Фрагмент нового роману Макса Кідрука "Твердиня"

"Українська правда. Життя" продовжує публікувати фрагменти найновіших сучасних українських книжок.

Цього разу – фрагмент нового роману Макса Кідрука "Тврединя", який нещодавно вийшов у видавництві КСД.

Якщо ви вже встигли його прочитати - поділіться враженнями у коментарях!)

Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, за­кутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її по­дарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усьо­го світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли йо­го від давно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав ви­малюватись у тумані.

Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Аме­рики, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється… рока­ми), щоб гребувати такою подією.

Ті люди й так мертві, він ніяк не до­поможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що відтісняє ха­щі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами про­тягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо.

Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по но­гах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, роз­садити "пасажирів". Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з певною метою. Їх виставляють напоказ.

Покійники демонструють, за­свідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприєм­но скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухо­мий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витри­мувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів).

Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадува­лись, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. "Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонно­го, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію". Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вда­ти, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північ­ний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не ту­маном, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша… Така без­мовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики. Ще п’ять хвилин — і все так само тихо…

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та ін­шу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні по­каявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не че­рез те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні.

Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, змовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігант­ські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом вище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чупа-чу­па 1 і робить із них пліт.

Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті іс­тоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув то­го місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до при­стані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: во­ни прийдуть.

І мерці з’явилися…

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (над самою поверхнею води) посунули перші вираз­ні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повіль­но плинув за течією.

Пліт.

Він наближався. Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край підмостя, ризи­куючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко роз­плющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помі­тив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину.

"Ого, то сьогодні їх двоє… Брати-близнюки", — подумав Тор. На­справді він не надто здивувався (раніше таке траплялося), просто при­кинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики — індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої кро­ві.

Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг по­шматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не ви­стачало лівої руки. Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: над­ходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи да­лі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що ка­ламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі вибруньковуються краплі хо­лодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад (щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хви­ля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагаду­ючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла без­формна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикала­ся нога, рука, чиясь потилиця…

Витріщившися, Тор став рахувати. "Один, два, три, чотири, п’ять… — Пліт рухався, норвежець збив­ся. — Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… — Зробив паузу, по­жираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?" Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро?

Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучу­гури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Ли­бонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і бо­їться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закато­ваних невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття.

Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкі­рими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув при­чал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбух­лою литкою. Також без носа, вух і очей.

Отже, принаймні один із них білий.

Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро… цього ро­ку спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося дру­ге. З північного заходу насувався третій пліт.

Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дош­ці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовснуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що кра­ще було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тіль­ки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду.

На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і по-турецьки склавши ноги. Обидва — бі­лошкірі.

"Живі?" — тьохнуло у норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, ву­ха, носи і навіть повіки. На місці очей — відполіровані камені. На бі­цепсах — незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Од­не з тіл, схоже, належало жінці.

Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були та­кими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на гру­дях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми — так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівняв­ся з причалом, Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зро­зумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот — зухвало усміх­нений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці.

("Немов олівець із пеналу, — подумав Тор і тут-таки здригнувся: — Проклят­тя! Паскудство! Про що я думаю?!") Чоловіка й жінку настромили на затиснені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.

Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.

"І це вже вшосте за останні десять років…" — якось відсторонено відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.

Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши пліт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і… зробив велику помил­ку.

Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьків­щину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною.

Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістде­сят років, зрештою — все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіва­ючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосун­ки з віскі тощо.

Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влип­нув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало до­вічне ув’язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто- Мальдонадо, а згодом в амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над со­бою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в’язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз у Норвегії, міг би хоч телевізор подивитися… Так ось, узимку 1997 ро­ку совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям.

Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пу­ерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без пас­порта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегар­ні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім… від­пустили.

У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому дозволили піти. Відчиняючи камеру, старший офі­цер майже благально подивився на норвежця і промовив: "Не встря­вай. Хай буде як є".

Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і… на тому все закінчується. Іс­торії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, але без печаток і підписів свідків ці історії — лише міфи. З 1998-го Тор ніяк не реагував на покійників (певна річ, якщо не брати до уваги перестрах). Поки його не чіпають, і він не чіпатиме…

Старий норвежець постояв ще трохи, зі щемом у серці вдивляючись у мряку (а що, як буде четвертий?..), потім розвернувся і, перебо­рюючи ниючий біль у суглобах, почовгав до хатини. Ввечері він напив­ся до безтями.

***

— Ти ж казав, воно їх вирубить… — пробелькотів Левко.

Семен, Ґрем і Сатомі наштовхнулись на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця (все так само моторошно червоні) лізли на ло­ба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. У тридцяти метрах за його спи­ною, біля громадини генератора "JCB", троє робітників-мачігуенга знавісніло дубасили один одного. На доріжці, якраз навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути йому в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, вкритий рештками салату й курячими кістками, задер голову в небо і нечленороздільно мурмотів.

Час від часу він голосно скрикував і бив себе кулаками по грудях. Марко Молінарі, таки діставшись до ножів, розпоров бокову стіну намету-їдальні і, все ще дико волаючи, відби­вався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він кричав, за­дихаючись, і лупив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, нена­че збиваючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідола­ха докотився до краю тераси і, не перестаючи верещати, зірвався вниз на 6-ий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, неначе за ним гнались усі демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піра­міди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне ті­ло блищало від поту й виділень, що покривали його немов тонкий шар інею.

— Ти ж говорив, воно їх просто вирубить, — з докором (намага­ючись глушити нотки страху й відчаю) повторив українець.

— Що… там… сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагмен­ти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила пригадувати кожне слово. Вона дивилась на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

— Бруґмансія подіяла, — не знати кому сказав росіянин.

— Вона подіяла, але вони не відключились, Сьома, вони НЕ від­ключились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це "по­гасити гарнізон", то я, бляха, онук Че Гевари. — Хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один з археологів… той, що допомагав при­нести таці з їдлом, — ("Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс", — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу "нору", прямуючи до виходу. Мені страх як не сподобалось, що хлоп’яга, який мав би лежати у від­ключці і пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — галопом поскакав по галереї, тож я вирішив піти за ним і подивитись, що він робитиме. Я пройшов до першого повороту, і там він чекав ме­не. Він… — хлопець облизав губи і ковтнув слину, — археолог якось дивно дивився на свій живіт. Поки дядько не розпоров собі черево і не почав виймати власні кишки, я не помічав, що він стискає у руках якийсь інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.

— Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха за­валився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від вики­нутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?

Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обер­татись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових по­розпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени? розпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував се­бе. Ще раз повторив: — Добре. — І глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.

— Так. — Погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім чоловік… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Мар­ко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.

Росіянин замислився на хвильку і чітко проказав:

— Двадцять вісім чоловік. Левко зібгав шкіру на лобі в пучок зморшок. Загалом без них на Паїтіті живуть сорок шість. Десятеро відлетіли на "Мі-17". Шесте­ро вчених пообідали в підземеллі. Значить, за столом мало сидіти тридцять чоловік.

— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

— Один — це карлик, — згадав Сьома.

— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.

— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

— Я ж вам казав, — докинув Ґрем таким голосом, наче Семен і Левко були в винні в тому, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитися.

— Заткнись! — агресивно відреагував Левко. — Це не має зна­чення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — "І Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не про­кинувся в найближчі тридцять хвилин". — Він нам не зашко­дить.

Ніхто з них чотирьох, включаючи самого українця, у це не вірив.

"А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець з авто­матом АК-47, який кількома чергами "приземлить" крихітний "Колі­брі", не давши вертольоту набрати висоту", — подумав Сьома, про­те вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, яке їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.

— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема і Сатомі, але звертався виключно до японки, — прослиз­ніть до хатини Джейсона і розшукайте ключ від "Колібрі", а ми з Се­мом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву в себе під ногами.

— Де нам їх шукати?

Левко спалахнув, насилу стримавшись, щоб не вдарити амери­канця:

— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову з за­дниці і починай нею думати.

— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, по­косившись на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема. — Я впораюсь, — вищирив зуби Левко, ставши неймовірно схо­жим на вампіра з тої босяцької саги про кровопивць і підліткові шмар­клі. — Тобі туди краще не соватись.

— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключів у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкан­ня карлика.

— Хвилин десять щонайбільше, — задумавшись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємось біля вертольота, — і пересиливши себе, поклав руку на плече мулата: — Не підведи, чувак.

Ґрем не відповів.