Квотування іноземної книжки. Думки експертів

16
30 липня 2014

Нещодавно віце-прем’єр Олександр Сич пообіцяв ввести "ліцензування російської книги" та "квотування іноземної продукції книговидання". Формулювання доволі розмиті – не ясно, хто, що і як квотуватиме.

В очікуванні на конкретику, "Українська правда. Життя" звернулася до фахівців галузі, яких може зачепити таке рішення – очільників літературних фестивалів і ярмарків, а також представників великих та маленьких книгарень.

Олександра Коваль - президент ГО "Форум видавців" (Львів), член міжвідомчої комісії з питань розвитку книговидання при віце-прем’єр-міністрі з гуманітарних питань:

Заява віце-прем’єра Олександра Сича про введення ліцензування російських книг та квот на іноземні видання має радше політичний, ніж прикладний характер і може бути потрактована лише як декларація про наміри, а не конкретний план дій.

Насамперед, із заяви незрозуміло, що таке ліцензування і квотування книжкового імпорту, а також хто і яким способом їх буде реалізовувати.

Якщо ліцензування означає, що кожна книжка перед тим, як її наклад має потрапити в Україну, повинна бути проаналізована в якійсь структурі, яка, сподіваюся, ще не створена, і отримати штамп "дозволено", то я не уявляю, скільки персоналу, який нічого не виробляє і не створює доданої вартості, мав би там працювати.

Така дозвільна процедура затримувала б ввезення книжок на місяці, якщо здійснювалася б ретельно. Але – наскільки я знаю наших людей, – працівники книжок не читали б, щонайбільше анотації, та приймали б рішення на їх підставі. Чи була б їх робота в такому випадку ефективною?

Незрозуміло, за якими ознаками має здійснюватися ліцензування. За відсутністю екстремістських і сепаратистських закликів? Чи треба буде поділити книжки на сорти за якістю тексту: 1-ий і частину 2-го пропускаємо, а 3-ій – геть. Цікаво, куди потрапить, в такому випадку, друг України Борис Акунін?

Ще більше незрозуміло, як бути з імпортом з інших країн. Залучати філологів зі знанням різних мов? На мою думку, ліцензування – це дорога в нікуди, недемократичний, дорогий і неефективний засіб.

Квотування в даному випадку виглядає зрозумілішою процедурою. Досі це була термінологія митниці. Мало б виглядати так: станом на 30 липня в Україну ввезено 99 млн. тон імпортних книжок.

Квотою дозволено ввезення 100 млн. тон. Встигли завезти у першому півріччі – продаєте, не встигли – зачекаєте Нового року і тоді, ймовірно, знову будете проходити процедуру ліцензування. Введення квот на кордоні я б також не радила.

Перед тим як запроваджувати обмеження імпорту, слід зробити прогноз, як це відобразиться на українських суб'єктах книжкового ринку.

Оскільки значна кількість книгарень та гуртових книготорговельних компаній мають у своєму асортименті до 95% імпорту, то його різке обмеження може призвести до ліквідації цих структур. А це означає, що сотні людей залишаться без роботи. А й без того невелика книготорговельна мережа України, яка налічує не більше п'яти сотень стаціонарних книгарень, буде остаточно зруйнована.

Безперечно, держава має щось робити в ситуації, коли імпорт з Росії переважає українську пропозицію в 3-4 рази. Зараз пропорція українські/російські книжки на ринку становить орієнтовно 20:80 (без шкільних підручників). Ця пропорція має бути поступово змінена.

Фото Moyan Brenn 

"Квотування" може бути запроваджене, але на рівні точки роздрібного продажу: хочеш торгувати російським, бо воно приносить прибуток? Тоді ти зобов’язаний взяти принаймні стільки ж українських книжок і допомагати українській державі створювати попит на українське, допомагати мешканцям України творити єдину політичну націю. Також можна ввести додатковий податок на імпортну продукцію.

Позбавити українські філії російських видавництв пільг, які вони, імовірно, мають, як зареєстровані в Україні. Кожна російська книжка має приносити 10-30% від її вартості в українську скарбницю. Отримані кошти – скеровувати на розвиток українського книговидання, популяризацію українських авторів, на підтримку читання.

Розвиток свого завжди є ефективнішим, ніж заборона чужого.

Ольга Жук, кураторка Книжкового Арсеналу (Київ):

Введення таких санкцій означатиме не підтримку українського видавця, а обмеження прав читачів і книгопродавців, що аж ніяк не вкладається в європейську стратегію культурного розмаїття.

Об’єктивно, на українському ринку є недостатньо розвиненими цілі ніші літератури – фахової, наукової, культурологічної, мистецтвознавчої тощо. Звідки така впевненість, що обмеження імпорту призведе до того, що українські видавці хутко почнуть видавати те, чого не видавали раніше?

Книга - не той продукт, який є взаємозамінним. Читачі хочуть мати цілком певний контент відповідно до своїх інтересів. Умовно кажучи, людина, яка, наприклад, цікавиться теорією розвитку міст і збирається купити російське видання Рема Колхаса, не знайшовши його у книгарнях, не побіжить купувати книгу "Перетворення націй" Тімоті Снайдера, видану в Україні.

Чому би не назвати речі своїми іменами? Гадаю, що коли йдеться про "ліцензування російської книги і квотування іноземної", насправді мають на увазі цілком конкретних, mass market російських гігантів – Ексмо, АСТ. Також мають на увазі окремі українофобські книжки - ті, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Тоді чому би не говорити про вироблення антимонопольних механізмів і точніше таргетування, про інформаційну безпеку, а не застосовувати санкції до будь-яких іноземних книг?

Українське книговидання потребує іншої підтримки – програм, спрямованих на популяризацію читання, фахових тренінгів, податкових преференцій. Варто вивчати досвід регулювання імпорту у інших країнах, диференціювати обмеження і залишатися професіоналами, а не спекулювати на емоціях людей, обурених російською агресією.

Вважаю, що українська книга може бути якісною і конкурентоспроможною і без таких обмежень. Ейнштейн казав: "Дій настільки просто, наскільки це можливо, АЛЕ НЕ ПРОСТІШЕ". Давайте і ми не будемо спрощувати до неможливого.

Фото CollegeDegrees360 

Павло Руденок - засновник книжкового магазину "Читайка" (Київ):

Регулювання книжкового ринку – це не проста справа. Наприклад, усі попередні спроби підтримати книговидавничий процес в Україні не призвели до суттєвих змін.

Можу виділити декілька аспектів:

- Книга – це інтелектуальний продукт. Якісна книга завжди розвиває читача, розкриває індивідуальність та здатність незалежно мислити.

- Російські видавництва – це не лише провідники пропаганди. Це й середовище розвитку альтернативних думок та позицій, майданчик для вільнодумних людей Росії. Відділяти зерна від полови потрібно! Дмитрий Быков, Михаил Веллер, Владимир Тарасов, Виктор Пелевин, Владимир Сорокин, Людмила Улицкая та інші гідні автори – це також російське книговидання.

- Конкуренція в інтелектуальній галузі корисна, вона покращує якість товару.

- Ми в Україні здатні сприймати російський інтелектуальний товар як власний – це теж велика цінність.

Тож ми маємо знаходити рішення, за яких сьогоднішній стан справ на книговидавничому ринку стане основою та ресурсом для розвитку українського книговидання і розквіту української культури.

Вікторія Наріжна – одна з засновниць галереї-книгарні "Чорна ящірка" (Дніпропетровськ):

Озвучена ідея складна і неоднозначна. З одного боку, я погоджуюся з паном Сичем щодо того, що український книжковий ринок є свого роду звалищем найгіршої російської продукції. Я знаю це на власному досвіді як споживач, адже всі мої спроби купити в паперовому вигляді книги, скажімо, Лєни Елтанг, Міріам Петросян або інших немасових російськомовних авторів, що видаються в Росії, завершувалися фіаско.

Це попри те, що я живу в Дніпропетровську, де всі книжкові супермаркети переповнені російською книгою. Втім, це справді продукт низької якості, і нерідко він дійсно українофобний, як-от побачена нами нещодавно злива пропагандистської літератури в жанрі "альтернативної історії".

Водночас мене турбує ідея квотувати іноземні видання в цілому. Як на мене, тут дві протилежні проблеми змішані воєдино. Наша біда — не засилля іноземної книги, а засилля російської (в найгіршому вигляді) та брак західної.

Я би навпаки продумала програму, як пропагувати вивчення іноземних мов, придбання і читання літератури в оригіналі, знайомства українського суспільства з найкращими зразками світової сучасної літератури. Розширення горизонту, покращення смаку, володіння іноземними мовами — це найкращі щеплення від того, що ми маємо зараз на Донбасі. Іноземних видань в Україні і так ганебно мало, куди їх ще квотувати.

Мене як людину пов’язану з книготоргівлею навпаки цікавило б полегшення умов ввезення книги з-за кордону. Ми в "Чорній ящірці" давно мріємо зробити полицю іноземних книг мовою оригіналів, з добірними, хорошими речами. Але наразі це абсолютно не рентабельно і важко в здійсненні, зважаючи, що книжки, видані за кордоном, ми можемо купляти або у посередників, або на ярмарках.

Тобто у підсумку я би розділила російську книгу зокрема та іноземну взагалі. Російська в нинішніх умовах справді потребує ліцензування — треба якось зупинити той потік бруду, який ллється в Україну. Але появу доброї іноземної книжки в Україні треба навпаки підтримувати. Якщо, звісно, нинішня влада не боїться освічених людей так само, як попередня.

Юлія Козловець – співвласниця книгарень "Чулан" і "Чуланчик" (Київ):

Важко зараз коментувати конкретні ініціативи, адже поки що пролунали тільки загальні слова про наміри – ліцензувати російську та квотувати імпорт різних іноземних книг. Але загальна дискусія з приводу всіляких заборон та бойкотів, яка останнім часом точиться у соцмережах, не надихає.

Рішення, які приймаються, не схожі, як на мене, на професійний підхід. Вони схожі на спекуляцію на патріотизмі, на популізм, на гру на емоціях людей, які обурені та знесилені війною, на спроби перекласти відповідальність за свої проблеми на зовнішнього ворога. Ми вже колись ішли цим шляхом – цей шлях деструктивний.

Скажу ще, як співвласниця незалежної книжкової крамниці, яку люди цінують за представлену у нас якісну дитячу та дорослу літературу від найкращих видавництв, в тому числі нішевих, за актуальний non-fiction, книжки з гуманітарних наук, мистецтва, фотографії та кіно, подарункові та рідкісні видання. Не відкрию велику таємницю, якщо скажу, що в Україні сьогодні відсутні, тобто просто не видаються, цілі ніші інтелектуальної та професійної літератури, з деяких напрямків книжок просто замало. Чи допоможе заповнити ці ніші квотування іноземної літератури?

Я взагалі вважала завжди, що слід зосередитися на розвитку свого, а не на зведенні парканів від решти світу через острах конкуренції. Я розумію бажання знайти начебто простий спосіб захиститися від іноземного книжкового "сміття". Але давайте скажемо чесно – в нас є і книжкове сміття made in Ukraine…

Конкурувати слід якістю, різноманіттям, нестандартними рішеннями, творчими доробками. В нас усіх попереду купа роботи з промоції читання як такого, з оновлення та відродження бібліотек, з розвитку системи книгорозповсюдження, з підвищення якості професійної освіти спеціалістів книжкової справи, з відкриття нових авторів, ілюстраторів, тощо. Буде прикро, якщо замість конструктиву зусилля людей, від яких залежить стратегія розвитку галузі, будуть витрачені на ілюзорні заходи підтримки там, де ніхто не заважає.

Фото library_mistress 

Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів: 

Я був присутній на засіданні міжвідомчої комісії при Кабінеті Міністрів, яку очолює Сич, де обговорювалося питання ліцензування.

Щодо ліцензування – мені складно сказати, як його бачать. Загальним стилем це звучить так: створення механізму, який відсікатиме літературу, яка шкодить Україні, шкодить психологічним станам населення, несе викривлену інформацію про Україну, її історію та традиції тощо.

Про квотування тоді мова не йшла. Що туди вкладає Сич, мені сказати складно. Однак я мушу нагадати, що декілька років тому вже була  спроба реалізувати ідею квотування. І тоді Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів досить жорстко виступила проти цієї ідеї. Сьогодні не існує механізму, який би дозволив визначити, скільки і якої літератури потрібно населенню України.

Книга – це не продукт взаємозамінний. Це не цукор, який можна купити в одному чи іншому місці, і пити солодкий чай. Книга – це інтелектуальний продукт. Кожна книга та кожен автор мають своє окреме особливе інтелектуальне та творче насичення.

Сьогодні Україна не спроможна забезпечити свої потреби в багатьох жанрових нішах -  це нон-фікшн, професійна література, наукова література, підручники для вищої школи. Визначити критерії того, що і як ми мусимо квотувати – це не найкраща ідея, вона не дасть нічого доброго. Вона просто покладе українського споживача. Купівлею російських книжок ми не нагодуємо російську армію. Квоти несуть ризик того, що ми інтелект і розум власного народу. Сьогодні наукова книга в Україні вже майже не існує – як і багато інших речей.

Щодо ліцензування – потрібен механізм, який відсікав би той непотріб, який іде в Україну. Але він не йде через митницю та офіційні канали. Я сьогодні спілкувався з керівництвом торгівельних мереж "Ексмо", і вони клянуться, що не мають жодної російської книги, що наносить шкоду іміджу України та її населення. Така література завозиться тими людьми, котрі абсолютно конкретно ставлять за мету зруйнувати українську спільноту. Навряд чи така література піде офіційним вантажем через кордон.

Обговорювалося квотування іншого порядку – квотування кількості назв у роздрібній торгівлі вітчизняних видавництв. Ставилася пропорція 50-50. Це записано і в рекомендаціях минулорічних парламентських слухань. Ми підтримуємо ці ідею, але із застереженнями. Квота 50-50 сьогодні зруйнує навіть ті книгарні, які досі ледве дихають. Чому? Тому що український видавець не може забезпечити пристойний асортимент для книгарень за рахунок лише власних видань.

Обмеження 50-50 приведе до банкрутства книгарень. Тому таке квотування повинне вводитися поступово. Треба починати з 20%, додаючи 10% на рік. Це варто робити тоді, коли галузь почне підійматися. Сьогодні, на жаль, порівняно з минулим роком, за перше півріччя 2014 року кількість видань зменшилася на 21% за назвами і на 20 % за накладами. Тому говорити, що українські видавці зможуть заповнити навіть існуючі книгарні – не випадає.

Хочу сказати ще одне. Такі політичні заяви привертають увагу, роблять політичні акценти, змушуючи думати, що від введення квотування та ліцензування все налагодиться. Я мушу це заперечити. Це лише один невеликий пазлик у загальній картині.

Коли людина хвора на водянку, коли в неї отруєний організм не працює, то байдуже, яку парасольку брати для захисту від дощу. Треба вирішувати внутрішні питання. Зовнішні чинники не такі страшні, якими здаються на перший погляд. Це не те питання, яке вирішить проблеми українського розуму та освіти. Хоча, безперечно, і зовнішні проблеми треба вирішувати – але відрізати з одного боку треба тільки після того, як наростимо сили з іншого боку.

powered by lun.ua