Три розповіді з неопублікованої книжки "Історії талановитих людей" Ірини Славінської

Наступного тижня на полицях книгарень з’явиться нова книжка нашого літературного оглядача Ірини Славінської "Історії талановитих людей".

У цій книжці Ірина зібрала розповіді про тих, хто її надихає: Юрія Андруховича, Ларису Денисенко, Ірену Карпу, Катерину Ботанову, Ольгу Герасим’юк, Андрія Куликова, Івана Леньо, Сергія Лещенка, Юрія Макарова, Мар’яну Садовську та Наталку Сняданко.

Усі розповіді доволі різні: про пошуки себе, боротьбу зі страхами, долання перешкод.

"Українська правда. Життя" публікує кілька фрагментів: розповіді Юрія Андруховича, Катерини Ботанової та Сергія Лещенка.

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ. ІСТОРІЯ ПРО АРМІЮ

Служба в Радянській Армії – це той період, який я особливо не люблю. Хоча, знову ж таки, в мене тут є певне роздвоєння.

Я розумію, що армія дала мені якийсь неоціненний досвід, але якби в мене зараз запитали, чи хочу я ще раз усе це пройти, тобто дали можливість уникнути отримання цього досвіду, то не знаю, що б я вирішив.

Я служив у найбільш відсталому роді військ – у піхоті. Потрапив туди в дещо перезрілому віці як для солдата: мені було 23 роки. Річ у тім, що в Поліграфічному інституті, де я вчився, не було військової кафедри. Уважалося, що ми отримуємо відстрочку на час навчання і після п’ятого курсу, вийшовши молодими спеціалістами, із найближчим призовом ідемо в армію. Хіба що служити ми мали півтора року, а не два.

Можна було б сказати, що під час служби в армії я так посправжньому нікуди й не їхав. Перші півроку минули в "учебці" під Чернівцями, у міській смузі. Учебка – це підрозділ, з якого рядовий за півроку служби виходить сержантом, а надалі їде служити кудись у лінійну частину, де має командувати взводом солдат.

Коли нас усіх поголили налисо й удягнули однаково, то виявилося, що в мене в роті є своєрідний двійник – Саша Беліченко з Житомира. Мене сержанти кликали Беліченком, а його – Андруховичем. Ми з ним на цій підставі трохи подружилися, але наші шляхи потім розійшлися. Через якийсь час з’ясувалося, що він алкоголік, у нього справжня алкогольна залежність. І він почав провалюватися у всілякі деліріуми... Йому треба було просто вживати алкоголь, щоб у нього не починалися психічні розлади. Це мало хто розумів – спочатку.

В учебці була дуже нелегка служба: все було свідомо поставлено на конвеєр знущань, фізичних і моральних. Збиткувалися з кожного з нас. Звісно, дуже швидко кожен новобранець викривав свої слабкі місця, даючи зрозуміти сержантам і "однокашникам", куди бити.

Отого, наприклад, дуже важко підняти вранці – тож його копати ногами треба, щоби встав. Цей, скажімо, весь час прикидається, ніби в нього болить нога. А цей страждає на розлади шлунку занадто часто. І так далі, і так далі.

Якщо говорити про знущання, то свідомо, регулярно й послідовно солдатів позбавляли сну. За статутом солдат має спати, якщо він не чергує, вісім годин. Тобто солдати мали лягти о 22-й і спати до 6-ї ранку. А нас дуже часто клали спати о 22-й, але вже о 23-й піднімали і змушували, наприклад, учергове помити всю підлогу в казармі. Була й варіація – індивідуальна: кожному окремо ставили якесь таке марудне завдання з умовою, що спати можна буде піти, коли завдання буде виконане. Чи треба казати, що ті завдання робилися всю ніч? Вони були іноді просто нереалістичні – наприклад, уламком скла з пляшки зчистити верхній забруднений шар дерев’яної підлоги.

Офіцери на це дивилися крізь пальці й навіть стимулювали. Це були люди на два-три роки старші за нас, капітанам було по 26-27...

І вони всі вже прийшли на цю службу якимись садистами, вони всі уособлювали якусь таку кризу.

Та офіцери й самі знущалися з солдатів. Із дому нам присилали посилки, і, за внутрішнім розпорядком, один із командирів зобов’язаний перевірити її вміст. Тож він розкриває пакунок і дивиться, чи там нема марихуани або пляшчинки з якимось спиртом. Але, окрім перевірки вмісту, офіцери в учебці забирали собі сигарети, які надсилали солдатам. Добре – сигарети. Але забирали навіть варення, яке мама дбайливо своєму синові готувала.

Нагадаю, що офіцер насправді отримував відносно високу зарплатню від держави і взагалі належав до еліти державної служби.

Уже тоді в мене склалося враження, що подібні знущання – нездорові, я не бачив раціонального обґрунтування для цього всього.

Навіщо це було? Боєздатну армію такими методами виховати неможливо. Припускаю, що тоді вже йшлося про загальне загнивання – все-таки це пізній "совок", 1983 рік.

Та армія, де я служив, була дзеркалом силових структур. Серед наших офіцерів були й такі, що повернулися після кількох років Афганської війни. Не знаю, може, вони звідти повертались такими "особливими"?

У армії мені було некомфортно ще й з ідеологічних причин. Я йшов на службу з такими глибоко пацифістичними переконаннями, був під впливом індуїзму, соловйовства… Для мене людина в уніформі – це інший світ. Не можу сказати, що я їх ненавидів, але точно дивився на них як на створіння дещо нижчого класу.

Потім я говорив із батьком про свій армійський досвід – і він мені не вірив, казав, що я вигадую. До нього не доходило – як може офіцер відібрати в солдата. Це зрозуміло, адже він ще в часи сталінізму був солдатом, служив у Радянській Армії, де були якісь чесні стосунки й порядки, виявляється.

* * *

Як і всі випускники цієї учебки, я отримав молодшого сержанта – не витягнув на нормального сержанта. Після цього я сам уже мав командувати іншими солдатами у Вінницькій області.

І тут мені допомогла хвороба. В армії жахливо годували – ту їжу було неможливо їсти. Під кінець учебки нас накрила справжня хвиля всіляких інфекційних захворювань – зокрема, багато хто, як я, мали хворобу Боткіна. З цим я два місяці провів у військовому шпиталі. Це був мій відпочинок.

Після цього я повернувся в свою частину у Вінницьку область… і став "дідом", тобто солдатом, який перевалив за половину свого строку служби. Мені служба в лісі на Вінниччині здається вже набагато легшою, прийнятнішою. Я просто змінив категорію. На Вінниччині було цікаво, драматично, відбувалися постійні пригоди. Ми щодня й щоночі мали в руках зброю, ходили на пости, охороняли військову техніку, якою ніхто не користувався.

Навколишні села, селяни, прапорщики всі з місцевих, розказують кумам, де можна злити в каністру бензинчик.

Пам’ятаю анекдот із часів служби у Вінниччині – замальовка на тему міжнаціональних стосунків у Радянському Союзі.

Наша частина була запущена й розгнуздана, туди часто відправляли дослужувати таких, із якими ніде не могли впоратися. З таких "вигнанців" складалася там більша частина. Навесні до цього лісу привезли двох солдатів – обидва чеченці.

Вони були "молоді" – прослужили перших півроку. А разом із ними прислали двох дембелів-десантників – тих, яким залишалося по півроку, – вірменина та азербайджанця. Новоприбулі дембелі-десантники почали гнобити всіх молодих, які там служили… але ніяк не могли нічого зробити з цими чеченцями.

Мені пощастило – ці четверо новоприбулих всі були в моєму взводі. Я загалом добре ладнаю з людьми, і мені вдалося з ними до-мовитися, що всі вони мирно ходили стояти на варті. Але одного разу після варти стався інцидент. Серед ночі азербайджанець-дембель відстояв варту – був холод страшенний, зима. Він прийшов із цього холоду, і йому дуже хотілося поїсти чогось гарячого.

Узагалі, в караульному приміщенні їжу готувати не дозволяють – туди привозять тричі на добу їжу з їдальні, але все одно там у нас постійно функціонувала своя нелегальна кухня, увесь час смажилася якась картопля. І оцей азербайджанець забігає в кімнату відпочинку, де позасинали ті два бідні вимучені чеченці. І він починає будити їх ногами й копняками з криками: "Чому мені не насмажили картоплі? Де моя картопля? Ви мали давно вже це зробити!". Виникла сцена, дуже серйозний конфлікт.

Кілька годин потому настала черга знов мені виводити на пост цього дембеля. У цей самий час на іншому посту стояв один із тих чеченців – я мав залишити на посту "азера" та зняти чеченця. І вже дорогою до частини цей чеченець сказав мені, що мав намір свого кривдника застрелити.

Сказав: "Єдине, що його цієї ночі врятувало, це те, що він ішов занадто близько від тебе. І я не вистрелив, бо міг поцілити в тебе". А потім уже ніхто ні в кого не стріляв – якось усе зам’ялося.

* * *

Чи було в армії щось хороше? Урешті, саме в армії я почав писати прозу. Це сталося, коли в мене почалася вже зовсім комфортна служба, і я мав стільки часу, що навіть міг писати якісь оповідання й замальовки з натури. На мене тоді вплинула коротка проза Миколи Рябчука, яка ходила по людях як друкований на машинці самвидав.

Коли я писав про армію, то виходив з іронічно-абсурдистської стилістики, але водночас намагався максимально точно відобразити армійські реалії. Я почав писати в період, коли мене командир частини прогнав із караульної служби – це сталося після того, як під час "зальоту" накрили в караульному приміщенні кількох солдатів, що мали стояти на постах… Мене й зокрема. Замість караулу мене посадили чергувати на телефонний комутатор. Це називається "і щуку кинули у річку". Я, маючи нічні чергування, почав писати.

Одного разу я залишив у якійсь шухляді перші сторінки написаного тексту, а коли повернувся на своє місце – в шухляді їх уже не було. І стало так шкода, бо добре йшло… Невдовзі прапорщик-секретник, відповідальний за якусь "секретну часть", вийшов у наше відділення й сказав дідам: "Вы только там поосторожнее, а то среди вас есть один такой, который пишет, как Шукшин. Он всех вас потом опишет…".

Я зрозумів, що це він знайшов мій рукопис, але чомусь нікому мене не заклав, хоча вирахувати, хто пише, було легко – нас усього двоє чергувало на комутаторі, і лише я з цих двох міг писати українською. Він тоді привселюдно не виказав мене, та й у особистому спілкуванні не говорив про це зі мною. Досі пам’ятаю його прізвище: прапорщик Вершигора.

Після армії мені почав снитися сон про армію: в ньому я в розпачі від того, що мені знову треба служити, а я не розумію, за що мене знов забрали… і одразу друга думка виникає: про те, що я тепер уже досвідчений і знаю, як і що обходити.

Перехід від армії до мирного цивільного життя відбувався плавно. Уже на останніх місяцях служби ти собі дозволяєш будь-що, а протягом 45 днів так званих "офіцерських зборів" узагалі можна спати скільки завгодно й одягатися, як хочеться. Мої "офіцерські збори" були в Ізяславі Хмельницької області, де ми ходили по місцевих закладах, пили якісь шмурдяки.

Коли я скинув форму й надягнув цивільний одяг – це було велике щастя. Можливо, армію було варто пережити бодай для того, щоби відчути радість перетворення на цивільного. Після армії я одразу занурився у літературний побут – повернувся до Івано-Франківська, потім поїхав до Києва та в Ірпінь на Семінар молодих авторів. Там я познайомився з Олександром Ірванцем, а трохи раніше у Львові, під час зустрічі нового 1985 року, – з Віктором Небораком. Почалося "Бу-Ба-Бу".

КАТЕРИНА БОТАНОВА. ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК БУТИ МЕНЕДЖЕРКОЮ КУЛЬТУРИ

Мій день менеджерки культури почався зранку – прокинулася, нагодувала кішку, відвела дитину до школи…

Розмова із жінкою-працівницею культурної сфери все одно повертається до питань сім’ї та базових побутових активностей.

Це не лише важлива, а й необхідна частина нашого жіночого говоріння про те, що ми робимо. Тому що наші ролі й можливості робити те, що робимо, дуже сильно пов’язані з нашим гендером і соціально-економічними й політичними умовами, котрі наша країна нам надає. І робити вигляд, що цього не існує, що це ніяк не впливає на нашу роботу, було б наївно.

Також я думаю, що побідне закривання очей на гендерні обставини насправді є частиною певної self-optimization, коли бажання бачити реальність настільки витісняється, що нам, жінкам, здається, що ми можемо все, незалежно від...

Узагалі, ми справді можемо, але ціна такої можливості буде значно вищою. Наявність родини, дитини, потреба заробляння собі на життя в сфері культурного менеджменту, порядок спілкування з іншими колегами в цій царині, а особливо – поза нею, взаємодія з бізнесом і урядовцями – від усього цього нікуди не подінемося, бо це невід’ємна частина нашої діяльності. Названі сфери дуже різняться, і в моїй роботі це теж потрібно враховувати.

Результати праці культурних менеджерів із цими сферами теж можуть бути різними. Наприклад, цікавою може бути співпраця з бізнесом. Скажімо, CSM разом із Києво-Могилянською бізнес-школою запустив програму "Непрактичні речі для управлінців" – це піврічний п’ятимодульний курс для топ-менеджерів, власників бізнесу та випускників МВА від kmbs. Разом хочемо розібратися, що наразі відбувається з гуманітарним мисленням, для чого взагалі в наш божевільний час, особливо в нашій божевільній країні, потрібне гуманітарне мислення, у чому його відмінність від бізнес-мислення, чого практики можуть навчитися у теоретиків, чи здатні ми збудувати поля взаєморозуміння та якогось поціновування.

У чому складність? У тому, що ми живемо в дуже утилітарній ситуації: все, що не має кінцевої мети й кінцевого результату, все, що не можна помацати, – вважається порожнім, дріб’язковим і "нікому не потрібним". Усі проблеми з більшістю культурного продукту витікають із того, що з ним "немає чого робити", якщо він не продається.

Коли ми говоримо про культуру, в нас насправді немає кінцевої мети щось продати, – натомість наявне певне розуміння, що існує корпус думок, які цінні тим, що роблять наше існування осмисленим. Наша мета не в тому, аби продати якесь відро й заробити грошей, а в тому, щоби осмислити й подивитися на свій досвід і досвід суспільства та часу, в якому живемо. Адже хочемо збагнути, що і з якої причини навколо нас відбувається. Якщо ми, як менеджери та менеджерки культури, розуміємо це, тоді справді можемо робити щось цікаве й важливе.

Робота в Україні насправді має величезний плюс. Україна – це країна, де можлива трансформація. Тут існує рух людей, соціального матеріалу, якихось великих інтелектуальних масивів... Є потенціал, але він ніяк не використовується. Навпаки – цей потенціал усіляко "забивається", його всіма можливими зусиллями намагаються кудись "випхати", наприклад за західний кордон.

Насправді, коли я їду за західний кордон України та починаю говорити з колегами, особливо з тими, що живуть західніше Польщі, то вони скаржаться на нудьгу. Мовляв, у них там такий заповідник для всієї культури, де все зрозуміло, і ти нічого не можеш змінити – попри всі твої перформанси, попри всі твої книжки...

Мої західні колеги нарікають, що взагалі не розуміють, як зсунути цеглинки в їхніх культурних системах, – не бачать, що треба ще зробити. А тут, в Україні, це реально.

Визнаючи цю, безумовно, перспективну можливість трансформацій в Україні, я думаю, що нам водночас треба нарешті дуже-дуже чесно й публічно сказати про консервативність і традиційність українського суспільства.

Нічого доброго в цих якостях немає.

Суспільство, яке тримається тільки за своє минуле та якісь свої так звані "традиційні цінності", здатне лише до дуже нешвидкого та проблематичного розвитку… якщо взагалі здатне.

Тобто, з одного боку, є простір для трансформації, а з другого – суспільство інертне й повільне, укорінене у віртуальні й міфологізовані традиції.

Цю ситуацію допоможе прояснити думка однієї з моїх найулюбленіших філософинь: Тамара Злобіна говорить, що в сучасному українському суспільстві для жінки існує лише дві ролі – "Барбі" та "Берегиня".

"Берегиня" – це традиційніша роль жінки, яка відповідає за добробут і затишок, в її обов’язки входить зробити так, аби в оселі й сім’ї все було добре. Така "Берегиня" опікає, своїми руками захищає, закриває свою оселю, чи то пак – свій маленький мікросвіт.

І, відповідно, "Барбі" – це жінка із, у принципі, суто декоративними функціями – вона покликана прикрашати чоловіка. Це переважно модельної зовнішності білявка, хоча інколи "Барбі" буває й брюнеткою – тут, насамперед, змінам не підлягає об’єм бюсту й довжина ніг… ну бо мають же бути якісь вічні цінності.

"Традиційно жіночі" сфери – медицина, освіта й культура – є тими сферами, що стосуються певного утримання й доглядання за мікросвітом, тобто це сфера "Берегині". Але вони трошки й "Барбі" належать... Для підтвердження достатньо згадати, скільки "глянцевих" жінок намагаються відкривати галереї сучасного мистецтва, антикваріату, займатися благодійністю. І навіть ті з них, хто роблять важливі речі, часто намагаються не відходити від барбі-стереотипу.

Стереотипи про сучасну жінку передбачають поєднання функцій "Барбі" й "Берегині". Наприклад, навіть якщо ти "Барбі", то все одно маєш бути й "Берегинею" теж – скажімо, обов’язково мати дітей, бо якщо в тебе немає дітей, то ти й у житті ніби не відбулася...

Ці стереотипи смішні, можна з них хіхікати, але вони міцно живуть у суспільній свідомості. Тобто якщо ти жінка, маєш роботу з 9-ї до 9-ї, заробляєш у скількись разів більше, аніж чоловік, то зазвичай домашня робота, хатні справи й догляд за дітьми в усіх нюансах все одно є переважно твоєю справою.

На рівні загальносуспільної й політичної архітектури "традиційно жіноча" робота – тобто сім’я, діти, побут – є абсолютно не цінною сферою діяльності. Чому? Бо вони, на думку "дорослих білих чоловіків", не стосуються заробляння грошей і ведення "реальної" політики.

Мені здається, що дуже рідко люди взагалі замислюються над тим, як саме державна політика чи певні державні інституції можуть змінювати або не змінювати стосунки між людьми, змінювати або не змінювати сприйняття певних груп людей.

Для прикладу, з боку держави я спостерігаю абсолютну зневагу до пенсіонерів, яким платять мікроскопічні, смішні пенсії, бачу відсутність нормального соціального й медичного захисту, умов для пересування людей із обмеженими можливостями, психологічних програм, які би підтримували взагалі інтерес до життя в людей, які через соціальну політику починають його втрачати – пенсіонерів, неповносправних та інших. У результаті цих людей ми абсолютно не бачимо – вони з життя "пересічного українця" ніби зовсім зникли.

І фактично той "пересічний українець", можливо, про це вперше замислюється лише після поїздок за кордон, коли десь у Європі чи в Америці раптом бачить компанії бабусь і дідусів, які гасають по музеях, плавають на гондолах, мандрують по містах, сидять у ресторанах, п’ють вино й спілкуються на усілякі цікаві теми, радіють життю. Тоді нарід прозріває й розуміє, що бабусі й дідусі можуть не лише сидіти у хусточці на лавочці під будинком, ганяти онука, лускати насіння й жалітися на артрит.

Літні люди для держави ніби не мають цінності, бо держава прямим текстом не розуміє, "навіщо жити" пенсіонерам. Так само держава не розуміє, навіщо їй "культурка".

Усе, що відбувається з культурою в Україні, здійснюється на рівні "масовиків-затєйників". Оце ставлення транслюється від держави та, оскільки в нашій країні вертикальна структура, опускається через усе суспільство на дуже непомітному рівні сприйняття. Тож маємо те, що маємо.

В українських культурних інституціях можна помітити цікаву закономірність: щойно з’являються якісь можливості, позиції влади, формуються багаті приватні інституції чи просто інституції зі стабільнішим фінансуванням або благоволінням "властьпридержащих" – то зразу на чолі такої структури з’являється чоловік-культурний-менеджер.

У Національному художньому музеї поки директором протягом тривалого часу був чоловік, все було спокійно й стабільно. Тільки-но стала жінка – самі складнощі, за рік директорства Марії Задорожної міністр культури жодного разу не був у музеї.

Для порівняння можемо подивитися на інші українські культурні інституції, наприклад на "Мистецький арсенал". При всій великій і переважно дуже й дуже заслуженій критиці того, що відбувається в "Арсеналі", варто усвідомлювати, що його очільниця Наталя Заболотна існує в шалених і нелюдських умовах.

Пам’ятаєте скандал після замалювання чорною фарбою настінного розпису Кузнєцова, коли почався бойкот і все інше, то постало запитання: "Якщо піде Заболотна, то хто очолить інституцію?".

Парадокс насправді в тому, що й справді – а хто зможе очолити? Хто візьме на себе таку купу головного болю, повної невизначеності, відсутності бюджету, розірваності через потребу балансувати між Державним управлінням справами, Міністерством культури, Лаврою, президентом і всіма іншими? Хто зможе це зробити? Немає в Україні таких людей...

Не знаю, наскільки це пов’язане із тим, що вона – жінка, але не будемо про це забувати.

Як протилежність, існує "ПінчукАртЦентр", де все керівництво – чоловіки по вертикалі. Жінки починаються на рівні середнього менеджменту… І то ця зміна відбулася кілька років тому буквально.

Хоча загалом у незалежному секторі є певний баланс – і це цікаво.

Я написала статтю про жінок і чоловіків у сфері культури, де підрахувала відсоток їхнього співвідношення на вищих, середніх і нижчих ланках в культурних інституціях. Ці цифри, з огляду на захищеність чи незахищеність, стабільність або нестабільність інституцій, дуже промовисті. Система побудована так, що є певні свідомі або, може, несвідомі очікування того, що влада має належати чоловікам і має використовуватися чоловіками. І якщо є вибір між жінкою й чоловіком, то переважно, не замислюючись, якусь хорошу посаду віддадуть чоловікові.

Щось подібне відбувається не лише в Україні. Наприклад, я нещодавно читала британське дослідження, що було частиною щорічних досліджень, які проводить газета The Guardian. Там ішлося про те, що в бізнесі якщо високу керівну посаду має чоловік, то загальне сприйняття цього факту буде "він це заслужив". А якщо керівну посаду займає жінка, то загальне сприйняття полягатиме в припущенні "її туди хтось просунув".

Якщо компанія перебуває в складній ситуації чи в певному перехідному періоді, то, як правило, на керівні посади просуватимуть жінок – із мотивацією, що для них це "шанс вирости". А якщо на аналогічну кризову посаду братимуть чоловіка, то просуватимуть його із мотивацією "він добрий менеджер" і "він може в складній ситуації вирулити".

Оці всі приклади ставлення поширені – настільки поширені, що подібні стереотипи в більшості людей навіть не відрефлексовані. Ми не думаємо, чому саме так поводимося.

В Україні маємо ситуацію, коли важливі рішення, що визначають наше майбутнє, приймаються людьми, які не завжди розуміють ціну влади, не цілком усвідомлюють відповідальність за посаду, на якій перебувають. Це пов’язано не так із гендерним балансом у країні загалом, як із тим, у якій гендерній ролі перебуває людина особисто. Річ у тім, що різні гендерні ролі мають різні навантаження й передбачають різні зусилля, що їх треба докласти для досягнення результату.

Наприклад, якщо ти – жінка, яка змогла чогось досягнути в роботі, то ти розумієш ціну питання, розумієш, через які стадії тобі потрібно пройти, і знаєш, чого аналогічний шлях вартує твоїм колегам, які також хочуть його пройти. Принаймні, мені хочеться в це вірити.

Я знаю, на кому тримається мій шлях. Аби жінці зробити кар’єру, потрібні люди, на яких ми спираємося, які допомагають нам стати тими, ким ми є тепер. Починаючи від наших батьків, бабусь й дідусів, котрі доглядають наших дітей, та й, узагалі, людей, які займаються доглядовою працею, нянь, завдяки яким з’являються можливості більшості жінок робити те, що вони прагнуть. Бо поки вони це роблять, хтось має доглядати їхніх дітей.

Є виховательки в дитячих садочках, є лікарі дитячі, є наші співробітники на нижчих, умовно кажучи, щаблях, які роблять певну роботу, котра допомагає нам бути тими, ким ми є. Ми стоїмо на їхніх плечах і можемо рости. Побувши секретаркою, перекладачкою, асистенткою менеджера, молодшою менеджеркою, тобто пройшовши весь цей шлях і розуміючи, що на кожному кроці цього шляху треба докладати дуже великих зусиль, я знаю, що просто так нічого не дається. Люди, які це змогли зробити, розуміють, якою ціною робиться кар’єра.

Тому, досягнувши на мікрорівні певного щабля й роблячи якісь культурні події, я, як менеджерка культури, починаю замислюватися над тим, щоби зробити дитячий куточок, бо мами на денні чи вечірні заходи приходитимуть із дітьми.

А ще я замислююся, чи варто взагалі робити вечірні події – дискусію в професійному колі ми можемо влаштувати й о четвертій годині дня, щоб увечері розбігтися – нам усім треба забирати дітей зі школи, робити із ними уроки, вкладати їх спати. І так само ми не повинні мати мільйон подій на вихідних, бо в нас є діти.

Жінки можуть і не хотіти витрачати вихідні та вечори на роботу чи професійні заходи – не лише тому, що немає кому за дітьми наглянути, а тому, що з дітьми хочеться проводити час. Ми також розуміємо ціну спілкування із партнером, коханою людиною – бо коли ти мусиш "пахати" на роботі від дзвінка до дзвінка, й після того вже нічого не хочеться, то починаєш більше цінувати той вільний час і якось його по-іншому проживати, насправді цінуєш його більше, ніж раніше.

Так у менеджменті культури з’являються якісь нові сімейні ініціативи, культурне дозвілля, котре дає можливість усім людям бути разом із сім’єю.

Так само це працює з освітою. На якомусь етапі стало ясно, що мені треба кожного нового співробітника навчити від "нуля". А коли співробітник уже навчений, то він іде, а ти починаєш учити нового. У такі моменти починаєш думати, що добре було би мати в країні якісну освіту і що, за відсутності такої, варто спробувати влаштувати власні освітні ініціативи.

Зрозуміло, що всіх оцих шпарин у нашій жахливо розхитаній, розваленій соціальній системі не можна закрити. Але на якомусь локальному рівні вони можуть бути заповнені. Можливо, як нас буде багато, ми зможемо перейти на новий щабель і починати говорити вже про якісь стратегічні та політичні рішення.

У цій ситуації я не завжди почуваюся на своєму місці. У мене особисто от уже протягом багатьох років є постійне внутрішнє запитання до себе й до мого місця. Можливо, це й добре, з одного боку, та з іншого – це насправді дуже важко. Чому ці вагання?

Тому що я працюю в інституції, яка не має жодних, узагалі, підстав для існування, крім ініціативи та світла в очах людей, які тут працюють, – не існує ніякої системи, яка б стимулювала чи допомагала цій інституції існувати.

Навпаки, ми є всупереч усьому, що, чесно кажучи, страшенно набридає. Це ненормальна ситуація. Люди взагалі не мають існувати всупереч чомусь. Постійна боротьба й проривання через терни до зірок – це добре на якихось певних етапах, коли потрібно зробити перший ривок. Але коли ти протягом багатьох років робиш ривок за ривком і розумієш, що до зірок іще дуже й дуже далеко, то стає дуже важко – стан постійного внутрішнього ривка не дозволяє досягнути повного ефекту, якого можна було би здобути роботою.

Постійний ривок не дозволяє нічого планувати на тривалий час, заважає робити ті речі, які дійсно потрібні для всієї спільноти, для міста. Замість роботи доводиться на кожну ініціативу наново шукати не просто однодумців, а однодумців, які можуть це профінансувати. Кожного разу мені доводиться впиратися рогом у питання фінансів – це вже аж смішно.

Наступне коло труднощів, яке з цього витікає, полягає в тому, що ти просто не можеш робити те, що могла б і що вважаєш справді важливим, оскільки кожен із тих, хто працює в культурі, мусить бути багатостаночником, Шивою-багаторуким, уміти робити фактично все. Бути суперпіарником, суперменеджером, фандрейзером геніальним, коментатором, куратором... Знайти чи виростити кваліфікованих людей за ці гроші, котрі ми можемо заробляти у сфері культури, майже неможливо.

Я мрію не стрибати щоразу через голову, а мати якісь певні послідовні довготривалі sustainable речі, робити те, що записано в усіх ключових програмах Євросоюзу – sustainable culture. Я мрію про існування врівноваженої, збалансованої системи, яка здатна була би підтримувати себе й генерувати нові спіральні кола розвитку. Тобто поливаєш газон – і він росте.

Тут варто розуміти, що швидко нічого не зміниться. Процеси, навіть у наші божевільні дні, все одно вимагають певного часу. Саме тому ми й працюємо абсолютно ненормований робочий день – аби виграти трохи часу бодай так.

Але це означає, що ми більше нічим займатися не можемо: постійно маємо себе забирати, виривати, викрадати в своїх сімей, в своїх дітей, в своїх батьків. І у якийсь момент починаєш розуміти, що ти входиш у це середнє покоління, на якому тримається суспільство, – середнє покоління є таким цвяшком, який дві частини ножиць поєднує. З одного боку, ти вже маєш піклуватися про своїх дітей (переважно, у цей час у більшості людей, хто прийняв таке рішення, вже є діти), з другого – ти маєш батьків, які старішають, хворіють, не можуть існувати на свої пенсії, не здатні назбирати достатньо грошей, аби спокійно жити і десь мандрувати…

Отже, усі клопоти про малих і старших тримаються на нас фактично – ми маємо це все утримувати і фінансово й особисто, тобто в нас мусить бути час на родину. Сюди також варто додати час на навчання себе: освіта, яку ми отримали, з реаліями сьогодення немає жодного зв’язку. А де той час узяти?

Для себе я зрозуміла, що час – це найбільша з цінностей, що в нас є.

Якби я мала, що віддати, то віддала би це за можливість нарешті спокійно читати те, що лежить у черзі на тумбочці біля мого диванчика й припадає пилом. Хочу спокійно читати, мати можливість бачити те, що створюється, проживати те, що інші люди проживають, пропускають через себе і розказують нам про нас самих, про наш час і про це все безумство, в якому живемо.

Хочу мати змогу спокійно "пройти" досвід, який зазвичай ми "пробігаємо", несучись через виставки, епізодично десь у метро почитуючи книжечку, читаючи похапцем по десять хвилин перед сном, аби потім "вирубитись". Якщо ми не читатимемо й не дивитимемося, то весь цей масив дуже важливого знання просто піде в пісок. І ми залишимося такими роботами, які ганяють по світу, намагаючись вижити та заробити більше бабла.

СЕРГІЙ ЛЕШЕНКО. ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК НЕ БОЯТИСЯ

Коли мені було двадцять років, я дізнався, що в новоствореній "Українській правді" є вакансія. Звідти щойно пішла Дарка Чепак – вона звільнилася 1 вересня, бо за Георгієм Гонгадзе стежили спецслужби, а на редакцію чинили тиск.

Отже, виникла вакансія, я зателефонував і прийшов того ж дня на зустріч у офіс "Української правди" на розі вулиць Володимирської й Саксаганського в Києві.

Георгій Гонгадзе мені сказав приходити ввечері, годині о шостій чи сьомій. Був вечір, темно, в кімнаті не працювало світло. І от у цій темній кімнаті він мені поставив декілька запитань, послухав відповіді й запросив працювати. Це сталося 4 вересня 2000 року – таким був початок моєї роботи в "Українській правді".

Гонгадзе зник у суботу, 16 вересня. Напередодні всі розійшлися по домівках, далі були вихідні. Я й не знав, що з ним щось трапилося, – довідався в неділю з новин на телебаченні. Розумієте, коли він пропав, усі думали, що це не назавжди... Думали, що він просто поїхав десь у справах і не попередив. Така версія була поширена серед журналістів, які казали, що нема чого турбуватися, бо Гонгадзе скоро повернеться. Тому про те, що він пішов назавжди, першим часом ніхто не здогадувався. А влада вже про це знала, тому спеціально поширювала якісь неправдиві версії.

То пліткували, що Гонгадзе бачили в ресторані "У Еріка", потім казали, що нібито

бачили, як він брав якісь квитки в Росії по своєму паспорту, згодом нібито в грузинському посольстві його бачили, потім також казали, що в Чехію він виїхав. Коротше, займалися такою от дезінформацією, але насправді вони знали, що його було вбито.

Мені стало по-справжньому страшно, коли на початку листопада, через півтора місяця після зникнення Георгія Гонгадзе, в Таращанському лісі знайшли його тіло. Тіло в такому стані було, що важко говорити... Обезголовлене, підпалене, руки відрізані, корпус без голови, без рук... Це неможливо передати словами – я фотографії бачив з опізнання... У ту мить стало страшно не за себе, а через те, що всі сподівання на повернення, всі ілюзії зникли.

Я в мої двадцять мав суперечливі почування стосовно цього. Ми в редакції "Української правди" розуміли, що спричиниться величезний скандал, але все-таки відчували, що цей скандал буде для нас певним імунітетом.

Ми мали вистояти завдяки публічності цієї справи про вбивство, ми мали вистояти, бо увага була неймовірно пильна. Було ясно, що серії вбивств журналістів "Української

правди" вже не могло статися... У той час ніхто фактично не працював в "Українській правді" – на межі 2000 і 2001 років був такий період, коли в "Українській правді" працювало фактично дві людини – я і головна редакторка Олена Притула. Якось до звільнення й не доходило – якби дійшло, то це був би повний розпад.

З того часу я зробив для себе важливі висновки. По-перше, напевно, я ще більше переконався, що політика часом є дуже брудною справою. І, по-друге, політика є настільки корумпованою, що люди йдуть займатися політикою за будь-яку ціну: вони прагнуть офіційно оформити свої політичні посади, щоби потім вільно красти гроші. Чим більша політика, тим більші гроші.

Коли в мене питають, як не боятися, то я пропоную згадати катання на гірських лижах. Коли ти їдеш на гірських лижах, тобі треба не дивитися під ноги. Бо якщо ти починаєш дивитися під ноги, то втрачаєш рівновагу й падаєш. А якщо їдеш і дивишся вперед, то

їдеш без проблем – за рахунок інерції, поглинаючи всі якісь можливі нерівності на трасі, концентруючись на русі вперед. Тоді ти контролюєш ситуацію на трасі.