Фрагменти сучасної антології про гопників "Гопак"

141
7 жовтня 2013

Антологію вітчизняної прози про гопніків "Гопак", де є оповідання Андруховича про львівських батярів початку минулого століття, представили на Форумі видавців у Львові.

У цій збірці - короткі історії про найрізноманітніші ситуації - реальні та вигадані - об'єднані темою гопоти та гопізму, в тому числі, в історичному світлі. Серед авторів - Юрій Андрухович, , Павло Коробчук, Андрій Кокотюха, Артем Чех та інші.

"Українська правда. Життя" публікує фрагменти антології – тексти Павла Коробчука та Андрія Кокотюхи.

Павло Коробчук

Чьо 

"що", "де", "коли" 

Жили собі за тридев’ять понтів три пацани.

Багатьом дітям батьки дають подвійні імена. От і цих обох пацанів звали подвійно: Іван-Іван. Третього теж. Вони назива­ли одне одного скорочено, щоб не заплутатися. І-раз, І-два, І-три. Як вальс.

Пацани завжди ходили навприсядки, бо настільки звикли сидіти навпочіпки, що перестали вміти розправляти свої колі­на, немов крила. У дипломних роботах антропологів можна стверджувати, що на прикладі цих Іванів відбулася зворотна еволюція. Тобто люди знову еволюційно попрямували в сторо­ну плазунів. Попрямували навприсядки.

У них на трьох був один мозок. Тобто усі, хто з ними знайо­мився, завжди робили висновок, що в черепі кожного з трьох Іванів була лише третина середньостатистичного айк’ю. Напев­но, саме через те, що вони відчували спільність мозку, між со­бою спілкувалися короткими фразами на кшталт "чьо", "сиш", "ващє". Ці слова були замінниками слів "що", "де", "коли".

Усі двадцять чотири години доби в них був вільний від ро­боти час. 

нара йоні 

Одного ранку І-раз прокинувся від того, що кліпнув. У нього була купа ніштякового настрою, хотілося настріляти цигарок, грошей і поділити добро з І-два та І-три. І-два та І-три проки­нулися з такими ж думками про куріння, бо цигарок ніхто з них принципово не купував. Це було неписане правило в кодексі духовного гопівства. Утім, можливо, на небі існують ангели-гопніки, які все ж написали цей кодекс.

На їхньому районі місця розплоду підмажорених лохів були на мазі. Коли Івани з’являлися в цих місцях, то одного жесту розпальцівкою було достатньо, щоб школярі, петеушники та інші дауни розступалися, як море перед Мойсеєм. 

лошенятко довгоноге 

На одній з таких "точок розборки" І-три різко підскочив до якогось чергового дауна з чубом, який носили жінки в серіалі "Санта-Барбара".

— Сиш! — поштиво натякнув І-три цьому дауну й скривив­ся так, ніби щойно соломинкою занюхав васабі.

І-три ще не встиг розвинути свою промову, як хлопчина почав шарудіти у своїй сумці.

Усі троє Іванів задоволено гукнули "опа" і поплескали дау­на по шиї, мовляв, "шариш, чувак".

Але хлопчина дістав із сумки не лавандос, а фотографію. І простягнув її хлопцям. На фото був зображений закривавле­ний чоловік у наручниках.

— Бачите, що міліціонери зробили з моїм татом? — обе­режно промовив хлопець. — Мій тато — чесний бізнесмен.

Івани перезирнулися.

— Маю до вас трьох пропозицію — покарати кривдника мого тата. Поламайте ноги й ребра його родині! — зашипів даун.

Івани переглянулися так, ніби збиралися негайно станцю­вати чардаш або пацандобль. 

 

на суд і суда нєт 

Івани погодилися. За солідну суму зелені. Чесно зароблену батьком хлопчини.

Треба було після півночі заповзти в будинок капітана міліції, який, власне, і командував побиттям бізнесмена. Узяти з собою бейсбольні біти, зв’язати родину, покалічити всіх, потрощити апартаменти.

Нюанс був у тому, що подвір’ям вільно бігав здоровезний агресивний пес, плюс — у шухляді, поруч із ліжком міліціо­нера лежав пістолет, а будинок моніторили кілька камер відеоспостереження.

Пса не було в будинку лише один день на тиждень, міліціо­нер забирав його з собою на цілу добу.

Хлопці прикупили біти, зробили з панчох маски, ще вдень приїхали в село під Києвом, у якому мешкав капітан, і до ночі пересиділи в лісі. Вони приїхали саме в той день, коли пса не було в будинку (замовник-даун повідомив, коли пес відсутній). 

пес 

Вони тишком перелізли через високу цегляну огорожу, швидко пробігли до стіни будинку, оминаючи відеокамери. За­лізли в підвал через невелике віконце. У повній темряві нав­шпиньки протиснулися до сходів, що вели з підвалу в коридор дому. І-раз ступив перший крок на сходи, але раптом хлопці почули автомобільний шум і завмерли. Шум наблизився, авто­мобіль затих, і за якусь хвилину ворота зі скрипом відчинили­ся й автомобіль заїхав на подвір’я.

Хлопці принишкли ще більше. І-три голосно ковтнув гор­лом.

Почувся чоловічий голос:

— Сходи побігай, Барсику!

Двері автомобіля відчинилися, і хлопці почули тупотіння й хекання. Щось кілька разів радісно басовито гавкнуло.

І-два голосно ковтнув горлом. Тричі. 

не біти, а лопати 

За кілька хвилин очі пацанів призвичаїлися до темряви. У підвалі було кілька виямок, де ще не поставили підлоги, усюди розсипаний будівельний пісок, очевидно, підвал будинку ще облаштовувався. У кутку стояли три лопати.

Хлопці і зрозуміли, і відчули, що впродовж тижня (а саме стільки днів Барсик буде вільно гуляти подвір’ям і принюхува­тися, чи нема часом поблизу гопівського м’ясця, щоб собі від­кусити шматочок) їм звідси не вибратися. Зрозуміли вони це телепатично, адже в них на трьох один мозок, який особливо потужно працює в екстремальних ситуаціях. А відчули вони це одним місцем (не трьома), бо, як і мозок, у критичних умовах, дупа в них теж була одна).

Хлопці ринулися до лопат. Вони вирішили зробити підкоп через піскову виямку на підлозі, щоб покинути геть цей нічний будинок.

І-раз працював із натхненням, він докопав до глибини сво­го зросту, потім його змінив І-два. Що таке глибина людського зросту — їх зараз не переймало.

На зріст І-раз пішло близько години, тож вони прикинули, що для того, аби докопати хоча б до дороги за територією бу­динку, треба витратити більше доби. І це якщо працювати в три зміни. Приблизно п’ятдесят зростів І-раз треба було прокопа­ти, щоб виритися за цегляну огорожу.

На шляху гопніків траплялися хробаки, пластикові стакани, цвяхи, дошки, копійки (які пацани рефлективно клали собі в кишені), кістки, коріння рослин, касета з надписом "Дискотека Аравия".

За двадцять годин мовчазного копання вони виснажили­ся, одяг і шкіра облипли чорним ґрунтом, вони навіть доїли останнє насіння, яке І-три завжди носив у себе в кишені біля серця. Але все ж хлопці докопали дві третини від запланова­ного. Половина підвалу була встелена землею, яку доводилося виносити з тунелю.

Було чути, як пес на вулиці гарчав на кожного перехожого, що тинявся за огорожею. У тунелі вже можна було говорити без остраху, що хтось із будинку їх почує. І тому вони все частіше промовляли один до одного схудлими обличчями — "ващє". 

колектор 

Раптом, лопата І-раз натрапила на щось тверде. Це була бетонна стіна. Її треба було проламати. Хлопці знайшли під однією з земляних купок у підвалі дрельку. Вхід до тунелю їм довелося прикрити дошкою, щоб не було чути шуму в будинок, де господиня саме готувала смачну страву для свого коханого чоловіка. Дрелька впоралася зі своїм завданням чудово. І вже коли хлопці телепатично зрозуміли, із яким інструментом вар­то ходити на розборки...

пацани випали в колектор.

Сирий запах, лункий коридор.

Докопалися...

Пішли у світлий кінець коридору.

Довелося йти довго — добру годину. Тобто, погану годи­ну. На стінах були написи на кшталт "демократія перемогла дерматит, а комунізм — кандидоз".

І знайшли Івани в кутку купу якогось напівбомжацького одягу. І почали вони перевіряти кишені на наявність (одягові ж не скажеш — "ану папригай"). І в кожній із них знаходився дріб’язок. І набили хлопці свої кишені жменями монет. І прош­кували вони в мирі далі. І був день другий, просторіший.

(Ось як виглядає шлюз до раю гопніків).

Зрештою коридор звузився, у ньому з’явилися розгалужен­ня, він став подібним на вузький колектор із купою дрібних труб. Хлопці побачили каналізаційний люк над головою. По­повзли нагору, підсадивши одне одного.

І-раз відсунув люк і побачив, що вони потрапили в людне місце.

Спортивні костюми Іванів були забрудені землею, на об­личчях стирчала щетина. Пацани дві доби не стріляли цигарок і не збивали бабло — зголодніли до своїх вуличних зваб.

Гопніки роззирнулися — вони стояли посеред ринку. Усю­ди були лотки з сотнями симулякрів одягу.

Із рупора на стовпі лунав вальс. 

собачі бої 

А на базарі не можна отак відразу стати і когось киданути на гроші — тут вистачає своїх хуліганів і бандитів.

Хлопці помітили чоловічий натовп, із якого лунали крики, і майнули туди. Там проводилися собачі бої.

В одному куті на бій налаштовували пса саме того міліціо­нера, чию родину пацани мали покалічити. Міліціонер кри­ками настановляв свого собаку, ледь стримуючи його рвіння до кривавої сутички. Піна з рота, вишкірені зуби, божевільні очі— пес дійсно був потужним.

І-раз знайшов мужика, який приймав ставки і висипав перед ним усі свої копійки. (У колекторі І-раз назбирав рівно сорок гривень і сорок копійок). Він поставив на Барсика. На Барсика майже ніхто не ставив, бо, як почули краями вух Івани, проти нього виставили чемпіона останніх років. А Барсика особливо ніхто не знав. Чоловік, який приймав ставки, сказав, що мілі­цейського пса тренували щотижня впродовж останніх півроку, але особливих шансів у нього проти чемпіона не було.

Ось куди забирав міліціонер свого пса щотижня на одну добу.

Ось хто кришує все це підпільне збіговисько. 

бій 

За кілька секунд до бою міліціонер дав понюхати Барсику жменю соняшникового насіння. Барсик просто оскаженів і ри­нувся в бій. Івани одночасно подумали, що цей пес — псячий гопнік, бо відразу реагує на насіння.

Бій почався. Пси в несамовитому гаркоті почали кусати по­рожнечу, сподіваючись, що однією з таких порожнеч виявиться шия чи тулуб іншого пса. Тіло кожного з них було підпорядко­ване щелепі. Усе навколо працювало, існувало й воювало лише завдяки щелепі і для щелепи. Тільки вона могла забезпечити псові подальше життя.

Масна й спітніла шерсть собак вилискувала на сонці, вони виверталися від зубів суперника, стукалися один об одного грудьми, дерли кігтями одне одного до крові, намагалися на­мертво схопити одне одного за шию — тоді суперникові дове­деться вириватися, а з кожною секудною сили будуть витікати разом із кров’ю від глибокого укусу.

В одну мить Барсикові вдалося вивернутися від чергової атаки свого опонента і втиснути свої зуби в шию пса-суперни­ка! Той кілька хвилин пробував виборсатися з обіймів щелепи Барсика, махав іклами перед собою, шалено звивався, пробу­ючи перекинути Барсика. Був весь засліплений кров’ю і люттю, які бризкали на власників псів, на рефері бою й на ошаленілу публіку.

Уже за кілька хвилин бою стало помітно, що тіло Барсиково­го суперника ослабло, почало танути. Міліціонерський пес по­чав його розривати, різко крутячи головою в обидві сторони, щоб розширити рану, і в ці моменти кров з особливою радістю від звільнення капала на підлогу бойового майданчика.

У мить, коли в опонента Барсика підігнулися лапи, суддя замахав руками, що було знаком про закінчення бою, і власни­ки псів схопили їх за нашийники, намагаючись розняти. Суддя почав лити воду на морду Барсика, щоб той перестав стискати щелепи.

Бій закінчився, натовп ревів. Івани радісно, наскільки вза­галі можуть радіти гопніки, стрибали й обнімали одне одного в передчутті бабла. Їм було глибоко не до того, що ще добу тому вони могли опинитися на місці переможеного пса.

Барсик став подібний на бізнесмена з фотографії, якого міліціонер побив зі своїми підлеглими до знемоги й кинув до тюремної камери, як до холодильної камери для зберігання туш тварин. На тілі бізнесмена, як і на Барсикові, було багато болючих ран, синців, крові й виснаження.

Барсик висолопив язика, вирячив очі, настовбурчив вуха, у яких і досі стріляв собачий адреналін. Але він переміг.

Міліціонер вдоволено постукував його по грудях, дбайли­во обтер рушником, прикладав до ран знеболювальне. Не до ран бізнесмена, а до ран свого пса.

І думав про те, що в житті не достатньо просто бути чемпіо­ном, важливіше, щоб на переможцеві були наявні загоєні рани, як доказ боротьби за чемпіонство.

а хто слухав – молодець

Усі три Івани в той вечір відчайдушно напилися на вкопа­них у землю шинах дитсадка у своєму районі. Вони мали на трьох солідну суму, яку роздерибанили на три рівні частини, кожен отримав третину від загального виграшу.

Малому, який замовив їм розбійний напад на будинок міліціонера, Івани все чітко, по-пацанськи роз’яснили. Сказали, що бізнесмен сам винен у тому, що його у відділку побили — не треба було займатися нечистими фінансовими справами. А самому малому пригрозили, щоб він не з’являвся на їхні очі і щоб зістриг чуб, який носили жінки в серіалі "Санта-Барбара". І завдатку, який отримали від хлопчини за справу, не віддали.

І-раз цілий тиждень випендрювався перед усіма вулични­ми кентами, що виграв крупну суму. Крупну, як для районних гопніків.

"чьо"

І-два на виграні гроші купив пістолет і за кілька днів після перемоги Барсика в бою поїхав у село під Києвом. Перече­кав, поки навкруги ляже ніч, і підійшов до будинку міліціонера. Виліз на цегляний паркан. Барсик відразу почув шарудіння не­знайомця, кинувся в сторону шуму, почав шалено гавкати на І-два й стрибати на огорожу, але ніяк не міг його дістати.

І-два дістав із кишені жменю соняшникового насіння і виси­пав на Барсика. Пес просто оскаженів, відчувши запах.

У будинку загорілося світло, тому І-два не міг втрачати біль­ше й миті. Він дістав із барсетки пістолет, зняв його з запобіж­ника, прицілився й кілька разів вистрілив у пса. Барсик після першого ж пострілу заскавучав і відразу завалився на бік. За кілька секунд він уже навіть не хекав.

І-два стріляв із єдиною думкою в голові, стиснувши в іншій кишені жменю ґрунту з викопаного тунелю, яку вже кілька днів ніяк не міг звідти вийняти. І ця думка була — "чьо".

Три Івани. Один мозок на всіх.

Андрій Кокотюха

Не спізнюйся, тату!

1.

— Е, хлопче, ану, гальмуй!

Це прозвучало голосно, але той, хто покликав Юру Прища, не наказував і не погрожував. Його просто попросили зупи­нитися. Чита завмер на майданчику між першим і другим по­верхами з піднятою ногою, не поставивши її на брудний бетон сходинки. Завмер, хитаючись на одній нозі, мов чапля.

Чита щось відчув.

Передчуття його не обдурили.

— А що та-аке? — якось навіть ображено протягнув Прищ. Чита послав його вперед, на розвідку. І якщо все чисто, роз­відник мусив маякнути Читі на мобільний — шлях вільний. А потім спокійно, не привертаючи до себе уваги, йти до машини, залишеній у сусідньому дворі.

За стратегічним задумом, після цього Чита з Тарзаном під­хоплюють вантаж, швиденько перетинають небезпечну ділян­ку двору, стрибають в автомобіль і швиденько валять звідси.

Нічого складного. Елементарний план, який вимагає лише дотримуватися елементарних засобів безпеки.

Крадене барахло швидко потоне в трясовині оптового ба­зару, слідів не знайдеш. Читі та компанії за цей товар запла­тять від сили третину справжньої вартості навіть уживаних речей. Сільським споживачам, які переважно отоварюються в оптовиків, шукаючи імпортного і дешевого, крадений товар продадуть уже за половину цієї самої реальної ціни. Голо­вне— швидкий прибуток, і тому, отримавши його, ані Чита, ані косоокий Тарзан, ані прищавий Юра Прищ не хвилювалися, взули їх перекупники чи ні.

Вони знали: будь-яка спроба отримати за крадене в інших людей трошки більше, ніж вони отримують завжди, швидко обернеться провалом. Читі цього не хотілося навіть більше, ніж іншим. Він уже кілька разів опинявся в тюремній камері, звідки всякий раз якимось дивом виходив. Щось підказувало йому: дива скоро закінчаться.

Тим більше, сьогодні здобич виявилася особливою. Про пару сотень баксів, знайдених Читою в якійсь книжці з вірша­ми, вони, звісно, промовчать. Отримавши своє після реалізації вантажу, вони додадуть до суми ці дві сотні й куплять — Чита вже провів у голові швидкі математичні підрахунки! — таку кількість доз, яка дозволить їм протриматися три дні, не вихо­дячи з хати. Ну, а якщо Тарзан придумає, як краще розбодяжи­ти, то взагалі може вистачити на тиждень.

Частину цього вільного часу можна використати, аби нади­бати більш-менш пристойну хату, пропасти, коли хазяїв не буде вдома, і повторити вихід. У пристойних квартирах сьогодні є не один телевізор і один дівідюшник, а як мінімум по два-три комплекти апаратури. На яку завжди стабільний попит.

Але ж Бог сьогодні відвернувся від них! Скориставшись цим, чорт наслав на їхню компанію міліцейський патруль. Спальні райони, де вони так люблять промишляти, у вечірній час кишать патрулями. Хоча по телевізору міліція скаржить­ся: патрулів усе одно не вистачає. Мовляв, аби повністю кон­тролювати ситуацію, сьогодні треба ставити патрульного біля кожного будинку. Звичайно, це неможливо.

Ну чому, раз так, саме сьогодні й саме вони нарвалися тут на патрульних!

Чита опустив ногу, нервово стиснув кулак.

— Нічого такого, — втрутився тим часом ще один голос, а значить, подумав Чита, ментів як мінімум двоє. Це додало йому впевненості: їх троє, у них чисельна перевага, вони готові в боротьбі гризти всіх довкола зубами.

— Нє, а що таке! — впирався між тим Юра Прищ, і Чита, закусивши губу, зрозумів — той точно влетів. Якраз Прищ і по­рожній, нема при ньому нічого, але в нього можуть здати галь­ма. Він і без того чел нервовий, а якщо три роки сидиш на сис­темі — зовсім терпілка ні до чого. Зірветься зараз, побіжить, і буде дуже добре, якщо цим відволіче весь патруль на себе, давши втекти іншим. Звісно, його зловлять, і ясно, що протри­мається в камері лише до ранку, коли почне скручуватись в бублик — після того всіх здасть. За цей час треба скинути то­вар і поміняти хату…

Подавши Тарзану знак зупинитися, Чита поставив свою сумку на підлогу. Свою Тарзан так само опустив. На майданчи­ку було напівтемно, світила одненька брудна лампочка. Чита спритно витягнув з-під поли куртки обріз двостволки, купле­ний випадково за абсолютно смішні гроші. Він ще жодного разу не застосовував зброю в ділі, навіть нікого полякати нагоди не випадало. Приклавши пальця до губів, він зробив крок назад, ковзнув по лампочці поглядом, приготувався.

— Нічого такого! Сюди йди, сказав! — тепер патрульний уже наказував, і нічого хорошого цей розвиток подій не віщу­вав. — Живеш тут? Документи?

— Я до друга приходив, — почулося у відповідь.

— У якій квартирі живе друг? Пішли, познайомимося. Так є документи?

— Я… ну… у дівчини був…

— У друга чи в дівчини? Чи ти з дівчатами тільки дружиш? — короткий смішок. — Ні, ти щось таки крутиш, мутиш щось. Та йди сюди… Ану, стій, гад! Стояти!

"Добре, хоч стало розуму назад у під’їзд не тікати", — по­легшено зітхнув Чита.

Але промовчати в Юри Прища розуму таки не стало.

— Пацани-и-и-и! Менти-и-и-и! — заволав він, здалося, на весь мікрорайон, і Чита, двома стрибками подолавши сходо­вий проліт, став поруч із Тарзаном на другому поверсі.

Приготував обріз. Завмер. Йому справді не хотілося стрі­ляти.

2.

Крики Юри Прища злилися з лайкою патрульних.

Потім двоє в під`їзді почули переможний крик — значить, зловили. Чита клацнув затвором, шкодуючи, що не бачить себе в дзеркало. Саме перед дзеркалом він тренувався мало не щодня, уявляючи себе то ковбоєм, то Крутим Вокером, то Міцним Горішком. Йому недавно виповнилося дев’ятнадцять, тож він, наркоман зі стажем, ще міг собі дозволити погратися перед дзеркалом у крутого хлопця. Перехопивши запитальний погляд Тарзана, мовчки кивнув йому на тьмяну лампочку.

— Тримай цього, я під’їзд перевірю! — крикнув унизу пат­рульний. — Він комусь гукав, так що викликай підмогу! От же ж наркошів розвелося!

Від сильного удару розчахнулися двері.

— Алло, гараж! Хто там є — виходь по одному! Чи я сам піднімуся, когось дістану за яйця!

Чита не зрушив з місця. Тарзан переступив з ноги на ногу.

— Я йду!

Кроки внизу по сходах. Обережні, але впевнені.

Щойно чоловічий силует показався на майданчику між першим та другим поверхами, де залишилася клітчаста сумка із запакованим телевізором, Тарзан підстрибнув — прізвисько отримав саме за свою стрибучість, колись у спортивній школі вчився, — і тилом долоні вгатив по лампочці.

Стало зовсім темно. У темряві прогримів одинокий постіл.

Від гуркоту, здавалося, здригнувся під’їзд. Потім почувся крик болю, і Чита, стискаючи обріз у лівій руці, правим кулаком уже гаратав у двері найближчої квартири:

— Міліція! Міліція! Допоможіть! У нас поранений, відчи­няйте!

Далі все закрутилося, мов американські гірки.

Обличчя доброї тітоньки, яка відчинила двері, бажаючи до­помогти пораненому міліціонерові, Чита не роздивився, та й для чого — відразу пхнув їй ствола в лице і навіть, здається, влучив по лобі. Не розбираючи дороги, рвонув через кімнату до балкону. Хтось кинувся назустріч, Чита не розібрав віку смі­ливця. Мабуть, дядечко цієї тітоньки, такий самий немолодий. Він лише відштовхнув його, а Тарзан, який сунув позаду, стук­нув чоловіка кулаком по голові.

Опинившись на балконі, Чита пожбурив під ноги непотріб­ний вже обріз — лупонув дуплетом, з обох стволів, а патронів більше й не було. Не думаючи довго, діючи виключно на адре­наліні, схопився за балконні бильця, відзначивши про себе  — добре, що не засклили, як у сусідів, значить, бідні люди тут живуть! — і перекинув через бильця тулуб. Політ із висоти другого поверху на м`яку після дощу березневу землю зайняв якісь долі секунди. Поруч приземлився спортсмен Тарзан.

Бігти до машини — пропаща справа. Тепер утікачі опинили­ся з тильного боку багатоповерхівки, і пробиратися в сусідній двір звідси було незручно: так чи інакше нарвешся на патруль­них. Звичайно, тепер баланс сил все одно на їхньому боці — двоє проти одного. До того ж цей один навряд чи відпустить полоненого Прища, аби гнатися за тими, хто стріляв у його напарника. Але в нього є пістолет і рація. Кавалерія з`явиться за якихось пару хвилин. Прикинувши час, Чита вирішив рвати пішки, кружляти дворами, плутати сліди.

Тарзан усе ще сидів у багнюці, по-собачому злизуючи кров з руки, яку порізав скалками лампочки. Він явно гальмував, і Чита смикнув його за комір.

— Бігом! Не спи, змерзнеш!

Незграбно підвівшись, Тарзан почапав за Читою, і той зро­зумів ще одну істину: вони, виваляні в грязюці й надто збуд­жені, нікуди непомітно не зникнуть. Особливо зараз і тепер, коли менти оголосили по всьому мікрорайону який-небудь план "Перехват". Та дійшло до нього ще дещо: якщо зараз вони почнуть ховатися від людей, на них звернуть увагу ще швидше. Лише одинадцята вечора, народу на вулицях вистачає. Звісно, люди в масі своїй боягузи, але саме боягузтво змусить їх пові­домити, куди належить, про двох відчайдушних типчиків, які виділяються із загальної маси.

Тому, побачивши скраю тротуару оранжевий вогник таксі, Чита рішуче рушив до машини. Тарзан сунув за ним, повністю поклавшись на лідера.

Підійшовши до таксомотору, Чита рвонув на себе задні дверцята, блискавкою метнувся на заднє сидіння й перервав здивованого водія, який спробував вигукнути щось обурене:

— Будь тихо, козел, а то погашу!

Поруч із таксистом уже мостився Тарзан. Побачивши в його руці ножик-викидуху, водій остаточно втратив бажання щось говорити. У салоні запала лунка тиша. Здавалося, з вулиці не проникає жоден звук. Нарешті таксист із дивним спокоєм, який мимоволі викликав у Чити повагу, запитав:

— Вам куди?

— Яка різниця? Один хрін повезеш, - просичав Чита.

— Два хріни, — не стримав язика таксист.

— Глохни! — сіпнув озброєною рукою Тарзан. — Моргали виколю!

— Хто ж тоді вас повезе? — поцікавився водій, і Чита зро­бив несподіваний висновок: чоловік за кермом їх чомусь не боїться. Або не так: боїться, але не панічно, не до істерики.

— Правда, дядя — мовчи і крути бублика, — порадив він.

— Тому й запитую, куди везти. Бо мені і правда все одно.

Чита на мить задумався. А тоді назвав адресу. Все одно по­вертатися до свого барлогу тепер точно не можна. Він, оче­видно, серйозно поранив, якщо взагалі не вбив міліціонера. Тому їхню адресу його колеги витрусять з Юри Прища ще там, на місці. Для таких випадків у нього була резервна точка, де можна пересидіти першу хвилю небезпеки якийсь короткий час.

У них є гроші. Двісті баксів. За нинішнім курсом це не так вже й мало. Добу точно протримаються. Головне — відірвати­ся від погоні.

Чита сказав, куди треба їхати. Інший кінець міста, глухий район. Звичайно, везти пасажирів туди підряджався не кожен таксист. Якщо вони погоджуються, то називають ціну, від якої нападає гикавка.

Тільки не сьогодні. Знизавши плечима, водій завів двигун.

3.

Коли полонений таксист натиснув на гальма і промовив "Приїхали", Тарзан, моргнувши Читі, знову витяг ножаку.

Поки їхали, він прибрав холодну зброю назад у кишеню. Не те щоб йому не хотілося знову відчувати себе шаленим ганг­стером. Просто, побачивши, що його ніж справив на водія на­лежне враження, відчув своє самолюбство потішеним сповна.

Але тепер, заїхавши на хвацько, мов у американському кіно, викраденій машині в темне безлюдне місце, колишня спортив­на надія школи знову згадав, що він — небезпечний та озброє­ний бандит. Вістря ножа притулилося до шиї полоненого.

— Зараз ти віддаси нам всю виручку і своє особисте баб­ло! — тоном американського "поганого хлопця" проскреготів він.

Чита хотів зробити так само, але ж не пальця свого водієві до голови приставляти… Навряд чи денна виручка таксиста компенсує їм усі сьогоднішні втрати. Та відтепер обоє змушені перейти в нелегальне становище, а значить будь-яка додатко­ва кількість грошей стане в пригоді.

— Машина твоя? — поцікавився він.

— Є різниця? — озвався водій.

— Раз я запитую, значить є! — підніс голос Чита, даючи зрозуміти цьому недолугому чоловікові, хто тут зараз насправ­ді банкує.

— Фірма на борту написана. Читати вмієш? — огризнувся водій і для чогось додав: — Я її викуповую. Викуплю — моя буде.

— Частину грошей, мабуть, уже виплатив? — з несподіва­ною для себе ввічливою ядучістю поцікавився Чита. — Поспі­шив ти, брате. Час такий — ризиковий. Не ясно тепер, чия тач­ка. Половина — твоя, половина — фірми? Застрахована хоч?

— Застрахована, — підтвердив полонений.

— Ну і кому страховку платити будуть? Тобі чи фірмі? І коли виплатять, як бабло ділити почнете? Пополам?

— Я так зрозумів, машина вам теж потрібна, — промовив водій. — Хто водити вміє?

— Тобі не все одно? — здивувався Чита.

Справді, дивний дядько. На вигляд — сорок чи трошки за сорок. Чита машинально відзначив — полонений годиться йому в батьки, і тут же пригадав свого татуся: такого ж старан­ного в справах і правильного по саме не можу. Головне — та­кий самий нешкідливий. Справді, яка йому різниця, хто з них поведе його машину, коли все одно не він кермуватиме?

Е-е-ех!

Чита, відчувши себе в повній безпеці, не стримався і потяг­нувся. Смачно, до хрускоту в суглобах. Який він хлопець-моло­дець: і від бабусі втік, і від діда втік, і від зайця втік, і від вовка втік, і від ведмедя втік… Хто там ще залишився? А, пусте, він, справжній Колобок, втече від будь-кого.

Лишалося вирішити, що робити з таксистом. До сьогодні він, Чита, ще нікого не вбивав. Так само, як і Тарзан: не кожен, хто погрожує ножем, легко готовий пустити його в діло. І на­віть той факт, що Чита стріляв у міліціонера, ще не означає, що він, Чита, готовий різати своїми руками живу і старшу від себе людину. Все ж таки стрельнути з відстані і вдарити ножем уп­ритул — зовсім різні речі.

Але треба ж колись починати. Сьогодні вони з Тарзаном пройдуть справжнє бойове хрещення, вирішив Чита. Авто їм потрібне, а живий таксист при першій же нагоді назве міліції марку і номер викраденої ними машини. Це означає, що дале­ко вони не заїдуть. Правда, в цього дядька, напевне, є родичі, і вони знають, на якій машині їздив потерпілий… Ось тільки поки шукатимуть труп, утікачі матимуть більше фори. Н-да, ви­рок остаточний, оскарженню не підлягає.

— Виходь, — уривчасто наказав Чита.

Водій кивнув. Як здалося його викрадачам — приречено, покірно приймаючи свою долю.

А потім для чогось три рази просигналив.

Чита з Тарзаном не встигли зрозуміти, для чого він це зро­бив, а таксист тим часом уже виходив на свіже повітря. Далі, навіть не намагаючись скористатися нагодою, що вони ще в машині, і спробувати втекти, чоловік повернувся, кинув через плече:

— Ну? Якого сидите? Гайда!

І раптом Чита зловив себе ще на одній несподіваній дум­ці: поки вони їхали, він не особливо стежив за дорогою. Наче машина рухалася туди, куди було сказано. Пізно ввечері глухі міські околиці схожі одна на одну. Він упізнавав місце — і в той же час не впізнавав його. Все стандартно, тихо, мокро і похму­ро. Тільки… Чомусь тут якось по-особливому незатишно.

Чому — Чита не міг пояснити навіть сам собі. Не горів жо­ден із вуличних ліхтарів. Освітлені прямокутники вікон довко­лишніх багатоповерхівок гаснули один за одним, наче зірки, в які космічний хуліган прицільно стріляє з космічної рогатки маленькими уламками метеорита. А головне — довкола вга­дувалися обриси якихось заростів. Там, куди вони планували приїхати, Чита чагарників не пригадував.

Усе ще не знаходячи пояснення своїм підозрам, Чита вис­кочив з машини, голосно хряснувши дверцятами, і крикнув водієві в спину:

— Ти, мурло, куди нас завіз?

Зі свого боку на повітря вже вибрався, сопучи, Тарзан. Три­маючи жало ножа у витягнутій руці, він з лиховісним буркотін­ням посунув на водія.

Та раптом у нього за спиною матеріалізувався, наче вийшов з паралельного світу, чоловік у короткій шкірянці та спортив­них штанах.

Читі він видався велетенським.

Хоча цей чоловік насправді був лише десь на півголови ви­щим за нього. Вловивши за спиною рух, косоокий Тарзан почав обертати­ся. Ще в повороті він дістав сильний удар чимось довгастим і, як зрозумів Чита, важким, по плечах і повалився таксистові під ноги.

4.

Зрозумівши, що невідомо як потрапив у дивну та несподі­вану пастку, Чита спробував бігти. Але шлях до відступу засту­пив ще один чоловік, невисокий, кремезний і з вигляду дуже сильний. У руці він стискав таку ж саму зброю. Хоча йому ніхто не наказував так робити, Чита поволі почав піднімати руки до­гори.

— Ви чого, чели… Ми… ми не…

— Забоялися? — з підкресленою турботливістю поціка­вився таксист, ступив крок до лежачого Тарзана і з видимою огидою торкнувся його носаком. — Вставай… Розлігся тут… Ігорку, — звернувся він до кремезного, — якщо цей шустрик все ж таки вирішить хвицатися, ні в чому себе не обмежуй.

Розпоряджався водій утомлено й буденно, наче виконував якісь давно набридлі, остогидлі й разом із тим життєво необ­хідні функції. Читині очі остаточно пристосувалися до темряви, і він нарешті розгледів, чим ці двоє озброєні.

Бейсбольні біти.

Тарзанові й Читі звеліли підійти до машини, спертися на неї руками і широко розставити ноги. Потім спритні руки обшука­ли полонених. Крім ножа, забраного в косоокого, в них нічого не знайшли. Двісті баксів Чита заховав подалі у внутрішню ки­шеню куртки, і дуже зрадів, коли купюри навіть не хруснули.

Нехай ситуація змінилася, але основні правила гри навряд чи міняються. Двісті доларів США — це двісті доларів США навіть тут, на темній околиці. Можна спробувати відкупитися. Звісно, відлупцюють, але, принаймні, залишать живими. Та навіть якщо не віддавати їм гроші і перетерпіти екзекуцію, якої точно не уникнути, потім долари тим більше стануть у пригоді.

Таксист став у них за спинами, схрестив руки на грудях.

— Тепер я хочу, аби ви послухали одну історію, — пауза тягнулася, здавалось, цілу вічність. — Історію про мою доньку, яка померла півтора роки тому. І про її подругу, яка більше ніколи не святкуватиме свій день народження. Бо саме в цей день загинула моя Оксанка.

— Для чого…, — почав Тарзан, але один із хлопців сильно вдарив його бітою по попереку.

— Заткнися! — зірвався на крик водій, але швидко взяв себе в руки. — Стояти і слухати! Подруга моєї доньки живе саме там, куди ви хотіли поїхати і наказали мені відвезти вас. Жити там небезпечно. Але ще небезпечніше гуляти одній уве­чері. Особливо це стосується дівчаток, котрим виповнилося шістнадцять років. Моїй Оксанці вже на той час виповнилося шістнадцять. Її подруга відзначала цю дату трьома місяцями пізніше. Для дівчини шістнадцять років — дуже важлива дата. І я відпустив Оксанку в гості. Вона пообіцяла, що подзвонить мені, коли буде збиратися додому, і я заїду за нею. Так спокій­ніше та безпечніше. Оксана тоді зателефонувала мені, як ми й домовлялися, сказала, що виходить і де чекатиме на мене, та попросила: "Не запізнюйся, тату".

Він знову замовк, а Чита ніяк не міг прогнати від себе нав’язливу картинку: самотні дівчатка, які або чекають на ко­гось, або йдуть додому самі в темний час доби, і хвацькі хлоп­ці, обов’язково під кайфом, котрим належить трошки побеш­кетувати…

— Я запізнився, — глухо промовив Таксист. — Не розраху­вав час. Попросив Оксану трохи почекати неподалік від будин­ку подруги, на автобусній зупинці. Я запізнився хвилин на двад­цять… Так, точно на двадцять хвилин, — знову пауза. — Коли я приїхав, її вже не було. Я покричав — вона не відгукнулася. Мобільник не відповідав. Подружка підтвердила— Оксана не поверталася. Я не зволікав, викликав міліцію, і мою дівчинку знайшли вже за півгодини після того, як міліція приїхала. Вона лежала в скверику… За лавкою… Там скверик є… Покидькам вистачило часу, аби зробити свою справу. Ви, покидьки, роби­те свої чорні справи дуже швидко. Але, — знову пауза, — Ок­сана все ж таки могла би лишитися живою. Слідчий потім пояс­нив мені: якби я не бігав і не гукав її, усе б обійшлося. Ну, вони б зробили, що хотіли, і відпустили її. Та, почувши чоловічий голос… мій голос…, покидьки з переляку вдарили мою дів­чинку головою об край лавки — щоб замовкла. Вони насправ­ді не хотіли її вбивати, просто перестаралися, — пауза, вдих. — Мене мало хвилювало, що той район неблагополучний, що там цілодобово товчуться наркомани мало не з усього міста, такі ось, як ви. Наче мені легше від того, що моя Оксанка — не перша й не остання жертва. Я всього лише запізнився…

Замовчавши, таксист дістав з кишені пачку дешевих цига­рок, закурив. Чита, скориставшись черговою паузою, вигук­нув:

— Слухай, це по-любому не ми! Ми не вбивали твоєї…

— ВАШОЇ! — знову гаркнув таксист. — Вашої! Пора перей­ти на "ви"! Уже рік я ловлю на дорогах таку шваль, як ви! Тим більше, коли називають той район, у мене нема жодних сум­нівів, хто ці люди. І я жодного разу не помилявся! Довбаних наркош я впізнаю за будь-якого освітлення! Чи у вас є запере­чення?

Влипли.

Тепер остаточно влипли, дійшло до Чити. Із вогню та в полум’я. Від баби втік, від діда втік, від усіх звірів утік. Тільки ось від лисиці… Цей псих не хоче слухати жодних пояснень, чорт забирай…

— Мовчите? — водій випустив струмінь диму. — Правиль­но. Нема чого сказати. Познайомтеся: це — Ігор і Петро, Ок­санчині старші брати. Спочатку мої сини вполювали першо­го-ліпшого наркомана самі, зробили з ним те, що такі ж скоти зробили з їхньою сестрою, і тільки тоді зізналися мені. Хочете правду? Мені плювати, що ані той, кого покарали хлопці, ані ви не вбивали моєї доньки. Ви точно зробили сьогодні щось пога­не. Може, навіть убили людину. Не зробили сьогодні — зроби­ли вчора. Але завтра ви не зможете нікому заподіяти лиха. До речі, ми з синами виходимо на таке полювання щотижня.

Водій щиглем послав недопалок у потилицю Читі.

— Я все сказав. Починайте, дітки.

powered by lun.ua