Фрагмент нової книжки Павла Вольвача "Хрещатик Плаза"

99
10 вересня 2013

"Українська правда. Життя" продовжує публікувати фрагменти неопублікованих і нових книжок українських письменників.

Цього разу – роман Павла Вольвача "Хрещатик Плаза".

********

Здавши зміну Олексі, я тинявся по закутках Радіо, від босняків до білорусів із чеченцями, а більше гуляв містом, червоніючи або чорніючи футболкою щораз із глибших завулків, з кількома чеськими й англійськими фразами напохваті. Тобто, разом із мовним бар’єром.

Пік бандитської експансії зі Сходу вже минув, проте колеги застерігали стосовно розмов із російськомовними пострадянськими особами. Не російськомовні теж могли бути різними.

Навіть у греко-католицькому українському храмі я обпікся об синій пломінь очей лисуватого молодика. Компактний, він виник трохи не з-за вівтаря і, проходячи повз розп’яття, перед тим, як зустрітися поглядом зі мною, завчено перехрестився двома пальцями зліва направо. Ревний християнин. Аби не погляд. Думаю, він належав до західноукраїнських бандитів, скажімо, до коломийської бригади рекетирів. Для мукачівських, про яких нам встигли розповісти як про одних з найодіозніших і архаїчних, в нього було забагато шарму.

Жодного разу, однак, до мене ніхто не причепився.

Якось на Скретові я зустрів самотнього Стримбла. Що він там робив, у пустельному на той час провулку неподалік Анґліцької, історія умовчує. Ішов поволі, замислений і сірокостюмний, трохи не торкнувшись до мене полою піджака.

А я думав: "Ось, він мене навіть не впізнав. І за мить ми розійдемося на цій малолюдній вулиці, із закрутом старих рейок й пивницею на розі, наче б нічого й не було. А за певних обставин ця зустріч могла б увійти в історію…" За яких? Ну, за різних.

Скажімо, якби взяти й, переступивши жаску, невидиму грань, зненацька зробити крок до сірокостюмного чоловічка… "Зараз, от, різкий рух і... І, збитого з ніг, затягнути його в під’їзд, потім на горище, в цих будинках обов’язково мають бути горища, заліпивши рота скоч-стрічкою й зв’язавши руки, – думалося мені. – Вмить реальність, у якій зараз перебуваєш, розлітається на шматки. З хрускотом і дрібним дзвенінням. А для початку зчиняється такий всесвітній ґвалт, що…"

Вже б за годину Президент США, Чагарник чи хто інший, мабуть, дзвонив би Президентові Чеської Республіки, й той, блідий, якось би кволо виправдовувався. "Шановний і високоповажний містере N, це для нас самих, як грім серед ясного неба… Це якесь дике непорозуміння, я впевнений… не відіб’ється на… наших країн... і ми й надалі…"

Містер N гучав би у відповідь металевим тоном. А на ранок, чого доброго, авіаносець "Мідуей" зайшов би у Влтаву, рознісши палубними надбудовами Карлів міст, і всі решту, дрібніших. Підпилі матроси з’являються у всіх барах і пабах, навіть у пивній "На ружку", про котру, крім чехів, здається, знаємо лише ми з Пожинком, а в повій, румунських циганок, що останнім часом заполонили вечірнє середмістя, розпочинається напружена доба. Я ж, тим часом…

Втім, це так, мимолітня дурня. Вона розвіялася раніше, ніж сіропіджачне Стримблове плече зникло зперед очей. Тьху-тьху, наверзеться ж таке з дурного розуму. Навіть стерпло тіло на мить. Та й Стримбл, я вже казав, хлопець симпатичний. Тож, іще трохи потримавши в думках замисленого шефа, я звернув за ріг, на Анґліцку, і вже за кілька хвилин піднімався ліфтом на п’ятий поверх.

Тісна кабіна, схожа на антикварний шифоньєр, із запахом темного дерева й дзеркалом над наївним поручнем, як і весь тутешній антураж, малювали в уяві розвідників старої формації чи якихось поетів-сюрреалістів. Саме цим хлопцям належалося зникати за дверима лункого парадного, десь у середмісті чи в номерах на мансарді, з вікнами, врізаними в скісних стелях.

Ось як у мене. Якщо накрапав дощ, краплі вціляли в тім’я, лишаючи на сторінках книг пожолоблені плями. Книги були такі: Солженіцин, "Бодался тєльонок с дубом", Чарлз Буковскі, "Поштамт", Джек Керуак, "Саторі в Парижі", Вік Неборук, "Іліотропіон" і збірка Порамєнцева "Сухоє красноє", всі взяті у Юрка Рошкальнієва.

Ввечері я стрічав післязмінного Олексу й ми йшли на Вацлавак пити пиво. Над кострубатістю бруківок висів солодкавий пах фуксій і пеларгоній, за універмагом і Музеумом проглядав куб Радіо Ліберті, надаючи краєвиду свійськості.

Так, як би два чоловіки п’ють пиво на пустирі, посеред району, а над дахами мріють заводські корпуси, куди вони підуть завтра, як ходять двадцять літ поспіль, один у складальний цех, другий – у транспортний. Але це було таки Радіо Ліберті. І лялькова Прага.

 

******

Бранка не сприймала чехів. Навіть, можна сказати, не любила. Сербкиня Бранка Дрівіч працювала в боснійській редакції і її балканський темперамент не збігався із чеською дійсністю. Темперамент гув нафтовим голосом ("Від цього голосу в ефірі кінчає вся Босна", – жартувала згодом Бранка) і обертав білками очей-слив.

Вони накотили на мене на party в Колиби, ці очі. Разом із грудьми, смаглими півкулями, що виривалися із вирізу червоної сукні. Вона була вся яскрава, різко яскрава, Бранка, червоно-чорна, з білим акордом білків, сорокарічна чи скількись там, српска девойка.

Я нудьгував на терасі, відчуваючи власну безпомічність гостріше звичного. Не в тому сенсі, що можна подумати, ні. Через незнання англійської мови. Дуже швидко з’ясувалося, що одними посмішками чи мигами трьом десяткам різноплемінних гостей, котрі гули при "п"-видному, заставленому наїдками столі, цікавий не будеш, а тупо поїдати смажені м’ясива з листами салату й стрючками тушеної квасолі мені самому швидко надокучило.

Стів із News Waers, звичайно, нормальний хлопець, я покелішкувався з ним, але, крім англійської, американець не знав іншою мовою двох слів. Та й нащо? Всі говорили англійською, переходячи на рідні мови лише в межах міні-земляцтв, що виникали й розпадалися при столах, знову закручуючись у вир новочасної латини.

Крім українців, росіян і згаданого Кріса-американця, на терасі коливалися чехи, голландсько-норвезька, як я зрозумів, пара, якісь італійці, англієць, хорватка, казашка, здається, і ще невідь-хто, кого приймали того вечора Колиба й Юстин. Вони, до речі, між собою спілкувалися теж англійською. Юстин, нащадок давнього західноукраїнського роду, народився й виріс уже в Лондоні.

На чорно-білих фото, які він показував нам із Пожинком, щокастий бутуз, озброєний іграшковими gangs, сміявся з такими самими бутузами, в штанцях по дитячій моді 50-х, з резинкою під щиколоткою, може, то майбутні учасники "Бітлз" чи, раз мова за Лондон, Sex Pistols, а може, мега-зірки ходили в дитячий садочок поруч, я не знаю. Працював Юстин Заньковецький кореспондентом британської газети "The Guardian".

 Вибір співрозмовників я мав невеликий ("майже як в Адама: Єва й ще раз Єва", – іронізую в таких випадках). Дві дами з російської служби були нудними, пихливого виду азійці з пост-радянських республік був малоцікавим я, а троє діяшпорян із Канади, дві дівчини і юнак, певно, з почуття солідарності все-таки трохи поспілкувалися зі мною українською, знехотя, ніби вділяли гуманітарну допомогу.

Пара консервів, так, пакет серветок, боби, ну й цю картату тішотку забирайте, й’єс. Мені це ще швидше набридло, ніж їм. Була б то Квітка Цісик або хоча б який Джеремі Грабич, його "метелик" між картаттям піджачних бортів мелькав днями в редакційному коридорі, певно, приїздив пан-професор зі США у справах, а так.... Я стояв із келихом у руці й крутив головою. Поки не наткнувся оком на незнайомку...

Колиба, при котрій із сутіні зали виникла Бранка, тут же представила мене й Пожинка, про людське око приязно-стриманих. На моє питання про вибір алкоголю, Бранка вельможно колихнула віями й поволі усміхнулася яскравим ротом.

 – Црвено віно…

Ми проговорили весь вечір, змішуючи українські, сербські й російські слова, а Бранка ще й додаючи англійських. Періодично поряд виникали Колиба й Олекса. Підходив і Юстин. Він бував у колишній Югославії під час війни, про яку я розпитував Бранку. Вона була сербкою, але не була записною патріоткою, тож займала нейтральну позицію щодо подій, оцінюючи все чисто по-журналістськи.

Юстин, навпаки, нападав на сербів. Разом із французькими журналістами з АFР він якось потрапив у горах під сербський обстріл. Серби стріляли зверху по джипу, що завмер на гірському серпантині при урвищі, а пасажири авта притискалися до скелі, рятуючись від автоматних черг.

 – Е-емм… Кілька годин так вони, е-еммм… нас, е-ммм, протримали, шіт, – повільно добираючи українські слова, розповідав Юстин.

 – Стріляли з автоматів і машінґверів. Кричали нам, ем-м… "Кляті хрватські католики! Ми вам… Емм… дамо!" Поранили мого, ем-мм, колегу з Франс-Прес.

 – У! Серби! – підскочивши до гурту, тіпнула головою Колиба. – Міні-імпер’я. Їм тільки дай когось придавити. Аґресивні типи!

 – А мені серби подобаються. Ще з дитинства, коли батько подарував "Гайдуків" Нушича. Пізніше читав товстелезну "Травницьку хроніку" Андрича. Ми з ним і народилися в один день. А таких людей не так і багато, – засміявся я. — Джон Леннон, Каміль Сен-Санс та оце – ми з Іво. Так що серби…

 – Такі ж арроґантні, як і ти!

 – Які-які?

 – Арроґантні! Тобто – самовпевнені, погордливі, – засміялася Колиба й дала мені щигля по носі. – Й такі ж неголені!

Усі засміялися теж. "Ірка може бути душею компанії, якщо захоче, – думав я, захоплено дивлячись на рвійну, розкуту Колибу. – Вона цілковито позбавлена будь-яких совкових комплексів. Виросло ж десь таке створіннячко…"

Хоча чому десь – у США, переїхавши з Польщі ще за часів соціалізму. Старий Колиба, на все виходило – той ще кадр. Його холмщацька впертість, підсміювалася Ірка, під старість переросла в кумедну скнарість: ходив у помилково придбаних на розмір менших "мештах", скрипів зубами, морщився, але ходив – гроші ж заплачено, притоптував пилюгу в Денвері, штат Огайо.

Тато, як і Трохимів старий, воював в Українській Повстанській Армії, але Ірка, на відміну від Трохима, про це майже ніколи не розводилася. Юстин про свій шляхетський галицький рід теж згадав хіба на наше з Пожинком запитання. Юстин узагалі суперовий. Він не зовсім той усміхнений, добродушний бурундучок із допитливими очицями-намистинками, як може здатися на перший погляд, там багато чого намішано, в Юстині, але він щирий хлоп і природна людина.

Першим зі знайомих, кого ми з Пожинком зустріли в свободівському ліфті, був Юстин, він їхав, задуманий, у чорних джинсах і в світлій сорочці, брендовій сорочці, пропаленій у двох місцях, як розгледіли ми після обіймів. Жодного виклику, як і жодного зніяковіння в Юстиновій поставі не було, йому було глибоко наплювати на всі дірочки разом, він просто не звертав на такі речі уваги, думаючи про щось своє, хмурячись, посміхаючись і ворушачи шкірою лоба, засмаглого під сонцем якогось чергового Нуакшоту, аж сивіюче волосся ходило ходором і брови здіймалися над окуляри.

Поки всі гості розважалися при столах, Юстин влаштував для нас оглядини будинку. Стандартного, схожого на господу Сенів: дерев’яні сходи, шкіряні фотелі й крісла, чудеса побутової техніки, по холодильнику на кожному поверсі й кілька атлетичних тренажерів. На каміні і в кабінеті Колиби помаранчевів прапорець при портреті лідера опозиції, схожого на американського губернатора. А ще повсюдні фото Юстина з різних куточків світу, де він побував як журналіст. Навіть у туалеті фотографічний Юстин потрясав АКМом із гущі афганських партизанів-моджахедів.

 – Взагалі то я працюю на ґазету, але раніше, ем-мм, дописував на Ройтерс. Кинув. То є страшно нудне…

 – Тягне тебе, Юстине, в гарячі точки, тягне. — посміхнувся Олекса. — А де найгарячіше?

 – Еммм, – щокастий Юстин змовницьки озирнувся. – На кухні. Де Колиба, е-ммм… Тут є…

Ми довше всіх гостей засиділися в Юстина з Іркою. Вже на терасі, з видом на палісадник із туями, тисом і пеларгоніями, і на шпичасту темніючу далину, перекреслену вогнистою смугою, біля вичахлого барбекю Пожинок із Колибою завели українських пісень.

Бранка зачудовано слухала. Вона була подругою Колиби, не просто, як Весни з Хорватської служби, а доброю подругою, і до українців ставилася з симпатією, а чого ж не ставитися, якщо ми класні, якщо ми є такі, які ми є, щирі й теплі, думалося мені в теплому хмелі, це ж хто переносив недавно сумки жінці, що стояла на перехресті празьких вулиць і розгублено вдивлялася в перехожих (вона, до речі, виявилася чорногоркою), то хто – чехи, німці, італійці з голландцями чи росіяни зі "всємірной атзифчівастью"? – ми переносили, з Пожинком, он як злагоджено гуде низький його бас і Колибин альт, розпадаючись і звиваючись у неймовірні джґути мелодії, що обмаюють, несуть, як на хвилях, коштовні слова – ой і не стелися хрещатий барвінку, та й по крутій горі, – зможе ще хто так у світі, то зможе, а ні – то хай просто слухає, змахнувши сльозу під фінал, якщо вона сподобиться йому набігти на вію, – ох і не втішайтесь, злії воріженьки, ви пригодоньці моїй…

Чоловік Бранки, данець, працював на "Ройтерс" і жив у Парижі. Цілком європейська, бездітна сім’я. Бранка теж доволі помоталася світом, довго жила й навчалася в Америці, володіла п’ятьми чи шістьма мовами й захоплювалася дзен-буддизмом і Кастанедою. І, схоже, знудилася.

 – Варена риба – ці чехи! Як точно ти сказав, – червоно-біло блискав великий рот.

 – Варені, занудні, якісь нецікаві. Ні, мені багато чого не подобається в нашому сербському менталітеті, але слухайте… Навіть до жінок чіпляються сонно! Їду якось уночі в таксі. Каже мені: "Мадам, може, заїдемо в апартмент? – Бранка напівприкрила очі, знущально зображуючи засинаючого таксиста. – Займемося любов’ю до гро-ма-а-ади…"

 "До громади" – по-чеському "разом". Я часто вживаю це слово на Тржищі, ринку в старому місті, уточнюючи загальний рахунок. Виявляється, так можна висловитися і щодо сексу. Чи щодо любові. Для українського вуха цілком зрозуміло, як і для загальнослов’янського. Це ж не "насхледенеу", в якому хоч і вчувається "до споглядання", тобто, "до побачення", але котре на тлі всіляких "do zobaczenia", "dovidјenja!" "довиђења" та "да спаткання" звучить незвично. Вже не говорячи про дівадла-театри ("Národ – sobě", золотяться букви на фронтоні головного з них, у Празі) та екскаватори-черпадла, про котрі повідав Городенський за вечерею в ресторані і я мало не вдавився кісточкою маслини.

 – Јебем ти, који жутокљунци!

Бранка так розійшлася, що навіть у таксі, що повезло нас від Колиби й Юстина, продовжувала критичний спіч про чехів, темніючи левиною гривою з переднього сидіння. Темна Прага пливла за вікном, у ній ворушилися золото й діаманти. І чехи.

Подумки я був на стороні Бранки, хоча й розумів, що вона утрирує. Я згоден, що це чи не найприйнятніші люди для повсякденного співжиття. Ніхто тут не буде огортати тебе лукавим галасом, цокати язиком. Як є, так є. Не вдарять і пляшкою по голові, потім ще раз, у павзах розчулено всучуючи власну сорочку. Але це так, наприклад, як би мільйонне місто складалося із одних, скажімо, науковців.

Молодших якихось наукових співробітників. Уся нація наукових співробітників чи інженерів. Усі в міру ввічливі, в міру сонні, налиті по очі півечком. Воно їм, здається, обволокло очі водянистим полиском, просякнуло в структуру волосся, переважно знебарвленого, з легкими відступами в блондинистість і рудизну. Таксист теж, здається, був рудуватий, хоча в пітьмі легко помилитися. Та й дивився я більше на Бранку. Таксист, урешті-решт, втямив Бранчину російську й почав з нею активно перегиркуватися. Бранка додала ще й англійської.

 – Fucк bastard! Каква спадала! Нити за дупу свињску… Шмокљани!!

"Пиво визначило їхній національний темперамент, – думав я, затишно вмостившись на задньому сидінні. – Національну солідарність теж".

Якось ми з Пожинком облюбували забігайлівку з назвою "На ружку", на розі Ве Смечках, де жив Олекса, та Жітної, яка виводила на мою Анґліцку. Не знаю, ким були її завсідники – пекарями, різниками, водіями таксі, кельнерами, що обслуговували англійського короля, чи ще якими сажотрусами, але мали вигляд простонародний, як сама пивна.

За чеськими, зрозуміло, мірками. І швидко відчули в нас чужих. Ніхто не грубив, не ліз битися. Вони відверталися, схилившись над пивом чи, дехто, над шкаликами, з якими могли простояти весь вечір. Зиркаючи на нас і щось коментуючи. А ще, ніби ненароком наступивши на ногу, вибачалися на французький манір: "Пардон!"

Зрозуміти можна: іноземцями забите все середмістя, а тут поодинока чисто чеська пивничка, де збираються чехи й обговорюють своє чеське життя. Пардон, так пардон. Хоч пиво там дешевше, ніж деінде.

 – Јебеш ми матер! – кричала Бранка. – Који морони! Што блејиш, које пічке материне?!

 – Бу-бу-бу-бу-бу...

Так вони й поїхали далі, висадивши нас біля Намєстя, повізши в ніч суперечку й димок Бранчиної цигарки. А ми з Пожинком пішли Вацлаваком, майже від того ж місця, де колись зі Свєтковим наткнулися на голомозого з напарником. 

powered by lun.ua