Два фрагменти з ще неопублікованого роману Катерини Бабкіної "Соня"

34
3 вересня 2013

Ми продовжуємо публікувати частини текстів, які от-от з’являться у книгарнях.

Після "дегустації" творів Любка Дереша та Юрія Іздрика, пропонуємо почитати фрагменти нового роману Катерини Бабкіної "Соня".

Ці частини тексту (про дівчатковість та про контрабанду) для нас обрала сама авторка.

 

***

Потім вони відвезли Настю додому, а далі поїхали в ліс. Ліс світився зсередини. Соня вимкнула фари і вони сиділи, огорнені вогкою ніччю, й дивилися, як неподалік між дерев пульсує згусток кольорового від прожекторів диму, і силуети людей вигинаються, рухаються, здіймають руки. Іноді силуети виходили з світлого диму й ішли в темряву, похитуючись, по мокрій траві, зникали між деревами – по одному, щоби відлити, або по двоє чи по кілька – з різними намірами. Музика долинала ніби дуже здалеку, губилася між стовбурів, кущів і молодої зелені, а травнева ніч була зовсім довкола них, з усіма своїми маленькими, акуратними, щільними звуками – шелестами, краплями, тихим перетіканням деревинних соків, потріскуванням множення клітин в новому листі, видихами вологої землі. Темне небо лягло на ліс і терлося об нього приємним на дотик м’яким животом. 

-      От зараз, - казала Соня. – Серце розривається. 

Втім, можливо, серце розривалося в неї не без Луї, а просто так.  

-      А знаєте, що Гена? – не витримала Катя.  

-      Що Гена? – спитала Етері.  

-      Гена – кончений. – сказала Катя.  І потім розповіла. Безумовно кончений Гена, коли минули обов’язкові два тижні необов’язкових побачень, щемких безглуздих повідомлень по кілька слів, нічних дзвінків на п’яну голову і взаємних уявлянь, від яких закоханість надувається десь під шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теплого дихання всередині, привіз Катю додому, запаркувався ніби на всю ніч, обійняв її за шию і сказав важливе. 

-      Хочеш, я навчу тебе літати? Так і сказав.  

-      Може, це метафора? – спитала Етері. 

-      Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як. 

-      Може, в нього просто щось з собою було. 

-      Нічого в нього з собою не було, він же проти речовин. 

-      Проти зовсім всіх речовин? – зачудовано перепитала Соня. 

-      Ні, тільки деяких речовин. 

-      Так і що? - спитала Етері. 

-      Нічого, - печально відповіла Катя. – Просто він кончений. Клінічно кончений в сенсі, ну, хворий. Я таких боюся, вони потім стають переслідувачами або маньяками-вбивцями. 

-      Ну, то не дуже й хотілося, - сказала Етері. 

-      Так, - сказала Катя, хоча насправді хотілося дуже. 

Соня вийшла з машини в траву, було холодно і непевно в тонких сандалях. Високо піднімаючи ноги, вона побрела на світло й музику, за кожним кроком краплі зі стебел розліталися з-під сандалів і дзвеніли срібні браслети, ніби відтворюючи звук, з яким у Соні мало потроху розриватися серце. Катя з Етері йшли за нею, не дзвеніли, пахли парфумами, видихаючи в ніч безтілесних метеликів різних своїх очікувань. Потім всі троє зайшли в кольоровий дим вечірки.   

Коли Соня танцювала, пасма її волосся ніби зависали в повітрі довкола голови та плечей, і тільки погойдувалися в ритмі рухів тіла. Соня закрила очі і дослухалася до того, що робиться в ній без Луї. Але в ній без Луї не робилося нічого. Якась дзвінка пустка затерпла всередині, прохолодна і гірка. Соня намагалася пригадати його обличчя, але не могла.

Соня хотіла відтворити в пам’яті рух, коли він повертає голову, але пам’ять підсовувала натомість якісь інші рухи – як в’яжеться буксирний вузол, як підстрибують під футболкою груди Етері, як запускається фотошоп, як минають будинки і дерева в дзеркалі заднього виду. Соня напружувалася і хотіла уявити Луї, його поставу, волосся, руки, колір сорочки, усмішку, примружені очі та зморшки навколо них, але пам’ять збирала якісь чужі, випадкові риси, і от на Соню дивився уявний несподіваний, неприємний чоловік, складений з окремих шматків, занадто виразних, щоби й правда скластися разом, схожий чоловіка ляльки Барбі, збільшеного до людських розмірів.

 

Соня розслаблялася і відпускала потвору, відкривала очі й дивилася на людей, котрі танцювали довкола. Всі вони були то зелені, то рожеві, то сині, то фіолетові, потім світло дрібно блимало й тоді люди світилися очима, зубами та білими деталями одягу й рухалися ніби роботи. Дим, випущений на майданчик, не мав смаку і запаху. Хтось притулився до Соні ззаду і танцював разом з нею, дихав їй в потилицю і ловив ротом її волосся. Подихав, поцілував її в шию, відступив на крок і зник. Соня знову напружувалася і намагалася зібрати зі спогадів Луї, але перед очима знову виникали зовсім інші речі. Етері та Катя сиділи на барі. Соня раптом зупинилася, волосся ще трошки повисіло в повітрі, а потім лягло їй на плечі. Серед рухомих розпашілих нічних тіл статична, неподоланна пустка всередині Соні відчувалася якось особливо виразно.  

-      Я його зовсім не запам’ятала, - сказала Соня, вилазячи на табурет між Етері та Катею. 

-      І що це значить? 

-      Що мені треба було ще рівно один раз його побачити. Побачити, роздивитися і запам’ятати. Я би навіть намалювати його тепер не змогла. Оце правда нечесно, що він не попередив – нічого ж не залишилося.  Ніби не було ніякого Луї. Я мала право його пам’ятати вічно, а тепер навіть не можу уявити, як він виглядає. 

-      Подивися фотки на телефоні, - порадила Етері. 

Соня дістала трубку. Луї на сенсорному екрані виглядав як Луї, але щойно вона відводила погляд – запам’ятовані риси зникали знову, розпадалися, губилися чи складалися в якусь жаску маячню.  

-      В мене таке було, коли помер батько, - раптом сказала Катя. – Я сиділа і думала, який він. Я ж все могла відтворити словами – що він мав залисини і бородавку під лівим оком, що очі були карі, а вії та брови майже вилізли, що в нього нижня губа перекосилася від інсульту ще шість років тому, й коли він говорив – то завжди ніби посміхався на одну сторону, тому постійно здавалося, що він на щось натякає. Ми багато через це сварилися. Що в нього була довга шия, завжди завеликі коміри, якісь тендітні, нечоловічі плечі, що праве вухо стирчало, а ліве ні. Сказати це все було просто, ніби я завчила текст і носила його в собі, але ніяк було не можна зосередитися і його знову побачити. А це не Луї. Це був мій тато. Я все життя на нього дивилася, може, не з таким задоволенням, але все життя.  

Катін тато втопився в якомусь випадковому озері, катаючись на лижах з її молодшим братом. Тонкий лід присипало снігом, й вони провалилися обоє, коли з’їжджали поза трасою розлогим чистим схилом. Катін брат плавав там чотири години, знявши під водою лижі і важкі черевики, і все ніяк не міг видряпатися, лід ламався й кришився, а озеро не закінчувалося, було ніби скрізь. Тато теж зняв під водою снарягу, так вони потім всі там на замерзлому дні й лежали – дві пари лиж, дві пари лижних черевиків і синій катін тато в комбінезоні та флісовій шапці.  

-      А потім ти згадала? 

-      Потім він мені приснився, - сказала Катя. – з лижами. В мокрій шапці. Скільки я не стараюся – тільки так його і згадую. Іноді сідаю й думаю – от моя сім’я. І бачу – мама, схудла цього літа; брат – поступив, виріс, вдівся по-людськи нарешті; тато і лижі.  

-      А Луї мені теж присниться? – спитала Катя. 

-      Так, - сказала Етері, - коли помре. 

Соня мала сказати, як вона не хоче, щоби Луї взагалі коли-небудь помирав, але прислухалася до себе – їй було все одно. Всередині в Соні ніби відбувався якийсь порожній, зачинений на реконструкцію басейн, звідки відкачали любов і біль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гірше, ніж власне переживати любов і біль. Залишилися тільки побутові спогади і плани на життя удвох, котре вже не могло статися - як рудиментарні тумби і трампліни, вимкнені душі та замкнені роздягальні. Від того, що їй нема як все це більше застосувати, розривалося серце. 

-      Так не можна, - сказала Соня, - нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити. 

-      Значить, побачиш, – сказала Етері. 

І тоді Соня побачила Луї.    

***

Двигун монотонно деренчав, але руху від цього було небагато. Човен повільно сунувся через озеро, але гори на протилежному березі, здавалося, лише віддалялися. Ще було видно високий очерет при березі, з нього випорхували вряди-годи рідкісні птахи, десь там же, очевидно, переховувався останній із пеліканів. Сонце було вже низько, тінь від тенту пливла поруч із човном, але промені не обпікали – тільки лагідно лоскотали. Кай і Соня лежали на дні човна, вдихаючи запахи старого дерева і прісної води. Було дуже тепло. Іноді Кай відкривав очі й стежив за тим, чи добре зафіксоване стерно. Небо над озером було таке голубе, що розривалося серце. 

Це і є життя, думала Соня, завмираючи, щоби підлаштувати своє дихання під ритм дихання Кая. Хто би міг подумати, що воно зі мною станеться. В тому, що життя вічне не вартує не те що чотирьохсот тисяч євро, а й зусиль взагалі, її не переконала би зараз жодна людина на світі. Навіть Кай. Якщо воно таке приємне – чому б йому не тривати завжди? Все знову бачилося їй в доброму світлі – хай тільки Кай виконає замовлення, вона все йому розповість й вони вирішать, як їм бути. Щось іще залишалося від тижня, обіцяного собі Сонею й засвідченого Катею і Настею, й навіть в якомусь сенсі – Етері.

Ніби відчувши її думки, Кай поклав руку Соні на живіт й вона мимоволі сіпнулася.

-      Ти спала? – спитав Кай.

-      Так, - сказала Соня, але тут же виправилася. – Ні, але, можливо, засинала.

-      Хочеш поплавати? – сказав він, зупиняючи двигун. – Нам все одно треба почекати, доки стемніє.

-      Навіщо?

-      На озері немає пропускного пункту. Формально ми перетнемо кордон нелегально.

-      А є в цьому необхідність? - спитала Соня.

-      Так ближче, - сказав Кай. – І потім, ти ж ніколи ще не переходила так жоден кордон, правда?

-      Я думала, - сказала Соня, - так взагалі більше не роблять. Тільки якісь особливі злочинці або діячі.

Кай голосно засміявся.

-      Вже багато років щодня на заході твоєї країни так роблять смагляві жінки з пачками червоного мальбро, захованими в них попід одягом, і жінки з вифарбуваним на біле волоссям і червоними обгризеними нігтями, обв’язані пляшками паленого коньяку ніби шахідки-смертниці гранатами, похмурі чоловіки з мішками квасолі та літрами самогону, іноді навіть діти й старі з якимось нехитрим крамом, котрий вони, либонь, вважають занадто цінним, щоби залишити собі.

-      В них є в цьому необхідність? – спитала Соня.

-      Навіть не знаю, - сказав Кай. – Це їхнє життя. Це більше за необхідність. Іноді я думаю, якщо не дати їм ходити через кордон з цигарками і самогоном, вони сядуть вздовж нього і скам’яніють з таким тоскним поглядом, зверненим на іншу сторону, що прикордонники і застереження будуть більше ні до чого – і так ніхто не ходитиме до кордону, не здатний витримати тої смертельної туги.

-      Це особливі люди, - спробувала заперечити Соня.

-      Всі люди особливі, - сказав Кай. – Просто ти ще не всіх бачила.

Коли зовсім стемніло й над озером став низький туман, Кай підняв двигун – тепер вони йшли на веслах, зовсім повільно, в цілковитій тиші. Озеро відблискувало довкола, втім вода була майже нерухома, а небо було таке чорне, що зливалося з навколишніми горами в одну суцільну термяву й тишу. Соня слухала тонкий плюскіт і ритмічне дихання Кая.

-      Якщо не ворушитися, нас ніхто не побачить, - про всяк випадок попередив її Кай. Але довкола і так не було нікого, хто міг би їх побачити, навіть останній пелікан вже, либонь, видзьобував з ночі свої пташині сни, гойдаючись на тихій воді.

І тоді ж тихе гудіння заповнило ніч, а за ним десь далеко на півдні з’явилися проблискові вогні. Два катери перетинали озеро по лінії кордону.

-      Прикордонники це роблять раз на кілька годин, - сказав Кай, вмощуючись на дні човна поруч із Сонею. – Нічого не станеться, якщо нас побачать – просто виймуть мозок. В переносному, зрозуміло, сенсі. Ми нічого такого не робимо, в нас нічого такого нема. Тобі страшно?

Соні було страшно. Човни блимали синім, від цього ніби вся ніч довкола спалахувала короткими частими блискавками. По лінії кордону ковзав товстий лінивий промінь прожектора одного з човнів. Від тої тривоги, котрою спалахи насичували повітря довкола, розривалося серце. Кай міцно притис її до себе і спрагло поцілував. Соня заплющила очі, все ще відчуваючи, як повітря довкола тремтить від спалахів, набрякає низьким звуком потужних двигунів важких прикордонних катерів. Від них здійнялися хвилі, човен гойдався і Соня з Каєм рухалися обережно, в ритм цього гойдання, пришвидшуючись з тим, як наближалися катери. Соня бачила в синіх зблисках напружене обличчя Кая і чорне небо над ним. Коли гуркіт двигунів був найгучніший, а хвилі найвищі, вони закінчили і довго лежали в дедалі тьмяніших проблисках, допоки катери віддалялися знову.

-      Більше не буде прикордонників? – спитала Соня, зводячись на ліктях і защіпаючи навпомацки сорочку, і в цей момент Кай схопив її і затулив їй рукою рота, притис собою і на вухо наказав мовчати.

Ніч довкола них повнилася звуками. Схлипами весел, плюскотом, рипом дерева, ледь чутним залізним брязкотом і найгірше – людським диханням, нечастим і стримуваним, глибоким, напруженим. Соня уявила собі, як з дна тектонічного озера піднімаються потопельники – наприклад, османські чи візантійські вершники, або може ще давніші римські легіонери, котрі всі колись сходили ці землі зі зброєю, хтось більш, хтось менш успішно. Вони дихали і крокували над озером зусібіч, по шиї в тумані, несучи на собі свої важкі обладунки, а всередині себе - повні водоростей та п’явок мертві легені, ніби міхи з водою. Дуже низько над човном пролетів в напрямку Албанії великий білий янгол, як останній пелікан, і зник в темряві. Поки він летів, все знову знерухоміло, але щойно розчинився в ночі – вчулися знову невидимі скрипи, хлюпи і видихи.

Кай відпустив Соню й звів голову понад борт човна, вдивляючись в ніч, ніби в чорну ряднину. Соня зробила так само, почуваючись дещо впевненіше, адже ангел все ще був десь поруч. Потопельників вони не побачили. Згодом вони радше вгадали, аніж роздивилися – з обох боків до лінії кордону, якою пройшли катери, наближалися важкі дерев’яні човни, йшли на веслах, люди в човнах мовчали і важко дихали. Щось накрите брезентом металево бряцало, коли якийсь човен здіймався на надто високій хвилі, і тоді стернові були обережніші, а гребці помірніші.

 

Кай вилаявся крізь зуби.

-      Що це? – як тільки могла тихо спитала Соня.

-      Зброя, - сказав Кай, але відчувши, як вона затремтіла, поправився, - Хоча тут ніде ніхто не воює. Може щось інше, цивільне. Контрафактне стоматологічне обладнання.

Човни зішвартувалися до купи на ліній кордону, утворивши такий собі плавучий острів, й чоловки заходилися мовчки перевантажувати мішки з залізним з албанської на чорногірську флотилію. В повній темряві рухи їхні були вивірені до механічності. Якось вони минули, не помітивши, Кая та Соню, однак тепер легший і менший, їх човен неухильно дрейфував до загального скупчення. Все одно тебе принесе куди мусить, подумала Соня якось відсторонено, навіть якщо немає вітрил та течій.

-      Можна вистрибнути в воду і поплисти, - тихо сказала вона.

-      Можна, - погодився Кай, - Але не треба.

Коли човен тихо і пружно вперся бортом в інший човен, все завмерло так миттєво, ніби хтось натис на кнопку "вимкнути". Соня й собі перестала дихати.

-      Куш еште кету? – спитали з темряви.

Кай якось-там відповів, і Соня почула, як хтось почав повільно крокувати до них – з човна на човен, від того вся конструкція гойдалася сильніше. Інший звук, різкий, короткий, міг означати що заправили нове свердло в бормашину нічного дантиста, або зняли з запобіжника щось, що Соні подобалося значно менше за стоматологічне обладнання. Кай спирався на лікті, напружений, готовий будь-якої миті звестися на ноги. Соні вкотре нестерпно захотілося спати.

-      Ти би ще коли приплив, блядь, - сказав той самий голос уже цілком доступною мовою, - Застрелив би – не пожалів.

- Я тобі казав – у мене знайомі на кордоні, - заспокоїв Соню Кай.

powered by lun.ua