж 20 хв., 1995 рік)

Робота знаменитого українського документаліста Ізраїля Гольдштейна з’явилася у момент повного занепаду українського кінематографу. Автор бере інтерв’ю в численних професіоналів кіногалузі, які незабаром після здобуття незалежності залишилися без роботи і були змушені працевлаштовуватися двірниками та охоронцями. Врешті-решт, вони виходять на акцію протесту проти зменшення фінансування кінематографу та розвалу студій.

У фільмі з’являється також і Юрій Іллєнко, який розповідає про наявний стан справ на студії ім. О. Довженка. Творча група стрічки намагається дати пояснення катастрофі, яка спіткала вітчизняне кіно, щоправда, серед винних несподівано виринає й американське кіно, звинувачене не лише у "бездуховності" та переманюванні глядачів на свій бік. Зрештою, це дуже печальна хроніка загибелі не лише цілої галузі, але й цілого покоління, який стало жертвою не так зовнішніх ворогів, як внутрішнього розпаду.

Вічний хрест

(реж. Ю. Терещенко, Київнаукфільм; хронометраж 30 хв., 2002 рік)

Мабуть, найбільш драматичний документальний фільм про українських кінематографістів. Якщо у картині "Прощавай кіно" йшлося про смерть української кінематографії, то тут розповідається про дуже болісне фізичне помирання її діячів. У центрі оповіді родини режисера Леоніда Осики, акторів Борислав Брондукова та Костянтина Степанкова.

З дружиною та дітьми Осики ми знайомимося під час вручення йому Довженківської премії. Після слів Миколи Мащенка про те, що режисер сьогодні занедужав, глядач потрапляє у квартиру, де режисер лежить паралізований у своїй кімнаті. Камера уникає натуралізму, проте їй вдається спіймати загальну похмуру атмосферу, яка панує у домі та записати відчайдушний крик хворого, який вже ніколи не одужає. Через тиждень після зйомок, Леонід Осика помре на 62-му році життя.

Борислав Брондуков, який колись знявся у "Камінному хресті" в ролі злодія, пережив свого режисера на три роки. Але Терещенко зняв його хворим та немічним, повністю залежним від піклування дружини. Колега Брондукова Костянтин Степанков на час зйомок ще був повний сил (він, як і Брондуков помре 2004 року), але потерпав від безробіття та безгрошів’я. Зрештою, здорові в картині страждали не менше за хворих, бо сам сенс їхнього життя – кіно – було втрачено. Для них – назавжди.  

powered by lun.ua