Обличчя #ВABYLON’13. Люди, які творять кінопротест. Частина 2

33
4 березня 2014

"Українська правда. Життя" продовжує знайомити вас з авторами громадянського кінопроекту #BABYLON'13. Першу можна переглянути тут

МАРІЯ ПОНОМАРЬОВА
22 роки, режисер

"Не можна йти та одразу знімати лише тому, що є "інфопривід" чи скупчення"

До революції зняла короткометражні фільми "Мамо, мамочко" (документальний, 2010), "Ескімо" (2012, ігровий, призер 4-х кінофествалів, зокрема Студентського кінофестивалю в Мехіко, Мексика та студентського кінофестивалю в Порту, Португалія) , "Вона не зі мною" (2013, ігровий), "Я тебе знаю" (2014, ігровий).

 

До роботи я долучилася 3 грудня – через два дні після того, як брала участь у багатотисячному віче та відчула силу в собі розповідати про те, що відбувається, побувши прямим учасником події.

Я вважаю, що не можна йти та одразу знімати лише тому, що є "інфопривід" чи скупчення. Як там - в тому скупченні, що спонукає людей, що їх об’єднує – це те, що було важливо відчути для мене ще до того, як дати команду операторові на що наводити фокус.

Це відчуття себе рупором, людиною, що може донести те, що лишається поза увагою камер, які чергують на "гарячих точках". В мене безліч друзів закордоном і майже кожен з них заплутався у стрічці новин та фотографій. Для мене ж – як учасника мирного супротиву – важливо було підкреслити саме той дух протесту, який був близький мені.

Страшні моменти не запам’яталися чомусь... Може тому, що хочеться пам’яти те, що найбільш унікальне та ефемерне? Тож – перший в цьому році сніг о 5-ій ранку на Майдані. Ми знімали гімн на початку грудня. Пролунали останні рядки і, коли ми йшли знімати цейт-трафер на верхню площадку над Майданом, я побачила у відеошукачі щось біле – сніг.

Подумалося дві речі: що буде набагато складніше стояти людям, але вони обов’язково впораються...і друге, суто режисерське, - ну от, тепер немонтажно :)

Ці кадри так і не стали фіналом "Гімну. Особисто", але вони є – майдан просинається в новому дні. І Майдан вистояв навіть в мінус 20 за Цельсієм.

А ще запам’ятався блиск в очах від повної готовності знімати у Юри Грузінова та Сергія Клепача, коли ми всі в трьох зрозуміли випадково, що опинилися на місці події – побудові першої барикади.

Все відбувалося майже без слів та команд. Це було маленьке режисерське щастя для мене.

Увесь цей час я почувалася людиною, що намагається робити те, що в неї виходить і вчитися в тих, хто це робить краще за мене.

Працювати в умовах підтримки – звично, бо кінематографісти – це одна велика сім’я. #ВABYLON’13 підтвердив це на всі сто відсотків, бо саме тут є однодумці і небайдужі люди, що готові стрирчати з тобою на морозі лише заради 4-секундного плану, монтувати ночами і обговорювати все, що хвилює, народжуючи нові ідеї.

Акцент має бути завжди на одних і тих самих трьох китах – на чесності із собою, силі думки та художній виразності. Все інше вирішить найкращий режисер – життя.

СУХОЛИТКИЙ-СОБЧУК ДМИТРО
режисер, сценарист.

"Весь цей час я відчував себе "флешкою".

До Євромайдану зняв "Отроцтво", "Борода", "Красна Маланка".

В рамках #ВABYLON’13 зробив ролики "Сторонній", "Культурно-пропускний пункт",иїв, вставай", "Хороший, поганий, злий".

Долучився я до проекту десь в кінці листопада на початку грудня.

Логіка була така - просто стояти на майдані для мене надто романтично, хотілось чогось практичного, взятись за те, що вмію. Колеги якраз організували проект #ВABYLON’13, я прийшов і спитав "Можна з вами?", вони сказали  "Давай". 

Мене багато що вразило. Наприклад, розгублений погляд поляка, який повернувся до Києва і не впізнав місто, в якому живе, вулицю, на якій має знімає квартиру. А ще нічна атмосфера Києва, коли в соцмережах взнали про нічний штурм "Беркуту" і люди масово їхали на Майдан, просто на очах їх ставало все більше з кожною хвилиною.

Весь цей час я відчував себе "флешкою" на певну кількість гігабайт, якій випала можливість записати щось з величезного простору в тисячу зета байт собі в пам’ять маленький шматок інформації, передати в простір шматок часу, в якому живе. Тому я вибирав саме те, що вважав цінним.

Ходив вечорами з камерою і вихоплював периферійним зором якісь цікаві історії, щось, що йшло до змін в суспільстві своїм ходом і зараз змінилось, у внутрішньому осмисленні когось з героїв, в їх світі, якісь моменти, котрі змінили свій привичний хід.

Ось барикади, ось люди на них, ось ці люди щось роблять. А раніше барикади не було на цьому місці. І люди, які на них, робили щось інше в своєму житті, але вони тут зараз зі своєї доброї волі.

Було важливо дивитись чому вони тут. Деякі зміни в просторі й суспільстві відчутні, які сили акумулюють такі зміни, за цим було цікаво спостерігати в персонажах і ситуаціях.

КРИСТИАН ЖЕРЕГИ
24 года, режиссер, режиссер монтажа, оператор-постановщик

"#ВABYLON’13- сотня культурной самообороны"

Автор нескольких игровых короткометражных фильмов, снимал документальные истории,  а так же рекламу, клипы. Соавтор сценариев к трем игровым фильмам. Работал на трех крупнейших телеканалах в России. Был на войне в Грузии в качестве военкора. Сделал полуторачасовой документальный фильм о Голодоморе, который впоследстивии показывался в Канаде.

В рамках #ВABYLON’13был автором роликов "Перед штурмом""Донецька хода""Янгол""Бій на Грушевського #5 "Кулі""Бій на Грушевського #8""Після бою""У пеклі""Обличчя".

 Кристиан Жереги

В проект я попал буквально с самого начала – может, на третий или четвертый день после того, как собралась команда. Пришел в гости – и остался в коллективе.

Когда много-много людей работают вместе – это всегда приносит какой-то результат. Очень важно для самоосознания любого человека понять, что он был участником исторических событий, которые останутся в истории, творил ее, а не был лишь наблюдателем. После этого жизнь ощущается иначе.

Как мы работали? Был смешной момент, когда я снимал на Грушевского, а все горело. Иду вместе с атакующими, они за щитами – а мне лица нужны, лиц не видно… Обхожу их спереди и уже спиной, понимаю, что оказался между ними и Беркутом…Неуютное такое чувство – как раз оттуда стрельба шла. 

Тут вижу ещё одну камеру – узнаю, "Громадьске.TV", прямой эфир. Подбегает он ко мне журналист и комментирует – вот мол, какие сумасшедшие операторы, на острие атаки лезут, вперед атакующих. Я отмахиваюсь, снимаю дальше. А кореспондент мне:  "Вы что, с #ВABYLON’13 (на лице это написано, что ли?) Я киваю. Он – "А, тогда все понятно…Вот так, друзья, снимают наши режиссеры". И сразу потерял ко мне интерес.

Но наверное, самое яркое и непередаваемое ощущение это, когда ты стоишь с камерой на автобусе, вокруг – война, и тут тебя предательски смывает струей из брандсбойта, и ты вместе с камерой летишь спиной вниз... Поднимаешься похожий на йети – в минус 20 вода замерзает мгновенно. Бежишь отогреваться, а со всех сторон люди, готовые помочь, напоить чаем и помочь. Согрелся и обратно. 

В такой обстановке еще не приходилось работать. Когда над головой стреляют, было дело, собираешься весь, совсем по-другому думаешь – как переместится, найти укрытие, где зона обстрела, зона видимости противника. Главная опасность – потеряться, поддаться панике. Поэтому на таких сьемках я максимально холоден и спокоен – от этого зависит здоровье или жизнь. А "отхожу" – потом. И руки трясутся, и ноги подкашиваются, бывает. Но во время съмки -  не могу себе этого позволить.

Я стараюсь передать "ощущение погружения" в ситуацию, в событие. Позвать за собой зрителя и дать ему прочувствовать все так, как будто он там был.  Помню, девочка одна подошла с чаем, разговорились, а она ролики с Грушевского видела.

Говорит: "Я в новостях смотрела – ужас, страшно, а ваши ролики увидела и подумала – да вроде и не так все страшно, и пришла помочь..." 

КОНСТАНТИН КЛЯЦКИН
22 года. Режиссер. 

"В капле отражается море"

До всех событий снимал документальные и игровые работы в рамках обучения на режиссерском факультете Карпенко-Карого, в мастерской Юрия Терещенко. Из фильмов, имеющих фестивальную историю, - "Симулякр", "Здравствуй, Дедушка Мороз!"

В #ВABYLON’13 снял "Посередник", "Студенти. Коридор". К некоторым другим имеет отношение как режиссер монтажа и частично как оператор.  

То, что произошло в ночь на 30 ноября, стало для меня шоком. На сутки я в буквальном смысле выпал из реальности. Как такое может происходить в Украине, в Киеве? Чем больше я над этим думал, тем сложнее мне становилось воспринимать происходящее.

Я звонил друзьям, спрашивал, что они думают об этом, и наблюдал абсолютно аналогичную ситуацию.

Ступор прошел, я взял камеру и пошел снимать. Конечно же, встретил на Майдане знакомых и узнал об идее создания #BABYLON`13. Так что, по сути присоединился я к движению один из первых.

Самое главное – я нашел единомышленников, которые в данных условиях готовы снимать КИНО, а не просто фиксировать происходящее.

Это беспрецедентный для Украины случай, когда можно, не ограничиваясь жанрами, отображать происходящие грандиозные перемены в нашем обществе фактически в режиме реального времени! И, следует заметить, делать это качественно.

#BABYLON`13 это прекрасная возможность показать происходящее через лица непосредственных участников событий. Понять их мотивы и поступки, а, значит, и происходящее.

Я восторгаюсь киевлянами! Нет, правда. Я, коренной киевлянин, не подозревал насколько мы приятные и добрые люди.

Где бы я не снимал, в каких погодных условиях не находился бы, всегда встречал людей, которые приезжали после работы на своих машинах и делали чай ребятам на баррикадах, или просто выходили под свой дом, ставили столики и раздавали бутерброды.

И это не только в центре. Когда мы протестовали против задержания моих коллег-студентов, то жители соседних домов постоянно выносили, что могли - горячий чай и даже теплые вещи! До всех этих событий я видел лишь сварливых людей в трамвае, абсолютно безучастных в метро и обозленных в маршрутках.

У меня был самый настоящий шок, переворот созания у человека, понимающего, что упади я на людной улице с сердечным приступом, 95% людей не пройдут мимо. Мы добрые, мы можем безвозмездно помогать и протянуть руку помощи митингующих.

Да что там митингующим! Сколько доброты разлито вокруг, просто бери и насыщайся! Когда привезли ВВ-шников 10 декабря и оставили на углу Крещатика и Богдана Хмельницкого рядом с ЦУМом, они почти сутки находились там, без смены, без еды, под сильным снегопадом.

Их все это время кормили, поили чаем люди! Под ноги принесли пенопласт. Я снимал это и просто поражался - почему мы стоим с разных сторон?!

Теперь знаю, что живу рядом с хорошими людьми. Спасибо вам!

Главный закон документального кино – "В капле отражается море". Так вот на каждой съемке я видел капли, которые позволяют мне сказать – мы прекрасны и красивы!

powered by lun.ua