Сучасна українська література: з чого почати?

Ті, хто хоче познайомитись із сучасною українською літературою, не завжди знають, із чого почати. Причина навіть не в якомусь особливому багатстві вибору. Причина більше полягає в тому, що не дуже ясно, хто ми, звідки ідемо, куди прийдемо, і чому пишемо саме так і саме про таке.

Літні канікули – непоганий привід надолужити читання рідних сучасників. "Українська правда. Життя" створила своєрідний путівник книжками, з яких можна почати занурення.

Рекомендації винятково суб’єктивні. Запропоновані книжки за потреби можна замінити на будь-які інші книжки з, наприклад, цього списку.

Плерома. Проект "Повернення деміургів" (Лілея-НВ, 1998)

Сьогодні ця книжка в паперовому вигляді точно стала бібліографічною рідкістю. Купити її вдасться хіба що в надрах "Петрівки", ближче до букіністів. Але і без цього можна обійтися – існує ж електронна версія.

В книжці є імена та тексти культових сьогодні постатей – живих і тих, хто вже пішли до пантеону класиків.

"Плерома", звісно, не роман, і її читання, на перший погляд, більше нагадає читання енциклопедії. Чи то пак пародійної енциклопедії. Творці "Плероми" в передмові говорять про "творення" змістового простору з ознаками і "академічними", і "деміургійними".

"Плерома" є текстом, що дозволяє зрозуміти, які теоретичні та практичні виклики бентежили тих, хто з кінця 1980-х років творили сучасну українську літературу. Це цікава миттєва світлина, що зафіксувала стан речей перед кризою кінця 1990-х і появою "двотисячників" на початку 2000-х.

На цій світлині знайшлося місце для ґрунтовного та симптоматичного "хрестоматійного додатку". Його упорядник Юрій Андрухович здійснив спробу поколіннєвого осмислення сучасної української літератури.

До цього зрізу потрапили: "підпільні сімдесятники", "перші вісімдесятники", "київська міська іроніка", "молодші вісімдесятники", "проза соціальної клініки", "дев’ядесятники і дев’яностики", "Станіславський феномен і поруч із ним", а також "одинаки і самітники".

Поруч із текстами існує "глосарійний корпус", який стилізовано під енциклопедію. Ця нова енциклопедія містить низку критичних міркувань про стосунок літературної традиції, сучасності та майбутнього.

В діапазоні від "нобеліати української" та часопису "Четвер" до критики "заповідально-селянського" і "тестаментарно-рустикального" літературних дискурсів, у яких "мистецтво належить народові".

"Плерому", припускаю, мало хто зможе прочитати від першої сторінки до останньої. Але все ж таки варто бодай її погортати.

Це неймовірно енергетична книжка, від якої віє вірою в те, що от-от станеться справжній вибух сучасної української літератури. А також це рідкісна нагода прочитати тексти класиків і про класиків… з часів, коли класиками ще ніхто з них не був і як класика себе не мислив.

Ніла Зборовська. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків (Літопис, 1999)

Ніла Зборовська - одна з найцікавіших жіночих голосів 1990-х років.

Її постать стоїть між двома берегами – критикою, власне теоретичним осмисленням сучасної літератури та її самостійним мистецьким творенням. Як авторку прози Нілу Зборовську можна більш повно відчитати в романі "Українська реконкіста".

Натомість, книжка "Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків" дає бачення саме пограничності постаті Ніли Зборовської.

Варто пам’ятати, що саме Ніла Зборовська як дослідниця однією з перших спробувала "приміряти" феміністичну та гендерну критику до сучасної української літератури. Ці примірки містяться в першій частині книжки. Друга частина книжки є художніми автобіографічними текстами, написаними від імені Марії Ільницької – тут Ніла Зборовська взяла собі ім’я бабусі.

Сама себе в передмові до "Феміністичних роздумів" дослідниця ставить у один ряд із сучасницями Соломією Павличко та Тамарою Гундоровою. З літературної традиції вона обирає собі за попередниць Наталію Кобринську, Ольгу Кобилянську, Ларису Косач, Мілену Рудницьку.

"Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків" сама Ніла Зборовська називає "живою". Це концептуальний епітет для розуміння її структури та змісту. "На карнавалі мертвих поцілунків складається з двох частин - теоретичної та художньої, живих мемуарів про літературне життя 1990-х і не тільки.

Книжка "жива" також через безпоседню включеність дослідниці в предмети її пошуків. Євнен Пашковський, Олесь Ульяненко, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Григорій Грабович, Сергій Квіт - це не просто імена.

Кожен з них є водночас ніби чашею, що містить емоційний досвід… і персонажем "мемуарної" художньої частини та описаних там "пліток". Ніла Зборовська ще радить додавати до них фотографії героїв – на смак редактора. Та зауважує, що плітки про Оксану Забужко, Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка та Надію Тубальцеву не завершені.

В далекому 2004 році цю книжку я змогла надибати лише в "Науковій думці". Не знаю, чи реально зараз знайти її паперову інкарнацію. Зате в мережі є чимало сторінок із електронними піратськими копіями.

Юрій Андрухович. Перверзія (1996 - в журналі "Сучасність", 1997 – окрема книжка в "Лілеї-НВ")

Фото з toloka.hurtom.com

Це мій улюблений роман із тріади "Рекреації" - "Московіада" - "Перверзія". Прочитати його саме зараз, якщо ви досі не читали, варто бодай через чудову програму "Перверзія", яку Юрій Андрухович творить разом із "Karbido".

А якщо серйозно, то "Перверзія" - це добрий текст, який ніби перевіряв на міцність українську мову з літературою… Мовляв, чи витримають вони арсенал постмодерного письма? І таки витримали.

"Перверзія" - це низка дуже цікавих експериментів із письмом українською мовою. Звісно, зараз для просунутого читача в них не буде нічого дуже незвичного. Але в 1990-ті роки, коли завіса щойно впала, коли щойно зникли "неправильні" літературні напрями, розробляти інструментарій української мови було дуже на часі.

В романі "Перверзія" є доволі звичний для 1990-х сюжет про приїзд українського митця за кордон для участі в якомусь умовному фестивалі. Закордон виявляється Венецією, а фестиваль – конференцією про світ як карнавал із помітними нотками якоїсь чортівні та нечисті. Головний герой Стах Перфецький опиняється в направду містичному вирі слів, подій і смислів.

На тлі карколомних доповідей у романі бринить ніжна любовна лінія між Стахом і Адою, а також дещо авантюрний сюжет із переслідуваннями та стеженнями. Але мої улюблені частини роману – це intermezzo на кшталт епізоду про посиденьки Стаха зі святим отцем у мальовничому садку з добрим вином і канцоне.

Роман про любов і чортівню, звісно, закінчується самогубством. Можливо, Стах Перфецький повернеться. На те й чекаємо.

Роман "Перверзія" перевидавався не раз, тому знайти його в книгарнях має бути доволі нескладно.

Оксана Забужко. Польові дослідження з українського сексу (1995)

Фото з сайту knygy.com.ua

Цей роман називають першим бестселером незалежної України – "Польові дослідження" десять разів перевидавали. Роман успішний і за кордоном - перекладений англійською, російською, чеською, польською, угорською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською та голландською мовами.

"Польові дослідження з українського сексу" регулярно інсценізують. У Варшаві та Києві досі йдуть спектаклі за цим романом. Наприклад, у київській моновиставі головну роль грає Галина Стефанова.

Роман "Польові дослідження з українського сексу" свого часу наробив немало шуму. Можливо, через слово "секс" у назві. Здається, до Забужко на палітурці україномовної книжки такого не писали. Щоправда, всіх любителів "полунички" варто засмутити – сексу в книжці мало. Натомість набагато більше там є інтелектуальних провокацій.

"Польові дослідження" - книжка, свідомо написана в техніці жіночого письма. Все, як і приписували Елен Сіксу із Елейн Шовалтер. Тут і осмислення унікальних жіночих екзистенційних і тілесних досвідів, і циклічність, і накладання декількох внутрішніх монологів із використаннях техніки потоку свідомості. Принагідно передаємо привіт Вірджинії Вульф.

Також роман запам’ятався новим образом жінки, темою болісного руйнування взаємин на тлі не менш болісного руйнування ідеалізованого образу України. Зрештою, оця паралель між зневаженим жіночим і тілом і зневаженою країною і може стати одним із головних сюжетів роману.

Я не знаю, чи легко буде читати цей роман людині без філологічної освіти - там перемішалися українська, російська, київський суржик, англійська, німецька, французька, італійська, іспанська… і щось там ще. Хто знає парочку іноземних мов – тому буде легше.

В кожному разі спробувати варто. Адже це цілком осібний для сучасної української літератури текст, який вперше легітимізував чимало сюжетів для наступних поколінь письменників.

Марія Матіос. "Солодка Даруся" (Піраміда, 2004)

За роман "Солодка Даруся" Марія Матіос отримала Шевченківську премію 2005 року. За мотивами роману створено дві репертуарні вистави – в Чернівецькому та Івано-Франківському театрах.

Увага до текстів Марії Матіос могла посилитися після скандалу з візитами прокуратури до квартири письменниці та звинувачень у використанні слова "фалос" стосовно обеліску на честь загиблих у Другій світовій. І, звісно, після балотування до Верховної ради та депутатства.

Марії Матоіс вдалося розповісти про всі актуальні з 2000-х теми в романі "Солодка Даруся". Тут присутні важливі історичні сюжети воєн, приходу СРСР на Західну Україну, УПА, зламу ідентичності. Це – один із небагатьох текстів, які однозначно подобаються чи не всім любителям класичної української літератури, котрі не сприймають українських літературних експериментів 1985-2013 років.

Водночас цей текст активно купують і читають читачі молодшого покоління, тобто ті, хто класичну українську літературу, можливо, недолюблює. Вони, можливо, цінують образи юродивих. Від православної традиції до масової культури – вони живуть у багатьох частинах спектру, в одному логічному ряді з "Rain Man".

Чи не найбільше за всіх "Солодку Дарусю" люблять критики – знайти негативну рецензію на цей текст дуже і дуже складно.

Текст дуже вдало балансує на межі "серйозної-високої" літератури та "масового" роману, котрий "легко читати".

В будь-якій книгарні сьогодні не складно знайти примірник "Солодкої Дарусі". Можливо, це саме ваша найперша сучасна українська книжка.

Сергій Жадан "Депеш Мод" (Фоліо, 2004)

Фото kherson-bookcrossing.blogspot.com

Роман "Депеш Мод" - другий прозовий текст Сергія Жадана та один із знакових текстів сучасної української літератури. За кордоном це роман особливо популярний у Німеччині. Він там навіть іде на сцені в однойменній виставі.

Події роману "Депеш Мод" розгортаються 1993 року – на тлі реальності, що руйнується та змінюється на очах у здивованих героїв, автора і читачів.

Роман відкриває пролог-монолог-спогад про перше похмілля. У очі одразу ж впадає відсутність дотримання норм правопису. Не дивно. Чи може правопис допомогти підібрати слова внутрішнього монологу похмільного 14-річного підлітка? Навряд чи.

Думаю, ці перші декілька сторінок відсіюють випадкового читача, котрий короткозоро не хоче бачити нічого далі слова "водяра" та "набухався". Бо насправді "Депеш Мод" - це текст не про водяру.

Це текст про покоління, котре втратило сенс життя. Колишні комсомольці та піонери раптом втратили мантру про супердержаву та ширму, що замінювала смислжизні. І про те, що прогноз на майбутнє один: "Ніщо так не підриває карму як х*йова національна політика".

Жадан заговорив про те, що було актуальним для покоління підлітків перебудови… "Депеш Мод" - це туга за дитинством і ясним небом у свідомості. Це небажання жити компромісами 90-х і шукати ринково вигідну ціль життя.

В тексті не згадано дуже багато добрих книжок. Частину авторів можна про дегустувати тут: http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/zmist.htm