Фрагмент книжки Євгенії Кононенко, що вийде у 2014 році

43
9 січня 2014

На зимові свята вільного часу більшає і "Українська правда. Життя" пропонує викорстовувати його на читання.

Можна, приміром насолодитись фрагментом книжки Євгенії Кононенко, що вийде друком у видавництві "Кальварія" 2014 року.

Червоний беретик

Цей сюжет є символічним. Принаймні для мене. Подібного роду епізодів протягом мого спільного буття із моїми матір’ю та бабусею було безліч. Епізод з червоним беретиком − найяскравіший.

Це сталося, коли мені було 22-23 роки. Я закінчила університет, працювала перший чи другий рік, мала свою зарплатню. І от у день цієї самої зарплатні я придбала фетровий червоний беретик, який напрочуд добре сидів на моєму чорнявому, тоді ще не фарбованому волоссі. Кожен знає: зрідка в нашому гардеробі трапляється якась така річ, яка сидить на нас не просто добре, а дивовижно добре.

Річ, яка нам не просто до лиця, а яка по-особливому виявляє дивовижу нашого внутрішнього обличчя. В кожної жінки, а втім, і в чоловіка також, є улюблений светр, улюблені джинси, улюблений шалик, які на певний час можуть стати невіддільним атрибутом її чи його сутності. Для мене таким міг стати той червоний беретик.

Іноді такі речі шалено дорогі, але якщо вгадала, то великих грошей не шкода. А іноді такі речі непристойно дешеві, або й взагалі нічого не коштують, наприклад, віддали друзі, бо їм не підійшло. Мій червоний беретик коштував дуже дешево, менше п’яти радянських карбованців. Я зраділа вдалій покупці, повернулася ввечері додому просто в ньому.

Матері вдома не було, а бабуся зустріла мене безглуздим запитанням:

- Яке ти маєш право?

Я пояснювала їй, що беретик не дорогий, коштував чотири вісімдесят, десь так. Але бабуся продовжувала питати, яке я маю право. Це було дивно, бо скупою моя бабуся не була. Але вона вперто демонструвала категоричне несхвалення моєї обнови, гнівно повторюючи:

- Яке ти маєш право?

Червоний беретик не був черговим набутком після багатьох витрат. Я не була марнотратницею. Існувала в межах своїх скромних доходів. Ніколи ні в кого не позичала грошей. Одначе, бабуся продовжувала обурено питати:

- Яке ти маєш право?

Вона довела мене до сліз. Я плакала, а вона щоразу агресивніше повторювала "Яке ти маєш право?" Я почала ридати. А потім закричала із диким хрипким надривом, як кричать породілля, коли настають перейми. Але бабуся не вгамовувалась. І тоді я схопила ножиці, порізала фетровий беретик і кинула його їй в обличчя.  

І тоді вона вмить заспокоїлась і заходилася заспокоювати мене. Почала витирати мої сльози. Сказала, щоби завтра я неодмінно купила собі новий капелюшок. Почала  пхати мені гроші – суму в декілька разів більшу за ціну того беретика, на який я "не мала права".

Прийшла мати, і я розповіла їй про порізаний беретик. Мати почала перераховувати, скільки всього доброго зробила мені бабуся, то чи маю я право тримати на неї зло через той нещасний беретик? Сказала, щоб я неодмінно купила собі новий.

Наступного дня я пішла до тієї ж крамниці, але такого самого беретика не було. Я купила інший червоний капелюшок. Він коштував дорожче. Я досить довго носила його, привертаючи увагу до себе. В конторі, де я працювала, мені навіть дали прізвисько "Червона шапочка". Капелюшок добре сидів на моєму чорнявому, тоді ще не фарбованому волоссі, але не так неймовірно добре, як той порізаний беретик.

- Ти ж сама порізала його, - сказала мені мати. Чи вона не розуміла, що в тому стані в якому я була тоді, порізати беретик було для мене єдиним способом урятуватись?

Коли років через десять по тому бабуся померла, ми з матір’ю знайшли серед її речей обрізки червоного фетру.

- Ти бачиш, - сказала мати, - вона відчувала себе винною! Скільки тобі доброго зробила бабуся! А ти пам’ятаєш тільки лихе! 

Відчувала себе винною чи відчувала, що може зробити зі мною все що захоче? Відчувала, що завжди зможе поставити мене на місце, коли я раптом наважусь стрибнути бодай трохи вище відведених мені меж. Бабуся справді завжди підтримувала, коли мені було зле. А коли мені з якогось дива ставало добре, знаходила спосіб повернути улюблену онуку до багнюки нещасть.  

Бабусі давно нема. Замість неї це робить доля. Не ріже червоного капелюшка, а змушує робити таке мене саму.



powered by lun.ua